Вибачити минуле: Як примиритися з травмами дитинства

Інструменти зцілення від психіатра-практика

13.09.2017

Деяким з нас пощастило мати ідилічне дитинство, проте більшість все ж має доволі болючі спогади. Зазвичай ми входимо в доросле життя з образами, звичками, що шкодять нам, та життєвими прогалинами — речами, яких ми не навчилися в дитинстві з тих чи інших причин. Ці психологічні рани, що впливають на наші відносини з друзями, партнерами, колегами, досліджує психіатр-практик Робін Берман, яка ділиться інструментами подолання дитячих образ та примирення з непокірним минулим.

Від смутку до вдячності

Працюючи з сотнями клієнтів, я чітко побачила, що не існує ідеальної мами, так само, як і єдиного сценарію батьківства. Тому значною частиною моєї роботи є емоційне примирення моїх клієнтів з їх неідеальним дитинством — шляхом «вдячного смутку», так я називаю цей, здавалося б, парадоксальний інструмент.

Більшість з нас, дорослих, має провести цей шмат роботи зі смутком, адже ідеального дитинства не буває, як і ідеальних відносин батьків і дітей. В іншому випадку ми б нізащо не хотіли лишати домівку. Спектр типів тяжкого дитинства дуже широкий — від катастроф до розчарувань, від фізичного, психологічного чи вербального насилля батьків до їх нарцисизму, емоційної нестабільності чи просто байдужості. З усіма цими різноманітними травмами робота однакова — осягнення травм та печалі. Адже те, як до нас ставилися у дитинстві, визначає наше самопочуття у дорослому віці. Чи спілкувалися з нами з повагою та добротою, чи ставили нам умови для любові, називаючи «хорошою дитиною», чи погрожували не любити, якщо ми будемо поводитися погано?

Відносини батьків і дітей глибинні та комплексні, вони мають багато вимірів. Багато моїх клієнтів казали, що на День матері чи батька вони не могли обрати вітальну листівку, яка б адекватно відображала їхні почуття до батьків. Зазвичай вони обирали щось на кшталт «Любов мами дала мені цілісність та мир», а на зустрічах «перекладали» це як «Дякую тобі, мамо, за відразу та провину, що я відчуваю до себе, не сумнівайся, я передам ці емоції моїй доньці». Діти мають амбівалетні почуття до батьків, так само, як і смуток буває вдячним. І ми повинні виконати цю роботу: пожуритися над втратами і потім збагнути, як ми можемо заповнити прогалини від них.

Зцілення починається з проблеми

Дитячі травми відображаються у наших дорослих проблемах — токсичних стосунках, тривозі чи комплексі жертви. Перший крок до зцілення полягає у радикальній емпатії до себе, замість того, щоб звинувачувати себе у неправильному виборі, почуттях чи помилках, необхідно побачити та відчути втрачену себе, ту людину, якою б ви виросли, якби вас виховували інакше.

Озброєні новим розумінням себе, ви можете захотіти певного зближення з травмою, так би мовити, очної ставки з дитинством. Багато з моїх клієнтів просять батьків розпізнати та поважати той біль, від якого вони страждали в дитинстві, визнати помилки виховання. Якщо батьки розуміють цей порив, то така «очна ставка» може бути доволі корисною та зцілюючою. Я знаю багато прикладів, коли батьки вибачалися перед дітьми, і це справляло вражаюче позитивний ефект. Проте стережіться, є також ризик ретравматизації, якщо замість вибачення батьки починають захищатися, все заперечують, кажуть, що такого не робили. Якщо ви б’єтеся у цю захисну стіну, то лише додаєте смутку своїй душі та цементуєте дитячі травми.

Мудрість травми

Якщо дитина пережила фізичне чи словесне насилля, часто відновлення неможливе без радикальних змін життєвого сценарію, в деяких випадках бажано обмежити контакт чи й зовсім не спілкуватися з батьками-абюзерами. Проте і в інших відносинах, навіть якщо вони більш стабільні, такі люди залишаються дітьми, що залежать від думки партнера, почувають себе жертвою і хронічно реактивують дитячі травми. В цих випадках ми повинні зрозуміти, як виховувати себе в позитивному напрямку — знову знайти себе, будувати заново свою особистість і змінити внутрішній монолог з критичного на люблячий.

Фокусуючи емпатію на собі, ми також повинні спрямувати співчуття на батьків. Зазвичай батьки не є чудовиськами, вони не прокидаються кожного ранку з думкою «Як сьогодні зламати життя моїй дитині?» Поведінка батьків зумовлена їх незціленими дитячими травмами, яких вони завдають молодшому поколінню. Але це коло не обов’язково повинне бути замкненим. Травми можуть стати збудником наших найцінніших відкриттів та найбільшої еволюції — часто біль та розвиток поєднані в житті. Підлітки, наприклад, відчувають фізичний біль, коли ростуть.

Процес вдячного смутку полягає у нашому відродженні. Ми горюємо за дитинством, якого у нас ніколи не було, відчуваємо печаль та гнів від втрат. І так ми рухаємося до вдячності, адже розвинуті дорослі люди можуть одночасно мати декілька почуттів. Ми приймаємо те, що наші батьки — не янголи і не демони, вони просто люди зі своїми недоліками, які роблять усе, на їх думку, можливе. Після того, як ми навчилися справлятися з емоційними протиріччями і виховувати себе, можемо рухатися до «кінцевої зупинки» нашого шляху — чистої вдячності. Ми вдячні за ті гарні якості, що демонструють наші батьки, ми розуміємо та приймаємо їх обмеження, що можуть слугувати каталізатором для нашого розвитку, трансформації. Вага гніву, віктимності, страху і навіть ненависті починає меншати.

Від скорботи до радості

Важливим кроком у зціленні від дитячих травм є розпізнавання у собі та виправлення помилок ваших батьків. Чудовою ілюстрацією цього інструменту є епізод, що розказала мені клієнтка. Вона везла дочку на вечірку, де та мала танцювати свій перший танок. У машині дівчинка дуже нервувала, тому запитала маму, як їй поводитися. Моя клієнтка відповіла, що вона повинна бути милою, але не занадто, і регулярно поправляти блиск на губах. В ту ж секунду вона зрозуміла, що саме цими словами її мати труїла її в дитинстві. Тоді моя клієнтка попрохала дочку спитати знову те саме і порадила їй бути собою, адже вона чудова така, як вона є. Ось так і розмикається коло!

Калейдоскоп моделей виховання

Зовсім не обов’язково обмежуватися уявленням лише про традиційне материнство, можна розширювати його, створювати самим калейдоскоп моделей виховання. Ми можемо розвивати визначення батьківства — наприклад, збирати відкриття від менторів, що нас надихають, обирати якості, що нас захоплюють. Ми можемо відбирати такі рольові моделі батьківства від наших друзів, вчителів, терапевтів та партнерів, тих, хто допомагає нам розвиватися та зцілюватися. Можна не обмежуватися лише вузьким колом людей, яких знаємо особисто, — чому б не включити до нього мати Терезу чи Далай-Ламу? Так ми можемо додавати те, чого нам не вистачає у духовному житті, заповнювати лакуни в серці, що досі болять, вносити колір і світло, лікувати найглибші рани. А для цього достатньо роззирнутися довкола.

Джерело: goop.com

Фото: Ранія Матар

— Читайте також: Кризи росту: Потреби та проблеми дітей на різних етапах дорослішання