Лоуренс Олів’є та його головне кохання довжиною у двадцять років

Їх називали найвродливішою й найуспішнішою парою Голлівуду. Вів’єн Лі та Лоуренс Олів’є кохали одне одного не лише на сцені чи в кіно, а й у житті — всупереч осуду близьких і пліткам довкола. Здавалося, ця пара здатна разом пройти крізь будь-яке випробування. Але саме слава зруйнувала їхнє щастя.

Після прем’єри фільму за романом Маргарет Мітчелл «Віднесені вітром» молода англійка Вів’єн Лі стала зіркою світового масштабу. Глядачі були у захваті від її героїні — рішучої Скарлет О’Гари, яка стала уособленням американської мрії та віри у краще. І лише один чоловік страждав від приголомшливого успіху красуні Лі. Її чоловік, відомий актор Лоуренс Олів’є, так і не зміг пробачити коханій «зрадницької» слави.

Неможливо не закохатися

1935 року на театральній сцені Лондона тріумфально йшла вистава «Ромео і Джульєтта», де головну роль виконував мужній і пристрасний Лоуренс Олів’є. На той час він уже мав репутацію актора, який умів зруйнувати усталені канони шекспірівського театру і надати класичним постановкам живої емоційності. Його герої були щирішими, глибшими, справжнішими — саме таким його побачила Вів’єн Лі, що тільки починала підйом у власній кар’єрі.

Яскравий образ темпераментного Ромео вразив юну акторку з першого погляду. Це був саме той принц, про якого вона мріяла. Відтоді Вів’єн не пропускала жодної вистави за участі улюбленого актора. Одного разу їй вдалося потрапити за лаштунки і познайомитися з Олів’є особисто. Лоуренсу сподобалася увага чарівної дівчини і відповів взаємністю, прийшовши на її виставу «Маска чесноти». На сцені він побачив зовсім іншу Вів’єн — граціозну, талановиту, сповнену природного шарму. Увесь зал дивився лише на неї.

Заборонене почуття

Невдовзі контракт із відомим продюсером Александром Кордою звів їх разом на знімальному майданчику фільму «Полум’я над Англією» — історії про кохання придворної дами та відчайдушного морського офіцера. Лі та Олів’є зіграли головні ролі — ніби сама доля підготувала ці знімання для них.

За три місяці екранне кохання природно переросло у справжнє. Вів’єн і Лоренс не приховували почуттів, часто усамітнювалися, і їхні погляди промовляли більше, ніж слова. «У неї неможливо було не закохатися», — пізніше зізнавався Олів’є.

Усе було майже ідеально, крім одного «але»: обидва були не вільні. У Вів’єн — поважний чоловік і маленька донька Сюзанна, у Лоуренса — дружина, акторка Джилл Есмонд, і нещодавно народжений син.

Кохання й інші неприємності

Дружина Олів’є та чоловік Вів’єн, Герберт Лі Голман, відмовилися давати розлучення. Мати акторки, вихована у католицькому монастирі, була вражена наміром доньки покинути сім’ю заради актора. Але Вів’єн, зовні м’яка і делікатна, мала твердий характер і впертість, як її майбутня Скарлет. Заради коханого Ларрі вона була готова порвати з родиною і церквою. Ще до офіційного розлучення актори почали жити разом.

Коли голлівудські продюсери запросили Олів’є на зйомки фільму «Як украсти мільйон», він вирушив до США, а Вів’єн залишилася у Лондоні. Згодом вона отримала звістку, що Лоуренс травмував ногу на зніманнях. Стурбована Лі вилетіла до нього й там познайомилася з братом продюсера Девіда Селзніка — саме того, який уже два роки шукав акторку на головну роль у стрічці «Віднесені вітром».

Випробування славою

Вів’єн запросили на проби, і вона одразу затьмарила всіх конкуренток. Інакше й бути не могло: вона відчувала, що роль Скарлет призначена саме їй. Її зухвалий погляд, вигнуті брови, невичерпна енергія й упертість робили її справжнім втіленням героїні роману. Попри спротив чоловіка і Лоуренса, вона підписала контракт.

Знімання були виснажливими, емоційно важкими, але акторка працювала до знемоги. «Я жила цією роллю шість місяців — від ранку до ночі, — зізнавалася вона. — Хотіла, щоб кожен рух, кожен жест належав Скарлет, навіть якщо її вчинки викликають осуд».

У вересні 1939 року відбувся перший показ фільму — публіка аплодувала стоячи. Наступного року Вів’єн отримала «Оскар» за найкращу жіночу роль. Та вдома її чекала не радість, а сварка. Всесвітнє визнання Вів’єн вразило самолюбство Олів’є настільки, що він у нападі ревнощів викинув її статуетку у вікно.

Шлюб і творчі суперечності

Лоренс не міг зізнатися навіть собі, що заздрить успіху коханої. Та попри все, його любов була ще сильна. 1940 року Вів’єн отримала розлучення, і пара скромно побралася. Невдовзі молодят запросили у фільм «Леді Гамільтон» — історію забороненого кохання адмірала Нельсона і дружини посла. Сюжет був ніби про них самих.

Вів’єн зуміла надати своїй героїні стільки ніжності й світла, що Лоуренс поруч із нею виглядав тьмяніше, ніж будь-коли. Потім були інші вистави й фільми, і щоразу контраст у їхній акторській манері ставав очевиднішим. Для Олів’є акторство було ремеслом, для Лі — життям. Вона проживала кожну роль, кожен біль і кожну пристрасть по-справжньому.

Критики дедалі частіше вихваляли леді Олів’є, тоді як про її чоловіка писали з іронією. Вів’єн намагалася применшувати свої успіхи. Другим «Оскаром», отриманим за фільм «Трамвай “Бажання”, вона просто підперла двері спальні — мовляв, для неї це не має значення. Але шлюб руйнувався.

Два акторські світи

За двадцять років разом вони так і не змогли мати дітей — дві вагітності закінчилися викиднем. 1944 року життєрадісна й енергійна Вів’єн захворіла на туберкульоз. Лікарі наполягали на лікуванні у клініці, але вона відмовлялася припиняти грати: «Для мене робота — це життя».

Зовні вона залишалася чарівною господинею дому, а Лоуренс — турботливим чоловіком. Та курс лікування, який їй призначили, мав побічний ефект: психотропні препарати викликали напади маніакальної депресії. Виснажений Олів’є почав зраджувати й дедалі частіше дивився на молодших акторок.

Він відправив дружину на знімання фільму «Слонова стежка» на Цейлон, знаючи, що тропічний клімат їй протипоказаний. Стан Вів’єн різко погіршився, і її замінили на Елізабет Тейлор.

«Що ж пішло не так?»

1960 року Вів’єн Лі отримала від Олів’є розлучення і розкішний «Роллс-Ройс», а він — свободу і можливість знову одружитися. До самої смерті акторка вірила, що Ларрі повернеться, і ніколи не відмовилася від титулу леді Олів’є, який носила з 1947 року.

Лоуренс пережив Вів’єн на тридцять років. Кажуть, у старості він часто переглядав фільми з нею — ті самі, де вони ще були молоді й закохані, і тихо повторював одне й те саме: «Що ж пішло не так?»