Оксана Макаренко: «Завдання реформи – навчити школу стати дружньою до дитини і допомогти їй розкрити свій потенціал»

Такі масштабні проекти, як реформування системи освіти, викликають захоплення і водночас страх, тими тектонічними рухами, на які вони покликані. Наша співрозмовниця Оксана Макаренко, радниця Міністра освіти та науки, співзасновниця ГО «Батьківський контроль», вважає, що на бодай первинну реалізацію концепції нової школи необхідно 5-10 років. Пані Оксана докладно розповіла про те, як проходить цей процес, які зміни відбуваються у мисленні, цінностях його учасників та які системні зміни ще потрібно зробити.

Минулого року був шалений спротив реформі освіти – батьки казали, що нізащо не віддадуть дітей вчитися 12 років. Рік тому батьки бігли і віддавали в школу ледь не п’ятирічних дітей, тільки щоб не втрапити в 12-річку. Батьки були проти опорних шкіл, бо «немає школи – нема села». А зараз стає більше людей, які віддають дітей в опорні школи, бо розуміють глибину проблеми та прагнуть дати дітям кращу освіту.

Так історично склалося, що батьки не мали ніякого впливу на життя школи, зміст навчання. Я вже мовчу про можливість обирати індивідуальні траєкторії навчання. Щоб поміняти поганий підручник в класі, нам треба було дійти аж до міністерства і особисто до міністра. Ми працювали три роки і ще маємо багато роботи в цьому напрямку. З радянських часів склалося так, що школа бере в заручники дорогу тобі людину, і навіть сильні, потужні батьки, керівники корпорацій, бояться піднімати питання змін, щоб не шкодити дитині, не «виносити сміття», не образити вчителя. У нас є культурні сталі норми, з якими важче працювати, ніж над змінами до закону.

Про благодійні внески

Новий закон «Про освіту» хороший – він базовий, дає інструменти, нові правила, норми для того, щоб на місцях люди отримали більше можливостей впливати на все, серед іншого, і на вибори керівника школи, що перестає бути пожиттєвим царем в школі. Непрозоре призначення директорів місцевими районними адміністраціями мало жахливі наслідки. З одного боку, коли у 1990-х рр. стало менше дітей, коштів на освіту, і освітні заклади перевели на госпрозрахунок, це привело на ці посади управлінців, що були не стільки педагогами, скільки господарниками. Їх турбувало перш за все тепло в школі, їжа, ремонти, і з різним ступенем порядності і результативності вони робили цю роботу.

Дійсно, багато років було шалене недофінансування шкіл, садочків, по суті фінансувалися тільки захищені статті, а за рештою витрат адміністрація зверталася до батьків. Звісно, ніхто не хотів щоб його дитина сиділа на холодному смітнику, тому батьки платили. Це не заборонено законом, але благодійні внески малоконтрольовані, немає прозорості в процесах – скільки держава виділяє на заклад, а скільки дають батьки, і на що саме. Вже є такі потужні батьківські рухи, як «Батьки SOS», наша організація, дуже багато по країні піднімається розумних батьків, відповідальних громадян, які багато говорять про питання фінансування. Ми наголошуємо: нам не шкода дати коштів, нам необхідне розуміння, куди вони витрачаються. Розумієте, не можна давати ресурси і владу безвідповідальності.

Про свавілля у школах

Зараз набагато більше розуміння проблеми прозорості витрачання коштів. Раніше нам тихенько писали в особисті повідомлення чи на пошту, не вказували назву закладу і просили поради, маючи на увазі, що ми до них прийдемо, виймемо чарівну паличку і вирішимо проблему, а батьків залишать у спокої. Батьки ж бояться за дітей більше, ніж за себе, а вчителі різні бувають. У нас нещодавно був випадок у Івано-Франківській області, у Дубовецькій школі, де директор побив дитину до струсу мозку. Підліток сфотографував з дошки домашнє завдання. Директорові здалося, що він хотів його знімати, підбіг і став відбирати телефон. А дитина не віддала, бо це її річ, і коштовна, бо батьки на заробітках, родина не дуже заможна. І взагалі це його особистий простір, на мою думку, він як чоловік вчинив гідно. Директор його побив, за дитину вступилася бабуся. А це село, де директор – цар і бог, в нього ще й дружина працювала в управлінні освіти. Бабуся одразу написала скарги в прокуратуру, всюди. Але правоохоронці його захищали, вчителі заступалися, казали, що він такий гарний господар. Тоді директорові дали догану, суди тривають, ситуація «підвисла». Директор прийшов до дідуся з хабарем і пропозицією забрати заяву, бо їм ще тут жити і вчитися. Дідусь, честь йому і хвала, відмовився, сказав, що для нього це питання принципове. Конфлікт тривав три місяці, допомагали і ми, і журналісти. Врешті-решт директор пішов з посади, а громада обере нового керівника школи.

Київські вибори директорів шкіл показали, що успішніші і прижилися ті кандидати, хто не був працівником цієї школи. Бо якщо подавався на конкурс заступник директора, не завжди він потім виявлявся найкращим керівником. Зараз необхідно чітко прописати механізми, щоб запобігти зловживанням виборчої комісії, щоб директорів обирали за професійними і людськими якостями, а також щоб був механізм контролю за витратами коштів з боку громадськості і держави.

Про гроші

Непрозорості, кругової поруки можна позбутися тільки через зміну законодавчих норм. В новому законі прописана обов’язкова публічна фінансова прозорість всіх джерел надходження. Школи матимуть свої рахунки і самі будуть розпоряджатися ними. Але треба сформувати культуру фінансової прозорості.

У зв’язку з децентралізацією в Києві виділено 10 млрд бюджетних коштів на освіту, це майже третина бюджету міста. З цих коштів майже 2 млрд пішло на ремонт садочків і шкіл цього року. Це дуже хороша справа – вони давно не ремонтувалися, і всі у цьому зацікавлені. Питання у тому, як відбирати ті заклади, що цього потребують. Міська влада робить багато корисного, і особисто керівник управління освіти, бо зараз реформи тримаються на агентах змін, які, незважаючи на спротив, суди, образи на свою адресу, продовжують творити ці зміни.

Наприклад, були створені карти Києва, на які нанесені всі заклади – з кількістю коштів, на які роботи вони виділені, все прозоро заноситься, і батьки можуть це подивитися. Інші іноватори створили електронні інструменти, що дозволяють уникати ганебних «розборок» на батьківських зборах, шантажу, якщо ви не будете здавати гроші. Електронна платформа підтягує в особистий кабінет абсолютно всі витрати. І завдання директора чи батьківського комітету – сформувати потреби і розраховувати дефіцит чи профіцит коштів. Ці інструменти користуються попитом і дозволяють керівникам нової формації створювати нові правила гри.

Але не всі цим користаються, і ми зараз маємо конфліктну ситуацію у 464 садочку Солом’янського району, що потрапив у програму термомодернізації. Справа у тому, що цей садочок – теплий, там було проведено капітальний ремонт у 2014 році, а частину будівлі вже багато років орендує приватна школа. Та кошти виділені, у садочок без попередження прийшли забудовники на другому тижні навчання, почали ламати дах і кидати все це на голову дітям. Потім з’явилися народні депутати, почали пояснювати, що заклад у програмі неможливо поміняти. А поруч, у школі №7 – аварійна ситуація, спортзала закрита, з туалетів тече в коридор, вікна вибиті. Батьки постійно скаржаться, намагаються вибити грошей на ремонт, але їм не дали, а дали сусідньому садочку. І замість однієї вдячної громади ми отримали дві розлючені.

Про культуру діалогу між батьками та школою

На мою думку, питання громадського контролю за використанням коштів зараз тільки постає саме як питання. Батьки, що приходять на збори, починають питати, а чи дійсно в школі ефективна охорона, чи дійсно треба купувати штори, може, краще купити цікаві книжки дітям? Цю культуру ведення діалогів треба сформувати. Є громадські організації, які займаються саме формуванням культури діалогу, правилами проведення батьківських зборів, місцева влада ініціює ідею перейти на індивідуальні консультації чи інші формати проведення зборів. Батькам потрібна можливість отримати від школи інформацію про дитину – її розвиток, складнощі, перемоги, а не тільки дві години обговорювати придбання посібника.

По Києву – показова ситуація, бо гроші є. Коли вони з’явилися, виявилося, що навіть ті школи, яким дали по 100 тисяч гривень, закупили все необхідне, включно з маркерами, все одно почали збирати з батьків кошти. Коли одна мама запропонувала уточнити потреби, бо вона перевірила наявність коштів, їй сказали «дякуємо, не треба, питань більше нема». І це вже питання не процедур, не законодавства, а тільки культури. Ось візьмемо шкільні лінійки. Я спеціально шукала, і виявилося, що немає жодного документу, який би регламентував це – щоб діти вишикувалися перед школою під сонцем і годинами слухали промови чиновників, політиків, священників тощо. Міністерство регламентує тільки початок і кінець навчального року. Зараз прогресивні директори для знайомства проводять пікніки, квести школою, а для першачків особливо важливо познайомитися з новим для них простором школи, відчувати себе безпечніше, освоїтися разом з мамою, познайомитися з дітьми, вчителькою, а не відразу сідати й писати конспекти. Це ніби такі прості речі, але вони про людяність, особисту відповідальність, про те, чи готові ми користатися цими новими можливостями, чи готові ми до нової культури спілкування і взаємодії.

Про пілотування реформи освіти в 2017 році

Для комунікації реформи ми створили спеціалізований сайт nus.org.ua. Там можна отримати дуже багато цікавої і корисної інформації про Нову українську школу, а також поставити власті запитання або поділитись досвідом. Наукового фідбеку, соціології пілотування реформи у нас ще немає, але ми отримуємо конкретні, чіткі запитання від учасників процесу – коли буде наступна порція навчальних матеріалів, як розподілити навчальні години, яку тему взяти для наступної ранкової зустрічі. Це говорить про те, що люди сприймають реформу. Є й незручності, наприклад, у класі немає місця, щоб сісти і створити повноцінне коло на ранкову зустріч, і шукають інше місце, де її можна проводити. Люди включилися і з цим працюють. Вчора розмовляла з директором одної пілотної школи, вона каже, що працювати з новими підходами непросто, але дуже цікаво і дітям, і вчителям. Багато свободи, творчості, активностей і інновацій. Втім, деякі батьки першачків з пілотних класів продовжують кожного ранку одягати дитині портфель на спину і питати про оцінки. Директор їх питає: «А навіщо ви це робите?». Бо так звикли. Як без оцінок і домашніх завдань дізнатись про те, відмінник моя дитина вже чи ні?

Очевидно, ще не так багато пройшло часу, щоб говорити, в який спосіб ми втілюємо мрію в життя. Але я вдячна цим піонерам, які пішли в пілот. Насправді, нема чого боятися, і вчителі молодшої школи більше сприймають реформу, більш готові до неї. Я була на тренінгу щодо пілотних шкіл, де вчителів навчали практичній діяльності – як приходити до дітей, проводити урок. Спочатку вчителі говорили, що все це знають, так і роблять, їм це знайоме і нічого принципово нового немає. Але за два тижні вони почали розуміти глибинні зміни, і одна вчителька на зустрічі з міністром казала, що в неї 25 років педагогічного стажу, і тільки на тренінгу вона зрозуміла, як мало вона використовувала цікавих інструментів в своїй роботі, що є прості речі, що можуть допомогти не втрачати цікавість дітей.

Про педагогічні методики

При фронтальному проведенні уроку дуже важко втримати увагу дітей, а в групі не так звично працювати, але дітям легше, бо вони можуть порухатися, поспілкуватися між собою. Малим дітям важко витримати нерухомо 40 хвилин, а коли дитина ще й боїться, то вчитися зовсім не може, бо в неї відключається функція думання і включається стрес. І дитина починає плакати чи навіть може в туалет під себе ходити з переляку, або, навпаки, агресивно поводиться, б’є інших чи говорить щось неприємне вчительці. А в нашій педагогіці вважалося, що прояви негативних емоцій терпіти не можна, треба їх забороняти. А важелів впливу на сучасну дитину не так багато. Звідти поширені претензії до батьків: «Зробіть щось зі своєю дитиною. Він тупий і не поважає вчителя». Ніби батьки можуть натиснути якусь кнопку в голові у дитини, і вона відразу переключиться, почне поважати і слухатись вчителя. Тож батьки теж починають сварити і лякати дитину. Ситуація тільки погіршується, бо дитина тоді почувається в небезпеці і в школі, і дома. Вчителів не вчили з ними працювати, а більше давали знаннєву компоненту, так само, як і дітям – методики викладання різних предметів.

Як же бути з ситуацією булінгу? А його все більше і більше за статистикою, бо дітям нецікаво в школі, вони перелякані, вони об’єднуються у зграю, обирають жертву і починають цькувати її. Іноді дуже жорстоко. І ситуацію може виправити тільки «значимий» дорослий, тобто вчитель. Дітям тяжко опанувати нудний, нецікавий їм обсяг матеріалу, надмірно теоретизованого і поданого в неприродний для них спосіб, адже у цифрового покоління вже інший спосіб сприйняття інформації. Нам, дорослим, здається, що діти тупі, не мають поваги, а насправді вони дуже розумні, швидко переключаються з одного завдання на інше, це ми за ними не встигаємо. І школи не мають мови, щоб комунікувати з дітьми, цікавих інструментів, підручників, матеріалів, методик. І завдання реформи – поміняти і навчити школу стати дружньою до дитини, розгледіти талант кожної дитини, а не маркувати і сортувати, як на конвеєрі, одного – розумним, а іншого – дурним. Допомогти кожному зрости над собою, розкрити свій потенціал і не втратити цікавість до пізнання, розвитку, бо вчитися доведеться все життя.

Про компетенції майбутнього

Щоб дитина адаптувалася в сучасному світі, недостатньо знань. Треба, щоб вона вміла думати, аналізувати, дивитися на проблему з різних сторін, мати інструменти для цього. В світовій педагогіці є інструменти, що навчають думати, розвивати пізнавальну функцію, шукати інформацію в світі, що не має обмеження до знань. Зараз вже потрібна зворотня функція – сортувати інформацію, вибирати те, що знадобиться для вирішення конкретної ситуації. А для вирішення проблемних ситуацій треба ще вміння протистояти ризикам, швидка реакція, творчий підхід до ситуації. Адже життя ставить відкриті питання, відповідей до яких немає в кінці підручника. Доречі, траблшутер – найзатребуваніша спеціалізація на сучасному ринку праці.

Нашим дітям доведеться бути інноваторами, і не тільки в технічних галузях, а й в гуманітаристиці. Їм прийдеться винайти етичні, правові правила й норми – для таких випадків, як, наприклад, правовий статус клона чи кримінальна відповідальність автомобіля з автопілотом, який збив людину. Адже змінюються не тільки технології, а й соціальний уклад життя, і це виклик не тільки в Україні. Тому треба сформувати людину, яка буде здатна жити в новому світі – дуже цікавому і водночас кризовому. З часом багато професій зникнуть, а на ринку праці чим далі, тим менше потрібні так звані hard skills, і на перший план виходять нові виклики.

У чому полягала ціннісна війна за зелений олівець? Радянська школа готувала людей до роботи на конвейері, тому треба було навчити людину точно і без помилок відтворювати інструкції. За помилку карали червоною ручкою (вказували на помилки) і зниженням оцінки. Зараз, навпаки, ми рекомендуємо використовувати зелену ручку для обведення того, що в дитини виходить добре. Всі оцінки – позитивні. Кожний зароблений бал – це сходинка до кращого себе. До зростання над собою. Якщо дитина побачила свою помилку і виправила її, то на мою думку, це більш корисний досвід, ніж покреслений відступ у чотири, а не в три клітинки при відсутності помилок у домашньому завданні. До помилок треба підходити розумно, помилка – це не жахливо, це досвід. Особливо цей досвід корисний для виховання інноваторів.

Про бюрократію

Зараз є дуже важлива ініціатива, вона не оформлена законодавчо, але на рівні міністерства, спільно з EdCamp – трошки розвантажити вчителів від непотрібної, не пов’язаної з їх основною роботою паперової діяльності. Зараз велика перемога – врешті-решт заборонили вчителям ходити і переписувати дітей по мікрорайонах. Очевидно, що треба шукати дітей, що не ходять до школи, треба їм допомагати, але в інших країнах це робиться в зовсім іншим спосіб, просто порівнюються бази даних народжених і тих, хто прийшов до школи і тоді шукають тих, хто не прийшов, з’ясовують причини і усувають проблеми. А у нас всі шукають, і вчителі також, і по суті кожного року в нас відбувається повний перепис населення, але він не потрапляє ні в які бази даних, бо зберігається в паперовому вигляді. І такого дуже багато нашарувалося за всі ці роки. У міністра, і у всіх агентів змін дуже важка робота.

Про культуру толерантності

Ідей, технологій, практик толерантності у світі багато, питання в тому, як їх впроваджувати. Новий закон «Про освіту» містить дуже важливу норму про інклюзію, на мою думку, ми рухаємося в правильному напрямку. Але інклюзія – це ще більший виклик, і через культурні норми, і через інфраструктурну неготовність, і я говорю не лише про архітектурну доступність шкіл. Маю на увазі підготовку вчителів до такої роботи, підготовку суспільства, батьків. Бо жертвами булінгу за статистикою найчастіше стають люди, що мають певні особливості, вади. І для вчителя інклюзія є різною, бо дитина на візочку і дитина з розладами розумової діяльності потребують різних педагогічних методів навчання і зусиль.

У нас є норма «гроші ходять за дитиною», і ми сподіваємося, що це приведе до розвитку таких закладів, що можуть мати меншу кількість дітей у класах, більшу кількість підготовлених педагогів. Але маємо стежити, щоб такі школи не перетворилися на гетто для особливих дітей. Всі ці питання складні, дуже добре, що суспільство стало опікуватися ними, і Фонд Марини Порошенко, і Микола Кулеба, і МОН, і місцеві влади багато для цього роблять. Багато складності в тому, як масово перенавчати вчителів, для того ми будемо міняти концепцію педагогічної освіти. Наступного року запускається великий проект з фінським урядом. Фіни прочитали концепцію Нової української школи, схвалили і запропонували свою допомогу. І на декілька років до нас приїдуть фінські експерти і будуть допомагати міняти програми навчання, концепції в педагогічних вузах і закладах підвищення кваліфікації вчителів, будуть проводити тренінги і творити інтранет, горизонтальні зв’язки між вчителями.

Про системні зміни

Дуже важливі, системні речі у освіті – це не тільки про підвищення зарплати вчителям, не про ремонт шкіл. Зміна цінностей швидко не відбувається. Треба зробити дуже великий пласт роботи не тільки на рівні закону «Про освіту». Ще будуть писатися закони про середню освіту, про професійно-технічну освіту, треба створити механізми кореляції освіти з ринком праці. Бо роботодавці живуть своїм життям, школа – своїм, дитина витратила час на навчання, а роботодавці беруться за голови, бо треба перенавчати. Тому треба збирати професійні стандарти, вимоги на ринку праці і перекладати їх на освітні стандарти.

Другий системний момент – мотивація і перенавчання вчителів. Ми в законі передбачили і більше свободи для педагогів. Якщо вони зараз прив’язані до інститутів підвищення кваліфікації, то з реформою ця інституція втратить монополію, і вчитель зможе обирати, куди він хоче піти навчатися. Відповідно, гроші, які виділяє держава на навчання, підуть за педагогом. Очевидно, до альтернативних інституцій будуть також виставлятися певні вимоги, але громадські організації також матимуть змогу проводити таке навчання для вчителів, держава це частково профінансує. І буде центр сертифікації, де таке навчання буде зараховуватися. Завдяки сертифікатам вчитель отримає 20% надбавки до зарплатні і буде зобов’язаний ділитися цим досвідом, розширювати коло агентів змін.

Про 2018 навчальний рік

Державні стандарти будуть змінюватися поступово. Зараз розроблений новий стандарт для початкової школи, в роботі стандарт для середньої школи. Ми обраховували різні варіанти реформи, які класи будуть навчатися за новими стандартами. Питання тільки в інфраструктурі: за реформою старша школа – профільна, і це означає не тільки три роки навчання, а й створення інтегрованих курсів, коли дисципліни за профілем вивчаються більше й глибше, а інші предмети об’єднуються. А на розробку таких курсів та перенавчання вчителів потрібен час. Наступного року тільки діти в перших класах будуть навчатися за новим стандартом, але ми робимо електронну платформу, куди будуть викладатися матеріали і для інших класів. Багато можна зробити і в межах чинного існуючого стандарту, на рівні змісту і методології навчання. В результаті проекту на EdEra вчителі, батьки відкорегували програми для 5-9 класів в межах чинного держстандарту. Тому вже є рекомендації, як проводити інтеграцію на рівні змісту – історію, наприклад, вчити не тільки за датами, а уявити себе підприємцем у XIX столітті, у певному регіоні, лагодити певний бізнес. І вже зараз на рівні наскрізних тематичних ліній можна об’єднувати історію, географію, математику, біологію. З цим треба працювати, і це завдання не тільки вчителя, а й міністерства, громадських інституцій.

Наш виклик – за дуже короткий час створити багато нових норм і правил, бо старі у багатьох випадках шкідливі. Але якщо їх просто прибрати і не дати нових, то може бути хаос, система може розвалитися. Вона багатьох не влаштовую, але, як не крути, зовсім неписьменних людей в країні немає. Діти ходять в школу з різним ступенем зацікавленості, але все ж таки отримують освіту. Ми не можемо допустити ситуацію, коли освіти зовсім не буде. Це як ремонтувати літак у повітрі, коли він виконує політ.

Розмовляла Галина Ковальчук. Фото: Емма Солдатова, з особистого архіву Оксани Макаренко

— Читайте також: Instagram & Twitter: 13 корисних акаунтів для школярів