«Я їх всіх люблю, вони як рідні»: співзасновниця «Землячки. Український фронт» про допомогу військовослужбовицям

Ксенія Драгонюк — співзасновниця громадської організації «Землячки. Український фронт», яка допомагає захисницям, що боронять українську землю. Ксенія разом із командою закривають запити з військовою жіночою формою, амуніцією, взуттям та «жіночою гуманітаркою», які доставляють в будь-які точки країни. Також організація розповідає  історії про жінок на фронті, розвиваючи культуру «жінка-військова» в Україні. 

У проєкті «Незламні» вона розповіла, як їй вдається витримувати майже цілодобовий графік роботи, як їхньому проєкту почали допомагати українці та іноземці, чи зберігається сексизм в армії та які першочергові запити військовослужбовиць. 

«Я повернулася до Києва, аби бути ефективнішою»: перші тижні війни та ідея створення ГО «Землячки. Український фронт»

Ми виїхали з Києва десь на третій день повномасштабного вторгнення. До цього ми три дні жили у підвалі, бо у районі Оболоні було досить гучно. Нам було страшно виїжджати на машині, але ще страшніше було сидіти на місці. 

Спочатку ми виїхали на Вінниччину, де два тижні прожили у селі. Жили у будинку, де 8 років ніхто не жив, тож він не опалювався і ми його топили дровами. Плели маскувальні сітки, пекли печиво, бо хотілося чимось допомогти. 

Потім ми вирішили, що хочемо допомагати більш ефективно і почали думати за фонд «Землячки. Український фронт». Ідея «Землячок» насправді виникла дуже просто, тому що до повномасштабної війни я займалася журналістикою і у мене був авторський телепроєкт про українських жінок в різних нетипових професіях. Тема допомоги та підтримки жінок вже давно зі мною. Я розповідала про жінок-ковальчинь, пілотес, футболісток. 

Сестра мого чоловіка Настя була менеджеркою до війни, ніяк не була дотична до військової служби, але 24 лютого вона зібрала рюкзак, і поки ми сиділи перелякані вдома, записалася до територіальної оборони. Вступивши до ТрО вона почала розповідати про потреби дівчат на фронті — форму, білизну, взуття. 

За кілька тижнів після початку війни ми приїхали до Західної України, бо я родом з Мукачева, а половина родичів з Ужгорода. Тож ми поїхали туди та почали вже відправляти гуманітарку військовослужбовицям. Але ми зрозуміли, що так далеко ми не дуже ефективні і нам треба перебиратися назад у Київ. Саме там ми могли зустрічатися із партнерами, орендувати велике приміщення під гуманітарку та штаб, швидше відправляти посилки. 

Культура «жінка-військова» в Україні та перші гуманітарні набори для бійчинь

Поки в Україні культура «жінка-військова» тільки розвивається. Ми тільки зараз насправді почали звикати до цього та розуміти, що жінка може бути і стрільцем, і артилеристкою, і парамедикинею. Жінки насправді зараз закривають безліч військових професій на фронті. І якщо раніше ми мало про це говорили, то зараз говоримо про це більше і культура «жінки в армії» розвивається. Наприклад, поки в Україні жінкам видають чоловічу форму і на кілька розмірів більше, ніж треба, адже у принципі уніфікованої жіночої форми поки в Україні не існує. Зараз багато, хто над цим питанням працює, але це довгий шлях і ми зараз закриваємо якраз оці моменти. 

Жінки-військові не можуть піти у магазин та купити крем для рук чи білизну, які їм потрібні, бо перебувають на фронті. Наприклад перше, що сестра чоловіка попросила спакувати, це набір «жіночої гуманітарки», в який би входили гігієнічні засоби, бальзам для губ, крем, жіноча білизна тощо. 

Потім ми почали відправляти такі ж набори її посестрам, а згодом нам почали писати інші військовослужбовиці із такими ж запитами. 

Спочатку ми збирали ці набори силами нашої родини та друзів — ходили по магазинах та шукали необхідне, бо наприкінці лютого та початку березня у магазинах майже нічого не було. Потім до нас почали долучатися партнери. Наприклад, зараз компанія «Ева» із нами співпрацює і безкоштовно відправляє косметику дівчатам.  

Ксенія Драганюк

Пакунок для військовослужбовиць складається з 30-ти позицій. Зокрема, там є засоби для особистої гігієни — шампунь, гель для душу, мило, гель та серветки для інтимної гігієни, дитячі серветки, сухі душі, зволожувальні креми, бальзами для губ, білизна, прокладки, тампони тощо. Якщо у нас є можливість, то ми закуповуємо манікюрні ножиці, пилки, пінцети, бритви. Також докладаємо у пакунки пігулки — у нас є базовий набір з «Лопераміду» (від розладу шлунку), «Парацетамолу», «Ібупрофену» (при менструальних болях), пігулки від молочниці та циститу. 

Також ми у пакунок кладемо різні смаколики, які є в наявності — цукерки, печиво, каву тощо. Крім того, у нас є традиція підписувати командою кожну коробочку від руки. Пишемо: «Ти крута», «Вбивай русню» тощо. У нашій команді є дівчина Люба, яка взагалі неймовірні підписи робить — вишукує дуже оригінальні підписи на кшталт: «Ти крутіша за HIMARS». Дівчата інколи скидають мені фотографії з цими вирізаними підписами, бо вони їх складають на пам’ять, розвішують біля свого спального місця. Тобто ми можемо відправити плити, форму, взуття, які важко знайти та які коштують дуже дорого, а дівчата скидають оці фотки з підписами, дякуючи за ці підписи та смаколики, бо саме за такими дрібницями і відчуваєш підтримку.

Пакунки ми відправляємо напряму до дівчат Новою поштою, а тим, у кого поруч відділень немає, відправляємо пакунки разом із волонтерами. У нас є декілька довірених організацій, які їздять у гарячі точки. Але все ж понад 90% ми закриваємо за рахунок поштових відправлень. До речі, Нова пошта десь місяць назад також почала з нами співпрацювати і тепер відправляємо посилки безкоштовно. До цього витрачали 3 000 гривень на день, аби відправити посилки, а тепер можемо зекономлені кошти витратити, наприклад, на два комплекти форми та взуття для жінок-військових, тепер за тиждень заощаджуємо приблизно 20 тисяч гривень. 

«Ми існуємо завдяки підтримці людей та партнерів»

Офіційно громадську організацію «Землячки. Український фронт» ми відкрили десь півтора місяця назад — це якраз співпало з випуском програми на каналі Олексія Дурнєва, який розповів про нас у своїй програмі. До нас почали приходити дуже багато людей — підписники, донатори чи просто люди, які хочуть допомагати. 

Наприклад, у людини є магазин мила і він нам відправляє палет мила. Нещодавно магазин білизни відправив нам кілька тисяч трусів для захисниць, а інший магазин — півсотні пар кросівок, футболок та спортивні топи. 

Від самого початку проєкту (пів роки тому) ми почали розповідати історії про дівчат, які захищають нас. Це такі портретні мініінтерв’ю, які ми публікуємо на сторінці в Іnstagram «Zemliachky. Ukrainian Front». Розповідаємо, як живуть бійчині, про їхній побут, їжу, сон. Також розповідаємо, як вони взагалі стали військовими та чим займаються на службі. Звичайно, що великі інтерв’ю ми не робимо, перш за все через безпеку військовослужбовиць — дівчата не можуть багато розповісти про свою діяльність, адже це небезпечно. Але цієї короткої інформації достатньо, аби познайомитися ближче з захисницею і щоб люди розуміли, кому вони допомагають. Адже без підтримки людей, ми не змогли б організувати увесь цей процес.

У команді «Землячок» людей небагато — я, мій чоловік та близькі друзі. Ми самостійно спілкуємося із дівчатами-захисницями, не допускаючи сторонніх людей.  Дівчата нам як подруги — завжди можуть нам написати і сказати, що їм треба щось відправити чи просто поговорити. Вони знають, що у них є тил та підтримка. 

Проте у нас є багато партнерів, завдяки яким ми це все створили і продовжуємо працювати. Наприклад, по піару Аліна та команда агенції COMMSX, які допомагають нам розповідати про нашу діяльність, чи фонди, які допомагають нам закуповувати необхідну амуніцію, гуманітарку тощо. 

Зокрема, Фонд імені Олексія Ставніцера з яким ми познайомилися завдяки попередній директорці Фонду Олени Пінчук та янголу-охоронцю благодійних проєктів — Ользі Руднєвій

Ольга запропонувала об’єднати зусилля в підтримку захисниць і ми створили крутий сумісний проєкт з Фондом ім. Олексія Ставніцера — «Приміряй Її берці». 

Також у нас є «Швейна рота» — дівчата з Дніпра, які час від часу відшивають футболки, бафи для захисниць і безкоштовно відправляють нам. Нещодавно до нас доєднався ювелірний бренд «Zarina», які створили проєкт в підтримку «Землячок» — ми зробили три відео для соцмереж. Вони продають браслети і частина грошей з продажів йде до нашому фонду на потреби захисниць. 

Ксенія Драганюк

Крім того, зараз ми починаємо співпрацювати з швейною фабрикою з Харкова, аби створювати українську жіночу військову форму. Турецька форма, яку ми замовляємо для дівчат, гарна, але не така якісна, як нам хотілося б. Крім того, маючи виробництво в Україні, ми зможемо підшивати форму у разі потреби. До того ж  усі донати, які ми отримуємо, ми хочемо витрачати на українську економіку, а не відправляти за кордон. Плюс ми створимо нові робочі місця, якими ми забезпечимо українців.

До нашої організації також долучаються просто люди, які пишуть нам в Інстаграмі, та відправляють посилки з кількома комплектами військової форми, палети гігієни чи смаколики. Така підтримка, яку ми відчуваємо з різних куточків України та світу, дуже мотивує.

«Зимова військова форма!»: потреби жінок-військових в Україні 

В рамках проєкту «Приміряй Її берці» ми створили онлайн-форму, куди вписали все, чим допомагаємо. Захисниця заповнює цю форму  та обирає, що їй потрібно. Далі ми верифікуємо запит, списуємося з дівчатами та дізнаємося, куди треба відправити пакунок.

Набір «Жіночої гуманітарки» — це те, що ми відправляємо усім дівчатам, навіть якщо вони її не вказують у переліку, бо вона потрібна завжди. Відправляємо також білизну — шкарпетки, спортивний топ, труси, термобілизну. Одяг та амуніцію — військову жіночу форму, взуття, тактичний рюкзак, рюкзак парамедика, тактична аптечка, аптечка парамедика, каска, полегшені бронеплити, плитоноски, каремати, спальники, тощо. 

Потреби у нас не зменшуються, бо, по-перше, про нас щодня дізнається все більше людей, а, по-друге, усі ці речі потрібні завжди. У нас не буває такого, що ми одного разу отримали запит і забули про захисницю — це постійний контакт.

За рахунок донатів ми можемо закривати індивідуальні та екстрені потреби захисниць. Нещодавно, наприклад, нам написала дівчинка і розповіла, що у їхній район потрапив снаряд і зникло світло, тому їм потрібен генератор. Ми такого ніколи не купували, але якраз за кілька днів до цього нам задонатили айтішники. На частину цих грошей ми закупили навушники, а частину залишили на другу партію. Коли нам написали дівчата за генератор, то ми спрямували гроші на генератор. 

Читайте також: Жінки в армії України: Як зробити зважений крок та підготувати себе до військової служби

Зараз ми готуємося до зими і розуміємо, що обсяг роботи величезний, бо дівчат дуже багато і зимової форми не вистачає вже зараз. На сьогодні ми закрили 1,5 тисячі запитів щодо літньої форми і тепер ці ж запити треба закрити зимовою формою, яка удвічі дорожче. Нам можна офіційно донатити на рахунки на наших сторінках або у банку Монобанку. Хочемо закрити спочатку збір на мільйон доларів, аби закрити потреби хоча б двох тисяч бійчинь, а далі продовжуватимемо збір на потреби інших захисниць. 

Ставлення до жінок в армії та психологічна допомога військовослужбовицям

Це делікатна тема і не можу на неї відверто говорити, аби нікого не дискредитувати. Єдине, що можу сказати: якщо ти хочеш знайти сексизм, то йди в армію. Там немає такого типу: «Я дівчинка, пожалійте мене». В армії ти не дівчинка, а бійчиня. Та і самі дівчата не визначають себе там як жінку на війні, вони називають себе воїнами, особливо ті, хто служать вже по кілька років. Коли жінки себе сприймають саме військовими, то їхні побратими сприймають їх так само — бойовою одиницею. Якщо ти будеш дуже наголошувати на тому, що ти жінка, то тебе не будуть сприймати рівною. В армії всі кордони стираються — там є тільки військові.

Хоча це дуже індивідуально, так само як і у цивільному житті — в одному колективі буде сексизм, в іншому — ні. Це залежить від командира, батальйону — це просто людський фактор. Зрозуміло, що зараз культура жінки в армії розвивається і це факт. Наприклад, якщо у 2014-му жінки взагалі не могли йти на якісь бойові посади, то зараз можуть, тож культура просувається. 

Ксенія Драганюк

Наприклад, є 20-річна військова, у якої я брала інтерв’ю, і я її питала, чи були у неї якісь складнощі на фронті. Вона відповіла, що найскладніше було, коли їй почали казати, що вона побратимам як онука чи донька. Але є і інша історія — є команда розвідки, яка працює за територією України, і туди входить троє жінок у команду з 5 людей, і там немає ніякого сексизму. Також є моя подруга, яка працює у ППО та збиває ракети на рівних з усіма. 

Також ставлення залежить від того, як ти сама себе поставиш — можна фліртувати, а можна — визначати кордони. Ми часто на цьому наголошуємо — робили про це навіть статтю, у якій наша психологиня Ганна Гавриш розповідала про ці кордони

Ми розуміли, що не всі можуть піти до психолога — не у всіх є розуміння чи час знайти спеціаліста. Спочатку почали писати відповідні статті, бо коли ти гортаєш стрічку і потрапляєш на такий матеріал, то ти його читаєш і щось для себе береш. 

Іноді я спрямовую жінок-військових до психологині Оксани Вотум, аби вони отримали психологічну підтримку про яку просять. Команда Оксани та вона сама безоплатно працюють із нашими захисницями. Щодо запитів із якими дівчата звертаються до психолога, то можу сказати лише по анонімних запитах, які нам залишали. Це, наприклад, питання про те, як себе поставити у колективі; як не забути про нормальне життя, живучи під обстрілами; як не загубити у собі жінку, коли ти військова; як вибудувати кордони. 

Звичайно, коли дівчата повернуться у цивільне життя, то це буде довгий процес реабілітації, адже вони кардинально змінюються в армії, де без цих змін там не вижити. Вони стають жорсткішими, але коли вони повернуться, то треба буде їх повертати у нормальне життя. 

Нещодавно ми ще познайомилися із дівчатами з Нью-Йорку, які зібрали 2 тисячі доларів, та ми купили на ці кошти 350 книжок, які порадили психологині Ганна та Оксана,  і зараз їх відправляємо з гуманітаркою на «нуль». Бо там може не працювати зв’язок чи телефон, а паперову книгу ти можеш прочитати. Ця книжка називається «Вибір» авторки Едіт Егер. Це художня книга із мотиваційним підтекстом.

«Зрозуміла як мало речей мені потрібно»: як війна змінила цінності

Я раніше хотіла все і одразу, тому робила багато проєктів, а зараз я навчилася жити крок за кроком, потроху рухаючись вперед. Я не чекаю якогось конкретного результату, окрім перемоги. Головне не зупинятися, а просто йти — допомагати максимально ефективно чи допомагати тим, що є. 

Я почала приймати будь-яку реальність, яка відбувається. Також зрозуміла для себе те, що мені непотрібні речі. Коли ми виїжджали, то взяли із собою два теплих костюми, ще кілька речей та засіб для умивання обличчя. У мене був один рюкзак. Коли ми повернулися до квартири, то я сказала чоловікові, що нічого не братиму, бо мені воно не треба. Це такий переламний момент, коли тонна речей тобі не треба — я не сумувала ані за фотокартками, ані за ноутбуком. Я цінувала те, що я жива, що я поруч із коханою людиною та близькими, що кіт у безпеці. Це було для мене найважливішим, а матеріальне пішло на задній план.

Читайте також: «Наші дівчата дуже бойові»: Ірина Никорак про гуманітарний штаб та проєкт Arm Women Now

«Мене підтримує спілкування з нашими дівчатами»

У хабі ми перебуваємо 24/7 — зранку їдемо туди, потім зустрічі, потім повертаємося додому — він поруч із хабом. З району практично не виїжджаємо, бо багато роботи, але саме за рахунок такої продуктивності ми ефективні. Якби ми здулися чи кудись поїхали, то це було б не настільки продуктивно.

Мене підтримує приватне спілкування із нашими захисницями, яким ми допомагаємо. Вони можуть зняти сторіс, як вбили русню, чи розказати щось зі свого життя. Завдяки цьому спілкуванню я і тримаюся, бо розумію, що я їм потрібна. Коли ти комусь потрібен, то ти можеш все. 

Буває, я можу годину із кимось переписуватися, бо, по-перше, я розумію, що коли дівчата мені пишуть, то їм треба з кимось поговорити і я їм як подруга. Я їх щиро люблю кожну, вони мені близькі і вони мені як рідні. Коли я з ними спілкуюся, то і мені легше стає, бо я відчуваю цей контакт, вони живі і вони відчувають підтримку. 

Думаю, що завдяки такій внутрішній комунікації ми і переможемо, бо у русні такого конекту немає. 

«Наш проєкт існуватиме і після війни»

Наш проєкт не зупиниться після перемоги — у нас залишиться багато роботи щодо реабілітації дівчат — їм потрібно буде шукати роботу, квартиру, повертатися у цивільне життя. Це будуть великі проєкти про які поки немає часу думати, але я точно знаю, що наш проєкт буде жити і після перемоги. 

Особисті плани я зараз не будую —  просто живу своє життя та намагаюся бути ефективною у цій війні. Намагаюся робити все, щоб тримати себе, своїх близьких та йти до перемоги. 

Публікацію підготувала команда WoMo.ua за підтримки Представництва «Фонду Фрідріха Науманна за Свободу» в Україні. У публікації висловлено виключно погляди авторів, вони не обов’язково відображають позицію Фонду Фрідріха Науманна за Свободу.