Олександра Коваль про Інститут книги, півтора мільйони книжок для бібліотек та про бізнес у «буремні дев’яності»

Директорка Українського інституту книги про гучні проєкти книжкового ринку, важливість освіти та специфіку роботи у державній установі

Багато хто з нас знає Олександру Коваль як організаторку Національного книжкового «Форуму видавців у Львові». Наразі пані Олександра очолює Український інститут книги. Ми ж запитали її і про вибір професії інженера у юні роки, і про особливості видавничого бізнесу у складний період на початку 1990-х років. Не оминули ми увагою під час бесіди й «змагання» двох найголовніших книжкових подій — Форуму видавців у Львові та Книжкового Арсеналу в Києві. Бонусом до нашого інтерв`ю є «список рекомендованої літератури» від Олександри Коваль, у який входять топові новинки 2020-го року.

Про лісотехнічний інститут та професію інженера

В 1970-х роках мої ровесники особливо не замислювалися про обрання фаху: я не пригадую, щоб ми колись з батьками чи у своєму колі говорили про самореалізацію. Переважно обирали батьки, керуючись своїм розумінням. Мій тато був репресований, відбував 10 років у Воркутлагу, а його родина — на засланні. Він ніколи не позбувся цього гіркого досвіду і був переконаний, що репресії повторяться, а ми з сестрою також маємо всі шанси потрапити в табори. Найкращою для виживання він вважав професію моєї мами — лікаря, тому дуже хотів, щоб ми вступали до медінституту.

Сестра пішла вчитися на медика, правда, тато до цього не дожив, а я, бунтуючи, пішла в лісотехнічний, хоч і закінчила школу з золотою медаллю, мовляв, інженер з деревообробки в таборах також знадобиться.

У Львові був поліграфічний інститут, де можна було вивчитися, наприклад, на редактора, щоб працювати у видавництві, але для мене, дитини з “неблагонадійним” походженням шлях туди був закритий.

Про значення освіти у сучасних умовах

Навчання у виші, хоч і не улюбленому, а обраному випадково, дало мені дуже багато. Я досі вдячна своїм чудовим викладачам за те, чого навчилася: структурувати знання, ставити цілі і їх досягати, складаючи для цього відповідні алгоритми, дотримуватися дедлайнів, працювати командно (як правило, я робила теоретичну частину і розрахунки курсових проєктів для своїх одногрупників, а вони мені — креслення). Два роки ми, механіки, вивчали предмет “Організація і планування підприємств”, аналог сучасного менеджменту, тільки без маркетингу, PR та HR. Хоча я жодного дня не працювала за своєю спеціальністю і близько не підходила до деревообробного верстата, а на підприємствах бувала лише по кілька днів на виробничій практиці, але коли згодом мені випала нагода зайнятися “бізнесом”, то я була теоретично добре підготовлена, і мене не лякали ні календарні плани, ні бюджети, ні розрахунок трудовитрат і фінансів.

Але подивіться, як все змінилося зараз! Всі видатні інтелектуали і бізнесмени стверджують, що здобута освіта стає все менш важливою — на перший план виходить здатність і вміння навчатися впродовж життя, кілька чи кільканадцять разів змінюючи не лише місце роботи, а й напрямок і рід своєї професійної діяльності. В мене лише 5 записів у трудовій книжці, але вся виконувана робота та обов’язки постійно змінювалися.

Якби мені довелося вчитися зараз, я, можливо, обрала б філософію, яка вчить постійно думати, аналізувати, шукати відповіді, а всі інші, прикладні знання і навички можна здобути на курсах.

Цікавою для базової освіти також є математика, яка вчить того ж, що й філософія, але з вищим рівнем абстрактності мислення. Звісно, якщо хтось хоче бути лікарем, то отримати вищу освіту в медінституті просто необхідно.

Про книжковий бізнес у 1990-х

Психологічно прийняти рішення про власну справу було дуже просто, тому що я цього не обирала, просто так склалося. В 1990-ті треба було виживати: в мене була маленька дитина і нуль засобів до утримання. На щастя, ще до народження моєї доньки я попрацювала з людьми, пов’язаними з книговиданням і поліграфією, і вони запросили мене заступником редактора в одне з перших новостворених львівських видавництв “Фенікс”. Там я познайомилася з інтелектуалом, істориком, перекладачем Андрієм Павлишиним, з чудовим графіком і дизайнером Михайлом Москалем, з епатажним художником Ігорем Подольчаком. Ще один наш компаньон, Фелікс Озаринський, який познайомився з Москалем і Подольчаком під час навчання в поліграфічному інституті, мав можливості “вирішувати питання”.

А вирішувати тоді доводилося питання паперу, що зараз звучить просто абсурдно! Отож, ми з Андрієм готували до друку тексти, Михайло дизайнував обкладинки і створював макети (без комп’ютера!), а Фелікс провернув якусь карколомну бартерну операцію з обміну кількох комп’ютерів, які він “дістав” через зв’язки з комсомольцями, які тоді заправляли значною частиною бізнесу, що зароджувався.

Він обміняв комп’ютери на кілька вагонів паперу, на якому нам в Харкові, в друкарні імені Фрунзе, й надрукували перші книжки.

І це були книжки, якими я досі пишаюся: перша в Україні маленька збірочка Василя Стуса “Передчуття”, підготована Дмитром Стусом з використанням графіки Михайла Красника, “Історія України для дітей” Антона Лотоцького, яка стала супербестселером і якої ми продали кілька сотень тисяч примірників і могли б продавати й далі, але хотілося все нових і нових назв, щоб повернути в обіг книжки та імена, які були репресовані десятиліттями.

Про те, як народився «Форум видавців»

Щоб продавати ці книжки, я паралельно пішла працювати до львівського товариства “Просвіта”. Вірніше, мене запросила туди гарна письменниця Ніна Бічуя, познайомивши мене з головою Товариства, відомим автором незабутнім Романом Іваничуком, з Ігорем Мельником та ще кількома прекрасними людьми. Дуже швидко ми виявили, що я з ними “однієї крові”. На додачу, мої дідусі і бабусі з обох сторін були активними в довоєнній “Просвіті”, тож я почала працювати там, створивши видавничий відділ.

Продавати книжки через Товариство було легко: їх розбирали самі члени Товариства, в домівці “Просвіти” завжди вишиковувалися велетенські черги за новинками. Книжки розліталися по всій Україні, як у MLM мережах. Втім, досить швидко виявилося, що розвиток видавничої діяльності цікавить далеко не всіх членів Правління, прибутки, а часом і доходи від видавничої діяльності скеровувалися не на розвиток видавничого портфеля, а на забезпечення діяльності Товариства, проведення агітаційної діяльності, поїздки на Схід, організацію приїздів дітей зі східних регіонів до Львова.

Тому вирішили створити окреме видавництво, в якому зберігалася б частка Товариства. Але жити цьому видавництву довелося недовго, тому що саме тоді почалася криза 1992-93 років, коли інфляція досягла рівня, здається, 10 тисяч відсотків, і книговидання стало неможливим. Одночасно відбулася приватизація книгарень, які одразу ж перепрофілювалися на інші, потрібніші товари.

Мережа скоротилася відразу у 2-3 рази, а потім, впродовж наступних 25 років зменшилася ще в 10 разів (зараз в Україні орієнтовно 220 книгарень).

Я сиділа у видавництві, знову без грошей, з горами книжок, які раптово виявилися нікому не потрібними, і плакала. Вирішила запитати в Києві, що робити. У Міжнародному фонді “Відродження” Богдан Кравченко підказав зібрати всіх видавців і питати в них. Одночасно я познайомилася з деякими київськими видавцями, і ми того ж року створили Українську асоціацію видавців та книгорозповсюджувачів. Проведення того першого форуму зовсім змінило моє подальше життя. Напевно, я стала б дуже гарним видавцем, але доля штовхала мене навіть не до нового бізнесу, виставкового чи подієвого, а до громадської діяльності для покращення ситуації на ринку і збільшення кількості читання.

Форум видавців vs Книжковий Арсенал

«Форум видавців у Львові» вперше відбувся у 1994-му році і відтоді відбувається щороку. В цьому році всі мали нагоду відвідати перший, але, можливо, не останній віртуальний BookForum. Книжковий Арсенал вперше відбувся у 2011-му. Як Форум, так і Арсенал 5-6 років “розкачували” публіку.

Поява Форуму в 1990-х стала неочікуваною і сильно вплинула на розвиток дуже слабкого ринку, адже на Форумі видавці могли отримати половину своїх річних надходжень. На Форум з’їжджалися за новинками з усієї України, і деякі злостивці навіть кпинили, називаючи його “базаром”. Але місцем купівлі книжок він був лише для лінивих і недопитливих! Сама назва “Форум видавців” свідчить про те, що від початку він задумувався як місце для дискусії про ситуацію і тенденції розвитку ринку, потім до чисто професійних заходів додалися авторські зустрічі, книжкова премія, згодом Літературний фестиваль, фестиваль дитячого читання “Книгоманія”, фестиваль читання для людей похилого віку “Третій вік: задоволення від читання”, менші тематичні фестивалі: Станіслава Лема, Бруно Шульца, всіх і не згадаю. Програма заходів поділилася на тематичні кластери, почали приїжджати дуже відомі іноземні автори, серед них Пауло Коельо. Форум також «запалив зірки» багатьох українських авторів, але також багато іноземних письменників стали дуже популярними в Україні завдяки Форумові, зокрема, балканські автори переконані і постійно пишуть про Львів, як райське місце, де письменники купаються в любові читачів і де цих читачів більше, ніж мешканців.

Щодо Арсеналу, то я дуже радію його успіхам і розвиткові. Звісно, є конкуренція, є наслідування, яке часом бісить, але, поклавши руку на серце, — ми також не вигадали, як має виглядати наш майже ідеальний Форум, а копіювали та адаптували до наших умов досвід іноземних ярмарків і фестивалів.

Звісно, це змагання за ресурси, і поки що Арсенал тут попереду Форуму. Але віртуальний захід в цьому році провів саме Форум, Арсенал відмовився. Втім, знаю, що працівники Книжкового Арсеналу потурбувалися, щоб цьогоріч отримати дуже крутий фаховий вишкіл, тому будуть дуже добре підготовленими наступного року, а працівники Форуму цю нагоду не використали, тож побачимо.

Що насправді погано для обох наших найбільших і найкращих книжкових подій — то це справді маленька пропозиція. На кожен з івентів видавці готують лише по пару тисяч новинок, на додаток ще й «псують мотивацію» відвідувачів, пускаючи ці новинки в продаж ще до початку заходів. До цього докладаються великі книгарні, влаштовуючи тотальні розпродажі, що також знеохочує відвідувачів. Також, і це сумно, у нас з Арсеналом ті самі українські автори, ті самі учасники дискусійних панелей, схожі теми і модератори. І одні, і другі намагаються диференціюватися, але що ти зробиш, якщо і Жадан один, і Забужко одна, і Леся Українка в нас одна на обидва заходи!

А от чим Форум та Арсенал відрізняються, то це локаціями. Приміщення Арсеналу просто пречудове, у Львові нічого подібного нема, зате в Києві все зосереджено лише в одному місці, а у нас увесь Львів на 5 днів перетворюється на BookForum, заходи відбуваються на 40 локаціях і весь простір міста насичений інтелектом, культурою і книжками. В такому місті хочеться жити, тому на Форум постійно повертаються його фанати.

Хочу подякувати колегам, які робили Форум зі мною і продовжують його робити без мене, адже суміщати дві посади неможливо. Це незмінна директорка Катерина Шевченко і головна бухгалтерка Любов Борщова, програмні директори фестивалю Гриць Семенчук і Софія Челяк, директорка ярмарку Уляна Татух, координаторка “Книгоманії” Анна Батищева, комунікаційниці Марія Кравченко і Дарина Шалова; також кільком сотням людей, які працювали на 1-2 форумах і тисячам волонтерів, які допомагали їх проводити. Без них нічого не було б. Дякую за сприяння Львівській міській раді, Львівській обласній раді і державній адміністрації, численним спонсорам, без допомоги яких неможливо було б розвинути ні дитячі програми, ні літературний фестиваль, ні програму для пенсіонерів, я також безмежно рада, що Український культурний фонд вже 2 роки поспіль надає грант на проведення Форуму.

Про Український інститут книги

Робота директорки державної установи дуже відрізняється від того, чим я займалася раніше. Доводиться створювати багато нормативної документації, потім довго-довго, нестерпно довго чекати, поки її затвердять, а потім галопом, чи як зараз кажуть, в “турборежимі” все виконувати, щоб встигнути до кінця фінансового року.

Наприклад, затвердження документації на Програму підтримки перекладів української літератури іноземними мовами зайняло 18 місяців, а часу на реалізацію залишилося лише 5 місяців.

Сподіваюся, що колись це зміниться, хоча б тому, що зараз ми приступили до розробки Стратегії підтримки і розвитку читання, яка буде затверджена на державному рівні і, можливо, ця нормотворча робота не буде домінуючою, а залишиться час, щоб подумати про дійсно важливі речі.

Водночас, я маю зауважити, що й зробити вдалося немало: кільканадцять іноземних ярмарків, на яких Україна була представлена національним стендом; дві проведені закупівлі книжок для публічних бібліотек і одна в процесі, внаслідок чого читачі отримали 1,5 млн книжок і отримають ще майже 400 тисяч; проведені 3 масштабні дослідження книжкового ринку, проведені і підтримані десятки заходів та програм для популяризації читання, запущена програма підтримки перекладів. Я безмірно пишаюся своїми колишніми і теперішніми колегами, які все це здійснюють. Це Ірина Батуревич, Юрій Марченко, Дарина Степанюк, Анастасія Євдокимова, Богдана Неборак, Олена Земляна, Павло Коробчук, Руслан Мироненко, Тетяна Попова, Наталя Корнієнко, Андріана Небожук, Тетяна Махно, Степан Недашківський та всі інші колеги, які добре, чесно, самовіддано виконують свою роботу і дуже вболівають за українську книгу

Книжкові рекомендації

Питання про книжкові поради завжди було для мене досить складним, тому що книжки, які є важливими для однієї людини, можуть бути не надто цікавими для іншої, тож подібна рекомендація їх може знеохотити, якщо очікування не справдяться. Але спробую порекомендувати книжки 2020 року, на різні смаки:

Джон Вільямс, “Стоунер”. Це книжка про те, як література цілковито змінила життя одного чоловіка. З фермерської родини, він за бажанням батьків почав навчання в університеті, щоб отримати фах агронома, але в перший день навчання випадково потрапив на семінар з літератури, нічого не зрозумів, тому що ніколи раніше не читав серйозних книжок, але після того дня він просто не міг вивчати щось інше. Отак і стався його роман з літературою довжиною в життя.

Марина Гримич, “Клавка” і “Юра”. Дилогія, де все також обертається навколо літератури, точніше, літературного процесу і стосунків у київському літературному середовищі 50-60 років і персонажами є реальні і впізнавані люди. Юра — це Клавчин син, тож хочеться дізнатися продовження про його дітей.

Загмайстер і Волш, “Краса. Описати цю книжку просто неможливо, її треба гортати, читати, захоплюватися.

Пітер Померанцев, “Це не пропаганда”. Мастрід для тих, хто працює з інформацією і задумується, як вона впливає на поведінку людей і прийняття ними рішень.

Тамара Горіха Зерня, «Доця» та Гаська Шиян «За спиною«. Два дуже різні романи про жінок і російсько-українську війну, про вимушений чи складний життєвий вибір.

Софія Андрухович, «Амадока» та Ольга Токарчук «Книги Якова». Це довгі, повільні книжки про пам’ять і людські долі, досконало написані.

Звісно, це не всі книжки, які я прочитала в цьому році, чи, принаймні, переглянула. Багато купую і читаю своєму 3-річному внукові Давидові, правда, бачимося ми з ним зараз набагато рідше, ніж мені хотілось би. Які ж чудові книжки для дітей зараз видають, просто очі розбігаються! В дитинстві моєї доньки таких не було.
А на моєму столі лежить ще зо 3 десятки книжок, на які я поки що лише ласо поглядаю, цей стосик повільно зростає і каже мені про те, що треба сповільнитися, бо книжки оживуть лише тоді, як я їх відкрию. Але й робота сама не зробиться. Отакий складний життєвий вибір щодня.

 

Фото з особистого архіву Олександри Коваль.

 

Мы в Facebook