Валерія Татарчук: “Головна якість благодійника — чесність перед собою, партнерами та отримувачами допомоги”

Як не вигорати професійно, коли щодня чуєш історії про різних масштабів біду в родинах та що необхідно зробити у першу чергу, якщо ви вирішили створити благодійну організацію, WoMo розказала засновниця благодійного фонду “Твоя опора” Валерія Татарчук, яка поміняла успішну кар’єру в банківській сфері на справу свого життя — порятунок дитячих життів.

Леро, розкажіть про початок свого шляху в благодійності? 

До того як створити фонд, я працювала в банківській системі. Керувала регіоном по роботі з партнерами банку. І цей досвід неймовірно корисний для моєї діяльності зараз. Адже він навчив мене системності, відповідальності та дотримування чіткого регламенту по роботі з коштами та звітністю. 

У волонтерство, а потім у благодійність мені допоміг прийти випадок. Причому це не було пов’язано з особистою бідою, як буває у багатьох. Ні, просто перебуваючи в декреті, я випадково побачила у Фейсбуці пост про новонародженого хлопчика, якого через вроджену хворобу, гідроцефалію, покинула мама. Потрібно було терміново зібрати кошти йому на операцію. Моєму сину на той момент був рік. Мами зрозуміють мої емоції й мотивацію у той момент, ми інакше сприймаємо будь-який дитячий біль. Я написала пост, ми дуже швидко зібрали гроші, й немовля прооперували. Хлопчика назвали Романом, забрали в дитячий будинок, але для мене це було початком, а не кінцем історії.

Ми з волонтерами і друзями стали підтримувати його матеріально: купувати одяг, підгузки. Потім вслід за Ромчиком у нас стало з’являтися багато підопічних, адже неможливо допомагати одній дитині, коли в дитячому будинку їх багато. За три місяці ми зібрали на волонтерську картку велику суму. І тоді я зрозуміла, якщо надалі хочемо допомогти більшій кількості дітей, нам потрібно більше грошей. Треба залучати бізнес, донорів. А це неможливо зробити неофіційно, фото чеків і підгузків, які ми публікуємо у ФБ — це не про звітність. Так з’явився благодійний фонд “Твоя опора”. Я відразу відчула, що це справа мого життя.  

Фонд “Твоя опора” допоміг багатьом родинам. Яка історія для вас була особливою? 

На сьогодні наш благодійний фонд допоміг 4 тисячам дітей. Найбільш особливою є історія про Ромчика, яку я вже згадала. Бо з неї усе почалося. У продовження скажу, що життя хлопчика склалося добре. Його всиновила родина з США. Я слідкую за ним постійно, радію його успіхам. Це нагадування, що все було не даремно. 

Часто ви чуєте історії про біль та безвихідь, як вдається впоратися з цим психологічно? 

Ходжу до психотерапевта. Це перше. А друге —  чітко відокремлюю свою роль, я —  менеджер. Шукаю гроші для реалізації проєктів. Коли дуже заглиблююся в історії дітей, це вибиває мене з ресурсного стану, переживаю, не сплю. Як наслідок —  не можу продуктивно працювати. Ця установка дає мені змогу, хоч і не завжди, але в більшості випадків не пропускати історії через себе. У фонді є співробітники, які ведуть кожну дитину. І насправді зараз найбільш стресова робота у них.

Що найважче в роботі у вашій сфері? 

Важко працювати в секторі, коли навколо дуже мало прозорих фондів. Більшість благодійних організацій не звітує. На кінець 2020-го року було зареєстровано близько 20 тис. фондів, а у податкову звітували лише  6 тис. з усіх. Публічно звітують ще менше — близько 100 фондів. У середовищі,  де  багато шахраїв, недобросовісних людей, фондів тощо, дуже складно здобувати довіру партнерів. Саме тому ми проходимо щороку  незалежний аудит. У такий спосіб посилюємо репутацію й лояльність донорів до нас.  

Другий аспект, який мене засмучує — безвідповідальність батьків дітей, яким ми допомогли, щодо наших формальних правил. Інколи бувають такі прикрі історії, коли родини  після хепі-енду, маю на увазі вдалого лікування чи іншого втручання, зникають з наших радарів. Коли ми залучаємо донорів і боремось разом за життя чи здоров’я дитини, здається, що ми  — команда. А коли усе закінчується, і нам необхідно фіналізувати документацію для звітності перед цим же донором, батьки не реагують оперативно на наші прохання надати якусь інформацію чи підписати документи. Звісно, ми все одно знаходимо способи оформити звітність за всіма правилами, але часу на організацію цих процесів йде багато. 

У вас не буває періодів, коли хочеться все покинути? Якщо бувають, що допомагає повернутися в робочий режим?  

Ніколи не було, щоб я хотіла все кинути. Це справа мого життя, яку я дуже люблю. Але є періоди сильної втоми. Проте мені здається, це буває абсолютно в будь-якій професії. Помітила, що з періодичністю приблизно раз на квартал у мене буває фізичне безсилля, коли  потрібно  день-два просто відлежатися, і тоді все налагоджується. 

Ще один спосіб поповнити ресурс — виїхати за місто з родиною на вихідні. Спілкування з чоловіком, дітьми дає мені заряд енергії.  Але за умови, якщо в руках немає телефону і ніхто мене не чіпає по роботі. 

Щоб мінімізувати періоди тотальної втоми, намагаюся дотримуватися режиму спорту, ходити на масажі, повноцінно харчуватися й спати. Це мій санітарний мінімум, якого мушу дотримуватися, щоб могла ефективно працювати й жити в гармонії з собою.

Як ви вважаєте, на якому рівні зараз культура благодійності в Україні? 

Культура благодійності в зародку, я б сказала. Вона тільки починає розвиватися, нам дуже далеко до, наприклад, Великобританії. Там це явище формувалося століттями. Нашій незалежній державі лише 30 років, то про що ми можемо говорити? Але я вважаю, що в нас дуже чуйні, емпатичні люди. Тому ми йдемо великими кроками вперед, з кожним роком все більше й більше українців починають розуміти, що благодійність є нормою життя. Думаю, для того, щоб зміни були помітними, потрібно ще кілька десятків років. Ми живемо у вік вільного доступу до інформації, можливості подорожувати. Тому можемо набагато швидше надихатися  й запозичувати успішний досвід інших країн.  

 Якими якостями має володіти людина, яка очолює благодійний фонд? 

Найголовніша якість, як на мене — чесність. Крім цього, така людина має бути доброю,  цілеспрямованою, системною,  вміти стратегічно мислити та об’єднувати людей навколо себе. 

Коли я винесла чесність на першу позицію, мала на увазі не тільки прозорість і бездоганну репутацію роботи фонду. Засновник чи засновниця НКО має бути чесною до себе й до тих, з ким вона взаємодіє: донори, благодійники, одержувачі допомоги. Дійсно хотіти вирішувати проблеми обраної категорії людей та співпереживати їм.  Бо якщо діяльність буде нещирою, це буде дуже відчуватися в усьому: від зовнішньої комунікації до атмосфери в колективі. Усе має бути обов’язково щиро й від світлого, доброго серця.  

Що б ви порадили тим, хто хоче розвивати благодійний проєкт і знаходиться на початку шляху?  

Перше —  знайдіть людину, яка буде вам наставником. Хтось досвідчений і професійний зі сфери благодійності. Такою людиною для мене у 2014 році стала Наталія Оніпко з фонду «Запорука». Вона підтримувала, консультувала з усіх юридичних та організаційних питань. 

Друге — перечитайте потрібні для такої діяльності закони. Як мінімум: “Закон про благодійну діяльність та благодійні організації” та “Закон про волонтерство». Бажано під рукою мати ще господарський і податковий кодекси. З перших днів тримайте в голові, що необхідно поступово прийти до регулярного незалежного аудиту, який підтверджує цільове використання коштів. Для цього одразу потрібно працювати за чіткими стандартами. Також пам’ятати, що прозорість і репутація —  єдиний ресурс, завдяки якому фонд може збирати кошти й реалізовувати свою діяльність. 

Третє —  закладати бюджет на  адміністративні витрати. Це оплата оренди та життєдіяльності офісу, податки та заробітна плата співробітникам. У фонді мають працювати професіонали. І керівник  має мати  можливість оплачувати їхню кваліфіковану роботу. 

 

Автор: Наталия Вересюк