WoMo-портрет: Оксана Макаренко

Оксана Макаренко, радниця Міністра освіти та науки, співззасновниця ГО «Батьківський контроль» та ГО «СМАРТ ОСВІТА», мама трьох синів: Микити (23 роки), Олександра (10 років) та Ігоря (6 років), розповідає про те, чого немає в школах, про виклики, що діти ставлять самі собі, і материнство XXI століття.

Про освіту

Нашому поколінню вже не вистачає університетських знань для професійної діяльності. Ось я, наприклад, маю вже третю вищу освіту. І це не просто підвищення кваліфікації, це різні профілі, бо світ так швидко змінюється, що потрібні нові знання. Навіть якщо ти був інженер радянської школи, що вважалася однією з найкращих, то зараз інженери вже не працюють на кульмані олівцем, вони оперують базами даних, на іншому рівні.

За першою освітою я – інженер, мала проектувати автоматизовані системи управління літальними апаратами і комплексами. Моєю роботою мало бути КБ «Південне» у Дніпропетровську, вони займалися балістичними ракетами. Коли я закінчила університет і пішла працювати у КБ, Радянського Союзу вже не стало, і, відповідно, такої мети – будувати захисний ракетний комплекс — у держави вже не було. Почався відтік кадрів, конверсія у інші галузі. І я пішла в журналістику, починала на телебаченні. Нещодавно я отримала ще два фахи, бо зараз займаюся комунікаціями. В мене є британська освіта, я навчалася в Королівському інституті піару CIPR і Лондонському LIA (тренер з публічний комунікацій, кризового, проектного та репутаційного менеджменту), та в Польщі за спеціальністю «менеджер з управління європейськими проектами». Мені було цікаво розібратися, що таке проектний менеджмент в західному розумінні, чим він відрізняється від функції управлінця у звичних  нам системах, а також чим відрізняються комунікації в країнах ЄС від практик інформування і пропаганди в державній системі комунікацій. Коли ми почали з цим розбиратися, виявилося, що навіть на рівні законів, норм і правил у нас немає поняття «комунікації» — держава не зобов’язана комунікувати зі своїми громадянами, вона зобов’язана їх інформувати. Функція комунікації дуже важлива, особлива під час реформування. Інформування дає тільки рівень обізнаності, а владі з громадянами  треба досягнути спільного розуміння, сприйняття і довіри. Запланована реформа освіти торкається не лише зміни структури управління освітою чи розподілу фінансування – ця реформа про зміну результатів освіти, про зміну ставлення один до одного, способів мислення і дій, про вміння протистояти ризикам і вирішувати складні проблемні ситуації. Вона торкається цінностей. А цінності в суспільстві міняються дуже складно і повільно.

Про служіння

Я є радником на громадських засадах, але полишила вже майже всю іншу роботу, бо дуже хочеться донести ідеї реформи, запалити людей, щоб суспільство зрозуміло не тільки те, чого воно не хоче, а усвідомило, чого воно хоче. І це якраз комунікаційне завдання.

Хоч це звучить пафосно, але для мене це період служіння – коли я хочу і можу допомогти. Я отримала непогану освіту, народилася в Україні. Звичайно, світ змінився і вже немає такої норми «де народився, там і згодився», адже можна подорожувати, працювати в інших країнах, спілкуватися з багатьма людьми. Але все ж таки батьківщина – як мати, її не обирають, люблять таку, як є. Хочеться допомогти створити краще майбутнє, щоб мої діти жили в цій країні, пишалися нею.

Про синів

Якщо дитині 11 років поспіль говорять, що її думки не потрібні, краще хай відтворює написане в підручнику: «Хіба хочеш – мусиш! І неважливо, як ти себе відчуваєш!», то немає сенсу, коли їй виповнилося 17 років, говорити, що вона тепер доросла, і хай обирає свій шлях. Що вона може обрати? На що спиратись у виборі, якщо не відчуваєш і не розумієш власних потреб і бажань? Де отримати кваліфіковану допомогу у профорієнтації? Я складно проходила із старшим сином період, коли він визначався зі своїми пріоритетами, уподобаннями. Він поміняв декілька вузів, бо приходив і розумів, що це – не його, аж допоки у нього не відновилася чутливість, до чого він здатний. Зараз він навчається на режисера телебачення, а до того намагався стати юристом. Виявилося, що він має більш гуманітарний талант – пише вірші англійською, має хист до вивчення мов. А з фізикою йому завжди було складно, але тоді я, як і більшість батьків, вважала – що може бути такого поганого з дитиною в школі? Якщо вона не лінується, якщо ми обрали найкращу школу? Як можна не розуміти фізику? Я сама закінчила фізико-технічний факультет і можу допомогти. І ось, я беру підручник, читаю і розумію, що нічого там не розумію. Завдання створене халтурно людиною, яка поклала у підручник свій недороблений автореферат.

Мій середній син у шість років сказав, що хоче бути винахідником. Зі старшим сином я як відповідальна мама наймала репетиторів, сварила його за лінощі, намагалася сама з ним займатися фізикою, шукала йому найкращі школи, репетиторів, допомагала підготуватися до вступу у найкращі вузи. Але з середнім сином я зрозуміла, що я безсила, бо винахідник – це про щось інше, навіть не про IT-технології, а про те, що ти мусиш навчитись працювати в умовах невизначенності, ставити відкриті питання, шукати правильні  відповіді не в кінці підручника, а самостійно, думати, творити, не боятись помилятись, рефлексувати. Словом, робити все те, чогось якраз немає в школі, що вона засуджує.

Середній син не любить вірші, але багато читає, здебільшого наукову фантастику. У нас вся квартира у якихось пробірках, де він змішує, нагріває, випробує. Залишила годинник на столі – сама винна – за мить розкрутив, розібрав до гвинтика, бо хотів подивитись, як воно працює… Складно бути мамою дослідника, скажу я вам, заходиш на кухню і не впізнаєш її! Думаєш, а може слухняність – це гарна чеснота, яка прищеплювалась в радянській школі? Було б у мене дома так чисто, тихо, дитина сиділа б в кутку, гралась, питань не задавала, не відволікала від дорослих справ…

Зараз ці діти такі дивні, такі цікаві, я за ними дуже люблю спостерігати. В шість років син мені  сказав, що хоче вивчати англійську і китайську. І на моє питання, чому він обрав саме ці мови, адже їх так багато, він відповів, що наука вся – в Америці, а виробництво – в Китаї, і в якості винахідника він мусить спілкуватися і з тими, і з тими. Я зрозуміла, що це вирок нашій країні, системі, якщо наші діти будуть з шести років думати, що в Україні немає ні науки, ні виробництва, ані можливості мати хорошу освіту. Тому я хочу допомогти і йому, і іншим дітям реалізувати свої мрії в Україні.

Я ще не знаю, ким стане молодший, він тільки пішов до першого класу. У Ігоря дуже високий емоційний інтелект. Він добре розуміє почуття і потреби людей, допомагає іншим, швидко встановлює контакт і вміє залагоджувати конфлікти, в нього завжди багато друзів і прихильників. Можливо, він, декілька разів змінить професію. Переконана, що дітям доведеться навчатись впродовж усього життя. Взагалі, всі мої діти мають зовсім різні таланти і риси характеру. Кожен з них є яскравою особистістю і має шалений вплив на формування особистості іншого.

Про правила і норми

У нас демократична родина. За ініціативою середнього сина ми сіли в коло і написали правила нашої родини, щоб повісити їх на холодильник і всім виконувати. Були гострі дискусії навколо питання кишенькових грошей, кількості іграшок, подарунків за оцінки, мусимо ми їм щось радити, чи вони самі будуть визначатися, як розпоряджатися своєю сумою. Домашні правила на ватмані стосуються розподілу домашніх обов’язків, фізичної активності, наприклад, їзди на велосипеді чи бігу зранку. За виконання нараховуються бали. Були й альтернативні проекти – старший син запропонував, що він може займатися додатково англійською з братами, я пропонувала бігати зі мною, бо самій мені ліньки.

Про те, чого потрібно навчити дітей

Моє головне завдання — любити їх, спілкуватись, спонукати думати самостійно і навчити вчитись. Надмірні очікування до дітей шкодять стосункам і самим дітям. Особливо, під час спільного виконання домашніх завдань. Маю материнськи обов’язки: нагодувати, навчити дбати про себе і про інших людей, бути відповідальними і людяними, створити безпечне і розвиваюче середовище для кожної дитини, допомогти розвинути таланти і втілити мрії.  А ким вони стануть – це їх вибір, головне, щоб вони його зробили усвідомлено, відповідно до своїх потреб і уподобань.

Я не відразу це зрозуміла. Старшого постійно намагалась спрямувати, виховати, переконати, передати свій «безцінний» життєвий досвід, допомогти зробити правильний  вибір. Тиснула своїм авторитетом, профорієнтувала, критикувала, порівнювала з іншими. Тобто зробила всі помилки, пройшлась по всіх граблях – отримала відповідний результат – ледь не зруйнувала вщент здоров’я і стосунки з дитиною. Навіщо? Бо я лякалась за його майбутнє, що він не зможе адаптуватись, не впорається з викликами самостійно, і втратила рівновагу і здатність думати та аналізувати. А потім заспокоїлась і зрозуміла, що мій «безцінний» життєвий і професійний досвід йому може зовсім не знадобиться. Він приймає рішення, діє по-іншому, не так, як я звикла, але не гірше за мене, а навіть краще, без драматизму. Я вірю в те, що світ настільки змінився, ускладнився, що мінятися будуть не тільки професії, а й ідентичності. Відповідь на те, хто я такий, ким хочу бути, не знайдеш в кінці підручника. Зараз для мене головне, що він є людиною, особистістю, що поважає себе і інших, має загальнолюдське ціннісне підґрунтя, може приймати дуже складні рішення самостійно. Тепер, коли я перестала на нього тиснути, він приходить до мене порадитись, обійняти, «почайовнічати» і поспілкуватись.

Про виховання

У мене різний досвід. Я, як мати еволюціоную, мої погляди в 20 років і в 40 років – це, як в старому анекдоті, де Карл Маркс і Фрідріх Енгельс, не чоловік і дружина, чотири зовсім різні людини. Різні моделі поведінки, різні помилки. Моїм хлопчикам потрібні виклики, з якими вони можуть впоратися, зростаючи над собою. Не треба бігти попереду, підставляти плече і робити все за них. На початку я була така любляча мама, яка боялася, щоб дитина, не дай бог, не вдарилася, не помилилася. Щоб нічого поганого не сталося, я краще за нього зроблю це, тут підставлю руки. Але це дитині може додавати інфантилізму, потім їй боляче стикатися з труднощами.

Середній син в 10 років вже ходить в походи з палатками, з рюкзаками. В перший день він ліг на землю і накрився спальником, замість того, щоб залізти всередину. І в мене серце стиснуло, думаю: «Боже, на землі дитина лежала, приїде додому з нежиттю». Але я розумію, з іншої сторони, що синові потрібен досвід. І мені треба материнські страхи прибирати, щоб він навчився самостійно долати складні проблемні ситуації. Бо за прогнозами Світового економічного форуму це буде найзатребуваніший skill на ринку праці.

Є загальнолюдські правила – наприклад, не можна бити дитину. Хоча у XIX столітті це не вважалося злочином, і в школі різками виховували. Але для сучасної мами бити дитину – це дикість. Диктувати свою волю без врахування потреб дитини теж я б не радила мамам. Треба усвідомити, що перед вами – не просто ваша частинка, не просто ваша краща копія, а все ж таки самостійна людина, що має право на власний вибір, на власне життя. І завдання люблячої мами – створити умови, щоб дитина зростала у безпечному середовищі, з розумінням, що її люблять, поважають, що їй допоможуть, якщо вона буде потребувати. Але є такі виклики, які дитина має подолати сама, і завдання мами – підготувати її до усвідомлення і прийняття цих рішень, а не робити домашнє завдання замість неї.

Про стереотипи

Наша культура заснована на радянському принципі – ми всі дуже переймаємося, як там у сусіда. Ми всіх порівнюємо, і все закінчується тим, що «ой, у вас такий невихований хлопчик, зробіть з ним щось негайно». Пам’ятаєте випадок, коли хлопчик в метро сходив в баночку в туалет? Що ця мама про себе почула? По поведінці дитини судять, яка мати, не враховуючи обставин, характеру дитини. Якщо на маму, особливо молоду, починають тиснути батьки, сусіди, чоловік, вчителька, тобто значимі люди, вона, ще не відчувши радості материнства, починає перейматися, що вона недостатньо хороша мама. А у нас немає чітких правил про те, що означає бути хорошою мамою – наприклад, годувати дитину за графіком чи, навпаки, за потребою. Є різні думки, кожен приходить зі своєю порадою. Тебе ніде не вчили бути хорошою мамою, але всі цього вимагають, згідно їх власних уявлень про те що добре, а що погано. Ця тема дуже вразлива, а ще додаються власні амбіції – наприклад, «я не була балериною, але мріяла, і ти, донечко, обов’язково тепер нею станеш». І починають калічити себе, дітей, псувати стосунки.

Про те, чого навчають діти

Діти дали мені повноту життя, щастя. Діти – це виклик мінятися, і змінювати не тільки характер, а й професію. Якби мені колись хтось сказав, що я буду займатися освітою, я б нізащо не повірила. Навпаки, у мене була стійка відраза, бо моя мама була вчителькою молодших класів, і я знаю, яка це складна праця, скільки вона потребує внутрішніх сил і ресурсів. Викладаєшся на повну, якщо ти дійсно любиш дітей. Швидко вигораєш. Я думала, що краще ракети проектувати. Діти мене навчили долати себе – заради себе я б не вийшла з зони комфорту, а заради них варто.

Про вигорання

У мене вигорання – це втома, дратівливість, в інших ситуаціях я б махнула рукою, а тут ні, переймаюся. Треба дозволяти собі відпочивати, бо перфекціоністи самі собі обирають надмірні виклики і високі стандарти. Радянська педагогіка вся була про виховання героя, коли ти береш на себе багато зобов’язань, врятувати світ, наприклад. А потім розумієш, що ноги вже не тягнуть.

Мені було важливо зрозуміти, що не дивлячись на те, що реформа освіти є великою та всеосяжною, надзвичайно важливою і затребуваною понад 20-ма мільйонами дотичних до системи освіти українців, мені треба пізнати свої сильні і слабкі сторони, визначити, скільки часу я можу виділяти на цю роботу без втрати здоров’я, цікавості до того, що роблю, без втрати уваги і віри в успіх, без претензій і образ на інших людей. Бо іноді ти тягнеш команду назад втратою ефективності. Необхідно розуміти, що для всього треба час. Здається, Уорен Баффет казав, що навіть якщо запліднити дев’ять жінок, це не означає, що дитина народиться через місяць. Зміни потребують часу, не завжди результат такий, якого ти прагнув, не все залежить від тебе, роби своє, відповідай за те, що ти можеш, допомагай, чим можеш.

Про страхи

Якщо чесно, боюся пережити своїх дітей. Хотілось би, щоб все йшло природнім шляхом.

Портрет мами XXI століття

Щоб бути мамою в XXI столітті, треба дуже багато всього встигати. Це такі собі ідеальні мами-досяжниці. Зараз дуже багато можливостей і реклами, треба не залишити жодної вільної хвилинки ані собі, ані дітям. «Драмкружок, кружок по фото, хоркружок — мне петь охота, за кружок по рисованью тоже все голосовали…» Поширене запитання: як ти все встигаєш? Ніяк. Не встигаю. Все осягнути не можливо, бо втомлюєшся, нервуєшся, мало спілкуєшся з дітьми оф0лайн. Доводиться щось відкидати, ігнорувати, не починати, бо потім кинути шкода… Але як визначити, що насправді важливе, а що другорядне? За якими критеріями обирати? З одного боку, є стереотипи, правила і норми, які передавалися з покоління в покоління. Але їх стає все менше, з’являється певна свобода, але й відповідальність зростає. Я розмовляла з психологами, і вони кажуть, що зовсім без рамок людині важко, нема на що спиратися. Насправді, культурні норми і правила допомагають не втомлюватися. Коли ти кожного дня намагаєшся прийняти багато рішень, як вчинити по кожному дрібному питанню, ти дуже втомлюєшся ввечері.

Я читала українського соціолога Євгена Головаху, який вивчає цінності. Він каже, що наші проблеми, в тому числі й численні сварки – через те, що багато разів за наше життя кардинально змінювалися норми права, культурні норми. І в простих ситуаціях ти не знаєш, як поводитися. Наприклад, померла людина. Як висловити своє співчуття, щоб не додати болю рідним, а допомогти? Як поводитися з тяжко хворими людьми, як їх підтримати? Які ти маєш сказати слова, які алгоритми поведінки? Навіть якщо взяти найлегший приклад – ви заходите в ліфт з сусідом. Як поводитися? У нас часто кепкують з посмішок американців, за якими, як кажуть, нічого немає, і вони самі легковажні і байдужі. Але це культурна норма, що дозволяє сказати «я безпечний», і від оточуючих не потребує зусилля по включенню у ситуацію.

Читала в газеті, що в Росії мама випадково вбила дитину – робила з нею домашнє завдання. Нічого не виходило, дитина не розуміла, а вона так старалася, бо ж вчителька насвариться, що вбила дитину. Я не знаю контексту життя цієї жінки, можливо, вона була в стані афекту чи психічно хвора, але, крім самого вчинку, мене вразив тон статті. Писали з розумінням до мами, бо це так тяжко – робити домашні завдання, та це наш такий батьківський обов’язок – поставили дитину на ноги, зробити з неї людину. От я б хотіла, щоб мами XXI століття не відчували материнство в такий спосіб, як свій тяжкий, важкий обов’язок. Материнство – це цікава пригода, життя, яке можна прожити поруч з новою, розумною, цікавою, рідною людиною, з якою треба постійно підтримувати діалог і не боятися помилятися. І говорити, зокрема, про визнання своїх помилок, просити пробачення, якщо був неправий. Мені здається, власний приклад вчить дітей набагато більше, ніж всі гарні слова.

Розмовляла Галина Ковальчук. Фото із особистого архіву Оксани Макаренко

— Читайте також: WoMo-портрет: София Кудина