WoMo-книга: Я, Ніна

Історія боротьби з раком

В издательстве #книголав в декабре выходит повесть «Я, Нина» журналистки Янины Соколовой в соавторстве с писательницей Ольгой Куприян. Это первая художественная украинская книга о борьбе с раком публичного человека, написана авторами, которые пережили рак. Знакомим наших читателей с отрывком из книги, предоставленным издательством.

«Я, Нина» – это история о жизни журналистки Нины в исповедальной форме, которая является дневником пережитого от начала болезни и до конца лечения. Ольга Куприян и Янина Соколова написали повесть, в основе которой лежат собственные пережитые события, а происходящее в тексте тесно переплетаеться с художественными вымыслами. Это рассказ со счастливым финалом, полон честных эмоций и физических переживаний.

«Это будет самая чувственная история, которую вы когда-нибудь читали. Не ищите совпадений с моей жизнью. Их там мало, но я уверена, что после этой книги вы станете другими, потому что «Я, Нина» сделает вашу жизнь такой, за которую стоит бороться», – делится соавторка Янина Соколова.

«Эта книга очень актуальна для украинского общества, потому что люди привыкли ставить на себе крест, когда слышат страшный диагноз. В Украине эта тема до сих пор остаеться табуированной, а это только усложняет и без того большую проблему. Поэтому хочется верить, что книга поможет заговорить об этом и дойти до счастливого финала», – комментирует соосновательница издательства #книголав Светлана Павелецкая.

15 грн с продажи каждой книги будут перечислены на проект «Я, Нина», который реализирует программы по сбору крови, волос, а также поддерживает развитие служб паллиативной помощи и профилактике онкологии среди украинцев.

Издание уже доступно для предзаказа и скоро появится в продаже в магазинах.

Усе під контролем

Рак не вписувався в мої плани. Мій час був розрахований похвилинно, і лікування, що займає понад годину-півтори, дико бісило. Бісило те, що після операції потрібно лежати. Бісила ціла купа вільного часу.

Я пробувала читати. Подруга, одна з небагатьох, хто знав про операцію, принесла мені біографію Фріди Кало. «Мастрід усіх прооперованих», — сказала вона, широко всміхаючись. Трохи більш як пів року минуло відтоді, як я навідувала її в лікарні після операції на нозі. Колись, пів життя тому. Коли ми подивилися фільм про Фріду вперше й були під великим враженням, робили собі фотосесії «під Фріду». Ми обидві — чорноокі, темнокосі. Зачіска, макіяж і прикраси перетворювали нас до невпізнаваності. Нас зачаровувала строга Фрідина краса, яскраві риси, квіти і стрічки у волоссі, масивні прикраси — усе було таке стильне й викличне на тлі тодішніх «стандартів» краси. Нас приваблювала історія залежності, кохання й страждань, ось тільки про біль ми дізналися пізніше. Біль прийшов через багато років після гри в перевдягання. Я перечитувала історію Фріди вже геть іншою людиною, і все ж — слова розбігалися перед очима — я постійно думала про інше. Зірвані терміни, своє відображення в дзеркалі, чи можливо взагалі не їсти й не пити, щоб не хотілося в туалет. А й справді, чи можливо?

Думка про туалет змусила мене здригнутися. Чи можна попросити знеболювального для того, щоб спорожнитися? Чому мені не дають чогось сильнішого? Коли зрештою виймуть усі ці трубки, які стирчать із мого тіла?
Я трималася майже до вечора, але більше не могла терпіти. Щоб сходити в туалет, треба було якось підтримувати стояк із крапельницею і жмуток пакетиків із рідинами. Довгі тонкі трубочки вели від пакетиків до дірок у мені. Одна трубка — у вагіну, з нею було найгірше. Чорт. Якби знати, що після операції буде аж так принизливо, чи наважилася б я на все це?

Майка смерділа потом і кров’ю, я не перевдягалася два дні. Нестерпно хотілося просто вдягнути труси. Я закуталася глибше в постіль, хоча не відчувала холоду. Тіло хворе і брудне. Понівечене. Діряве. Браковане. «Прикрийся, ти ж дєвочка!» — як вимкнути цей голос у голові. «Стидно має буть!», «Подивися на себе, на кого ти схожа!», «Дівчинка має бути акуратна» — стоп, стоп, стоп! Вдихнула й видихнула. Якщо дивитися у вікно, можна не думати. Не думати про те, який у мене вигляд просто зараз. Я красива. Просто тепер це — не пріоритет. Я жива.
Увечері після операції, коли мене вже перевели в одномісну палату, лікарка запитала, примружившись: «Ну як там, є інший світ?» Я не відразу зрозуміла, про що вона. Наркоз витікав з мене повільно. У голові — ніби хтось розвів крохмаль, став варити кисіль, проте забув додати ягід для кольору та смаку.
Десь за годину до мене дійшло, що вона мала на увазі. Написала в телеграмі: «У мене була клінічна смерть?» Олександра відповіла у своїй манері: «До жирафа все доходить повільно, та все одно жираф усім подобається. Я зайду».
Мені близький лікарський гумор. Лікарі — як я у себе в програмі — можуть говорити про що завгодно, без цензури. Коли всі прикривають брехню «делікатністю», ми кажемо правду. Олександра не жаліла мене, не робила зайвих реверансів. Думаю, вона сподобалася мені — це неприємно визнавати, але що ж — після того, як поставила мене на місце.

Ми з Андрієм на прийомі в головного лікаря. Андрій з одного боку кабінету, руки зайняті кавою з кавомашини під Інститутом раку, але я все одно знаю, що його руки тремтять. Я осіла на диван навпроти.

У цій будівлі все просякнуто запахом смерті. Поки ми йшли коридором, довжелезним, як тунель, я майже задихалася. Я випередила Андрія, який ішов значно повільніше, ніж завжди, ніби зумисно затримуючись, щоб роздивитися рештки старезного килима. З кабінету, на якому написано «Головний лікар», саме виходила медпрацівниця. Жінка промовисто зиркнула на мене, упізнала. На годиннику — наш час.

Я легко штовхнула двері, на ходу стукаючи й не чекаючи запрошення ввійти. Я прагнула сховатися в цьому кабінеті, що не призначений для прийому пацієнтів. У більшості онкохворих на обличчях — приреченість, зневіра й глибоке безсилля. Озирнулася, чекаючи на Андрія. Мені потрібно було просто пересвідчитися, що він поруч, живий і реальний. Зловила погляд загубленого хлопчиська — всього секунда, але я зафіксувала цей кадр — і в тому погляді побачила себе. Ненафарбовану, змучену безсонною ніччю. Лише вчора я дізналася про свій діагноз. Життя зупинилося. Моє. Ідеальне. Насичене. Життя.

 

Цена книги: 260 грн.

Где купить: yakaboo.ua

 

Мы в Facebook