Видавчиня Анетта Антоненко: «Я живу у світі того, чим займаюсь й тому роботою це назвати неправильно»

Анетта Антоненко — голова одного з найуспішніших видавництв України, яке вона заснувала, очолює й розвиває — «Видавництва Анетти Антоненко». За освітою вона — прикладний математик, а до видавничої справи займалась IT. Досить довгий час пані Анетта була співзасновником «історичного» видавництва «Кальварія», але вирішила започаткувати зовсім новий якісний проєкт. А віднедавна Анетта Антоненко — Кавалер Ордену Мистецтв та Літератури Французької республіки. Ми поговорили з нею про організацію бізнесу, виклики керівника та баланс роботи й особистого життя.

Про роботу в «Кальварії»

За освітою я прикладний математик і успішно закінчила Львівську політехніку. Потім понад 10 років була у професії ІТ. Якщо любити свою роботу й працювати з тими, хто її любить, успіху вам не уникнути. Любила і люблю свою роботу, тож була і є успішною. Зрештою за все, якщо я за щось берусь – має бути зроблене якнайкраще. Така в мене фартова вдача: роблю те, що люблю і не роблю того, чого не люблю. Я ніколи не займаюсь тим, чого не люблю. Я не працюю – я живу у світі того, чим займаюсь й тому роботою це назвати важко і неправильно.

До «Кальварії» я прийшла 1994 року: мене запросив давній друг Роман Коник. З 1995 року я стала директором, а потім і співвласником. Прийшла я у видавничу справу тому, що добре розуміла: життя програміста коротке і насичене, і, на жаль, ця кар’єра переважно триває до 35 років. Потім молодь підтягується, переганяє – і час йти на «пенсію» з професії. Читати я почала рано завдяки батькові, ще в школі заявляла – хочу бути бібліотекарем, щоб усе життя читати. Ось так я і повернулась до книжки через майже 30 років.

«Кальварія» була дуже успішною як видавництво завдяки гарній команді й злагодженій роботі засновників, зокрема Петра Мацкевича і мене. Майже всі відомі сучасні автори старшого покоління вперше видавались у 2000-х саме в «Кальварії»: Марія Матіос, Юрко Іздрик з журналом «Четвер», Лесь Подерв’янський, Василь Кожелянко, Василь Шкляр, Ірен Роздобудько, Грицько Чубай, Ігор Римарук, Любко Дереш… Усіх і не згадаєш. Директорство в «Кальварії» загартувало і зміцнило – адже з командою була прожита не одна криза і досягнули чимало успіхів.

Чому пішла? Причин багато, а наслідків ще більше. Зникло розуміння в особистих відносинах поміж партнерами, що призвело до професійної «глухоти» буквально у всьому. Це сильно впливало на розвиток видавництва. Мені стало затісно в «Кальварії». Хотілось інших досягнень та іншого рівня відповідальності – коли ти приймаєш рішення і несеш повну свідому відповідальність як за успіх, так і за поразку. Врешті просто зникло бажання співпрацювати з колишнім партнером з багатьох особистих причин. Етика поведінки колишнього партнера не лишала мені вибору. Адже становленню «Кальварії» я віддала понад 20 років свого життя. Треба було приймати кардинальні, хоча і болючі, рішення.

Про власне видавництво

З професії я йти не збиралась – як би цього не бажав колишній партнер. Вибір був невеликий. Досвіду вистачало. Треба було розвиватись і творити. От так і було створено видавництво мого імені. Чому саме з такою назвою? А чому б і ні? Я вірила у свої сили і була переконана, що в мене все вийде. Зі мною була (і є) вся команда з «Кальварії», мені повірили багато авторів «Кальварії», мене підтримували колеги, зокрема, Елеонора Сімонова з «Нора-Друк», Володимир Самойленко з «Ніка-Центр, видавництво», Олександр Красовицький з «Фоліо», Олександр Афонін, президент Української асоціації видавців і книгорозповсюджувачів. Все складалось досить лояльно щодо мене. Багато видавництв у світі мають імена своїх власників, тож я вирішила зробити так само. Так і народилось в 2013 році «Видавництво Анетти Антоненко» з єдиним власником і ідейним натхненником.

Чи геть по-іншому організовую процес? Я посилила дисципліну до технологічного порядку. Сама себе тримаю в залізній формі і того ж вимагаю від співробітників. Зрештою, всі, хто працював зі мною, знали мої вимоги і правила життя й тому свідомо йшли за мною. До команди поступово долучались нові люди, в більшості молоді і талановиті, які сповідували ідеологію видавництва.

Про стиль керівництва

Я доволі демократичний керівник і цей базис закладено ще моїм батьком в дитинстві – повна свобода дій з повнометражною відповідальністю за всіма напрямками. Навіть дивно згадувати, але принципи, про які тепер з таким пафосом розказують на кожному кроці, діють у видавництві з перших днів створення. Адже всі співробітники «Видавництва Анетти Антоненко» працюють у віддаленому режимі. Ніхто нікого не контролює, не пише «табеля робочого часу» – всі працюють на результат, і досить часто робота буває понаднормовою, її може бути дуже багато. Така логістика вимагає внутрішньої дисципліни кожного.

Всім співробітникам дозволено сперечатись зі мною і відстоювати свої переконання, але аргументовано. Ініціатива і креативність заохочується, економія витрат робочого часу також. Це і є, на мій погляд, правильне використання демократичних свобод. Вся команда це вміє робити давно і надійно. Й тому у видавництві практично нема змін у штаті. Все майже так, як і 20 років тому. За останній час до роботи видавництва успішно долучився молодий талановитий дизайнер Вадим Карасев і йому вдалось зробити наші обкладинки впізнаваними і цікавими. Дуже вдячна за співпрацю з бухгалтером Юлією Ломброзо, яка долучилась до команди лише у квітні 2020 і достойно прийняла естафету у багаторічного бухгалтера Галини Озарко, яка тримала всі документи в ідеальному порядку більш ніж 20 років. Ну а родина Шевцових – це вже майже власна родина, поряд ми понад 20 років.

Про зростання бізнесу

Видавництво зростає дуже динамічно і швидко. Коли починала (перші книжки вийшли в червні 2014-го), то складала план на 5 років. Реально на планові обороти вийшли за 3 роки. Команда вся працювала самовіддано.
Ми виключно видавництво і не надаємо ні видавничих, ні поліграфічних послуг.

Окремо про те, яким досягненнями я пишаюсь:

  • 2016 рік: почесне 6-те місце в ТОП-20 українських видавничих брендів за версією FORBES Україна (2015)
  • 2017 рік: «Видавництву Анетти Антоненко» та перекладачу Ярославу Губареву Баскським інститутом Etxepare і Laboral Kutxa присвоєно премію за найкращий переклад твору, який спочатку написаний баскською мовою, Бернардо АЧАҐА (Bernardo Atxaga) «Мемуари корови»
  • 2020 рік: Анетта Антоненко, засновник видавництва, отримує звання Кавалера Ордену Мистецтв та Літератури Французької республіки

Про те, як продаються книжки

Я працюю виключно з надійними каналами: мережа «Книгарня Є», інтернет-магазин Yakaboo, власний сайт, бібліотеки.

Державні тендери важливі і будуть важливими ще довго – це ще один канал доступу до читача. Водночас це гарне тренування видавництва на технологічність. Усе має бути якісно і в стислі терміни, права на помилку не маєш.

Українському книговидавництву потрібно, аби держава не заважала. От введення РРО з 1.01.2021 знову лягає на плечі видавців. Адже у всіх є власні інтернет-магазини, а штат у видавництв невеликий, і тепер ми маємо «заморочуватись» зайвими папірцями за умови, що видавництво ніколи не було надприбутковим бізнесом. Це замість того, щоб думати про нові книжки. Нам також треба більше державних коштів у профільний Український інститут книги (УІК) і ретельний контроль за їх використанням. І нарешті – введення системи грантів в повному обсязі. Необхідна стабільна грантова програма, а видавець сам розбереться, де йому брати участь, а де ні.

Видавнича справа ніколи не була надприбутковою, бо це швидше покликання. І так у всьому світі. Окрім навчальної літератури. Я б віднесла до маржинальної комерційної літератури ще й дитячу і реально б виключила її з системи державної підтримки. Адже батьки завжди купують своїм чадам книжки і ніколи не відмовляють. А от собі часто-густо відмовляють в книжці… Тому підтримувати потрібно дорослих читачів. Бо чому навчать нечитаючі батьки своїх дітей?

Державі і профільному УІК треба розуміння, що не автор, не перекладач і не бібліотека важлива у видавничому ланцюгу, а видавець – головний і саме він несе всі ризики в справі.

Про баланс робота/життя

У мене багато років прекрасний баланс. Особливо останні 10 років. Працюю я чітко за графіком: три (максимум чотири) місяці робота по 15-17 годин на добу, сон (він в мене глибокий і міцний) – 6 годин, без вихідних. Потім беру 14-16 днів відпустки, бажано на морі з друзями. Так в рік виходить, що я 2-3 місяці відпочиваю. Відпочинок завжди якісний, на цьому я давно не економлю.

Такий режим дисциплінує в роботі і спонукає до жорсткого планування.

З родиною спілкуюсь дуже мало – вона вся у Львові. До мінімалізму я родину привчила теж давно, вже років 30 як. Це не означає, що я її не люблю, просто час економлю.

Заряджають мене виключно результати роботи, вони ж надихають. Розслабляють – мої коти: мамка Мілка і Асісяйка, і безхатченки дворові також – я їх годую-лікую-прилаштовую. Це – не хобі, це соціальна відповідальність за братів наших менших.

Я не метушлива, швидше різка і майже завжди зосереджена. Більшість людей, з якими я спілкуюся, про це знає, тому вони не ображаються і не реагують на мої «витівки».

 

Фото з особистого архіву Анетти Антоненко.

 

Мы в Facebook