Як знайти взаємозв’язок зі своєю дитиною та навчитися розуміти її навіть у той період, коли вона не тільки ще не вміє говорити, а й не зовсім розуміє свої бажання? Що робити, якщо дитина постійно плаче і вередує, а ви не можете зрозуміти, як їй допомогти? Як знайти взаємозв’язок зі своєю дитиною та навчитися розуміти її навіть у той період, коли вона не тільки не вміє говорити, а й не зовсім розуміє свої бажання?

Як розбиратися у своїх емоціях та емоціях дитини настільки, щоб чітко знати, коли вона сумує, коли злиться, а коли просто хоче уваги? Авторки книги «Розумію тебе! Як виховувати дітей без крайнощів» Антоніна Оксаніч, Наталя Бида та Олександра Сидорченко створили справжню інструкцію про це. Це книга, яка допомагає зробити батьківство радістю та розвивати взаємоповагу у суспільстві. Вона допоможе відкалібрувати свої почуття, навчиться висловлювати їх без шкоди для рідних та досягти близькості у стосунках між батьками та дітьми.

Публікуємо фрагмент із книги.

Як працює дитячий мозок?

Знати, як функціонує дитячий мозок, потрібно, щоб краще розуміти свою дитину: її емоції та поведінку. Але спершу розберімось, як розвивався мозок людини розумної. Він формувався впродовж сотень мільйонів років: поступово прості давніші його частини еволюціонували у складніші й розвиненіші.

З найпримітивнішої частини — «рептильного мозку», що відповідає за базові життєві функції, — розвинулись емоційні центри (лімбічна система), які, своєю чергою, стали основою для формування мисленнєвої частини мозку — неокортексу .

«Рептильний мозок» з’явився в риб майже 500 мільйо­нів років тому. Він продовжував розвиватися в земноводних і досяг найвищої стадії у плазунів приблизно 250 мільйонів років тому. Вперше лімбічна система з’явилась у дрібних ссавців приблизно 150 мільйонів років тому.

А неокортекс — наша «мисленнєва», раціональна частина, яка відповідає за конструктив, планування, діалог, мораль тощо, — почав формуватися значно пізніше, приблизно 2,5 мільйона років тому .

Мозок homo sapiens, який людина має зараз, — відносно молодий, він набув такого вигляду близько 70 тисяч років тому .

Людський мозок — надзвичайно складна структура. Для її спрощеного розуміння видатний американський учений Пол Маклін умовно розділив його будову на три складники .

«Рептильний мозок» («мозок ящірки») — найдавніша частина, що відповідає за біологічне виживання та фізіологічне функціонування.

Лімбічна система — огортає рептильний мозок. Керує емоціями та вегетативною нервовою системою.

Неокортекс — вищий центр, або префронтальна кора головного мозку, відповідальний за мислення, планування, раціональність та інтеграцію всіх імпульсів мозку .

Найпершу реакцію на навколишню дійсність дає «рептильний мозок», забезпечуючи людині найголовніше — виживання. Будь-­яка ситуація, що сприймається як загроза, вмить активує «ящірку» та базові інстинкти самозбереження: «Бий, біжи, завмри!» Водночас вмикається тривога в лімбічній системі: виділяється адреналін, прискорюється серцебиття. А вищий центр, неокортекс, миттєво аналізує ситуацію, щоб тверезо оцінити її та прийняти найкраще рішення.

Коли ми говоримо про дитину, варто знати, що дитячий мозок «імпульсивний». Він розвивається дуже поступово. У перші роки життя дитиною керують переважно інстинкти й емоції, а верхні, «раціональні», ділянки мозку дозрівають ближче до 7 років.

Так само як і в процесі еволюції мозку homo sapiens, мозок дитини формується поетапно: від нижчих центрів до вищих.

Від 15 місяців до 4,5 року активно розвивається лімбічна система, що відповідає за емоційну та мовну сфери. З 4 до 7 років — дозріває права півкуля мозку, що забезпечує обробку цілісної картини на основі образів, руху, емоцій, інтегрованого мислення. Із 7 до 9 років розвивається ліва півкуля, яка керує логікою, читанням, письмом, навчанням. У 8 років частково дозрівають лобні ділянки мозку, що забезпечують контроль соціальної поведінки й емоційну стриманість. У 9–12 років розвивається мозолисте тіло, яке відповідає за комплексну обробку інформації всім мозком, інтеграцію процесів.

І на цьому процес не завершується, префронтальна кора продовжує дозрівати аж до 25 років ,.

Усе це означає, що до 25 років батьки мають справу саме з «дитячим» мозком, який невпинно формується, тому очікувати від нього зваженості та конструктивності не варто. Однак ми можемо допомогти дитині дати раду емоціям, заспокоюючи її «ящірку» ,,,.

Коли в дитини вирують емоції — мислення не працює, тому нотації від дорослих у цей момент не ефективні, а тільки більше розбурхують найдавнішу частину мозку — «ящірку», що будь-­який напад чи домінацію сприймає як загрозу.

Спершу дитину слід заспокоїти, а вже потім, коли у врівноваженому стані ввімкнеться «мисленнєва» частина мозку, — говорити, учити й брати уроки на майбутнє .

Як заспокоїти «ящірку»?

Передусім має значення невербальна комунікація. Тут не так важливо, ЩО говорить дорослий, а ЯК він це робить, яким тоном, у якій позі. Дорослий має продемонструвати, що він не нападає, а прагне підтримати, допомогти вирішити ситуацію. Для цього батькам варто зберігати спокій.

«Мозок ящірки» спокійний, коли відчуває безпеку. Саме тому агресія, залякування, ізоляція й ігнор не працюють.

Зрозумійте, чому дитина насправді засмучена (наприклад, причиною можуть бути втома, голод, нудьга, нестача уваги тощо).

Лишайтеся в контакті з дитиною. Будьте поруч фізично, але спокійно наполягайте на своєму «ні»: «Мені шкода, але цього справді не можна робити, тому що…»

Опустіться до рівня очей дитини.

Злегка торкніться плеча дитини чи візьміть її долоньку.

Обійміть.

Знайдіть свій варіант відповідно до віку й характеру дитини, ситуації та власного ресурсу.

Демонструючи повагу в ставленні до дитини, виховуючи її з емпатією, залишаючи місце для взаємної та обдуманої дискусії, ви анонсуєте «відсутність загрози», внаслідок чого «рептильний мозок» зменшує свою реактивність .

Спочатку — зв’язок і спокій, потім — уроки. У зворотному напрямку — ні, не працює. Ураган дитячих емоцій не здатен чути повчання дорослого. Наляканий самотністю мозок — так само.

Коли діти засмучені, вони найбільше потребують нашої підтримки. Погана поведінка — це результат неспроможності дитини впоратися зі своїми емоціями та сигнал про допомогу.

Один із найпростіших способів установити зв’язок з дітьми — звичайний дотик. Можна присісти поряд, узяти дитину за руку, подивитися в очі та визнати її непрості почуття.

Коли ми встановлюємо емоційний контакт з дитиною, яка не в змозі прийняти зміни, ми допомагаємо її мозку інтегруватися, щоб він послабив своє критичне ставлення до ситуації та став гнучкішим. Так ми допомагаємо дитині адаптуватися.

З погляду науки це має такий вигляд: установлення емоційного зв’язку зміцнює волокна, які поєднують лімбічну систему й неокортекс, щоб верхні відділи могли краще контролювати інстинкти та емоції. Інтеграція в стосунках (співчуття, повага, бажання зрозуміти) веде до інтеграції мозку дитини .

Як заспокоїти дитину в істериці?

Коли ви помічаєте, що дитина починає вередувати, зупиніться й запитайте себе: «Може, вона стомлена, голодна, самотня чи пригнічена?»

Істерика — це перезбудження нервової системи, відсутність у дитини контролю над своєю поведінкою. Деякі діти верещать, падають на підлогу, б’ються в істериці. У цей момент дитина не знущається, вона фізіологічно не може дати ради своїм емоціям. Їй потрібна допомога.

Істерики — це невід’ємний етап розвитку будь-­якої дитини. Усі діти проходять через це, коли стикаються з обмеженнями. Їхній мозок ще розвивається, він ще недостатньо врівноважений, процеси збудження в нервовій системі перевищують процеси гальмування. Періодичні істерики у 2–5 років — це норма. Погане самопочуття, коли дитина втомлена чи зголодніла, впливає на її реакцію та посилює істерику.

Якщо батьки раз за разом поступаються дитині в істериці (наприклад, купують те, що вона хоче, аби не кричала), фізіологічна істерика закріплюється в мозку дитини як спосіб досягнення свого і з часом стає демонстративною істерикою. Тому завдання батьків у цей непростий момент допомогти дитині заспокоїтися, задовольнивши її потребу в турботливих межах, де вона може відчути безпеку й поступово стишитися. Батькам не потрібно визначати, маніпулює дитина чи ні. Під час будь-­якої істерики варто встановлювати межі та проявляти співчуття.

Що можна зробити, щоб допомогти дитині вгамувати істерику?

Насамперед варто заспокоїти себе, пригадавши: дитина не знущається «з мене», не прикидається, — вона страждає та потребує допомоги. Якщо істерика викликає у вас страх або розгубленість, підтримайте себе: «Я в безпеці, мені нічого не загрожує, у цій ситуації я дорослий, а дитина потребує моєї підтримки». Такими словами ви заспокоюєте власну «ящірку» та повертаєте владу у свої руки. Так з автоматичної позиції захисту мозок дорослого перемикається в позицію турботи.

Якщо дитяча істерика відбулася в громадському місці, коли малюк кричить на майданчику чи падає на підлогу магазину, це може викликати у батьків сильний сором за дитину. Підтримайте себе в цій ситуації та заспокойте свою «ящірку»: «Усе нормально, істерики — не соромно, це невід’ємний етап розвитку дитини. Усі діти проходять через це, коли стикаються з обмеженнями».

Дайте дитині хвильку, щоб виплеснути обурення. Хай полежить на підлозі чи потупотить, головне, щоб це було безпечно — не на дорозі.

Будьте просто поруч і озвучуйте її емоції зі співчуттям: «Ти дуже засмучена, так, я знаю, як тобі неприємно!», «Я бачу, що ти злишся і тобі важко опанувати себе, я тобі допоможу» або «Мені шкода, ходи обійму!»

Відкрийте обійми та запросіть дитину до себе. Не обіймайте силою, лише дайте зрозуміти, що ви відкриті. Якщо дитина не хоче йти на контакт, почекайте і ще раз озвучте її емоції. Дайте їй трошки часу та простору. Усі діти різні. Хтось перемикається з істерики на контакт швидко, комусь треба час — у такому разі ви можете продовжувати робити щось своє поряд і залучати до цього дитину: «Я вибираю йогурти, читаю, які є смаки. О, є навіть із чорницею. Які тобі подобаються?» Це спосіб перемкнути увагу дитини на щось цікаве. Але не варто зловживати «відволіканнями», дитина має передусім відчути, що ми її розуміємо, залишаємося поруч та не ігноруємо її бажань та емоцій. Тому спочатку варто проявити емпатію й озвучити емоції дитини, а лише потім, коли вона трохи заспокоїться, можна перемкнути її увагу або залучити до своїх справ.

Якщо дитина починає битися, не можна бити у відповідь або тікати, ображаючись. Ви не рівні в силах. Ви — дорослий, а вона — дитина. Її агресія — це відчай. Зупиніть її удари, м’яко візьміть кулачок у свої долоні та ще раз озвучте її емоції, поспівчувайте. Скажіть: «Бити не можна, скажи мені словами, який ти засмучений!»

Істерики, сльози, агресія — це невід’ємні емоції в розвитку дитини. Її мозок, витримка та сила волі формуються крок за кроком. У цьому допомагають дорослі — усвідомлювати та поступово проявляти власні емоції в безпечний спосіб. Це називають розвитком емоційного інтелекту.

2.2. Розвиваємо емоційний інтелект дитини

Помічати свої емоції, знати й визнавати їх, називати, усвідомлювати їх причину — означає виявляти увагу до себе і краще розуміти інших людей. Цього варто вчитися з дитинства. А можна й разом з дітьми.

Емоції виконують багато важливих функцій у житті людини, найголовніші з яких — сигнальна, комунікативна та адаптивна. Розуміючи власні почуття, людина краще усвідомлює свої потреби, легше налагоджує комунікацію та швидше адаптується до змін. Усе це називають емоційним інтелектом.

Не буває поганих чи непотрібних емоцій. Усі почуття, які переживає людина, мають значення. Вони сигналізують про її стан та актуальні потреби. Позитивні емоції виникають, коли наші потреби задовольняються. Ми радіємо, якщо ситі, коли нам цікаво, коли поряд близька людина. Негативні почуття сигналізують, що якісь важливі для нас потреби не задоволені. Ми сумуємо, коли поряд немає рідної людини, ображаємося, коли нас не цінують, сердимось, якщо щось пішло не так. Негативними вони називаються не тому, що погані, а тому, що їх неприємно переживати. Так задумала природа, — якби людина не відчувала емоційного дискомфорту, в неї не виникало б мотивації щось робити для свого блага. Негативні емоції спонукають нас до змін, а позитивні — винагороджують.

За своєю суттю всі емоції є імпульсами до дії, миттєвим планом дій, який заклала в нас еволюція, щоб ми змогли впоратись із життєвими труднощами .

Емоції є основою для спілкування та емпатії.

Емпатія (англ. empathy — «співпереживання») — розуміння почуттів, психічних станів іншої особи у формі співпереживання .

Без такого багатства чуттєвої сфери ми просто не були б людьми. Емоції нас збагачують, допомагають розуміти одне одного, відчувати близькість і формувати прив’язаність.

Базові емоції людини (класифікація за Арістотелем)

• Радість
• Здивування
• Сум
• Гнів
• Страх
• Огида

Як розвивається емоційний інтелект у дитини?

Від самого народження дитина має почуття й емоційні переживання, реагує на все, що відбувається навколо неї, але поки що не розуміє та не усвідомлює своїх емоцій.

Якщо батько чи мати не виявляє емпатії щодо певних емоцій дитини, — наприклад, радості, сліз або потреби тепла та обіймів, — то дитина починає уникати будь-­яких виявів цих емоцій. Цілком імовірно, що з часом цілий діапазон почуттів може стертися з емоційного набору, який відповідає за близькі стосунки .

Розуміння дитиною власних емоцій починається з того, що батьки дають назву всьому, що вона відчуває. Проговорювання кожного почуття розвиває її емоційний словник. Дитина поступово пов’язує певне переживання з назвою емоції: «Ти злякався, тобі страшно!» Згодом, коли почне розмовляти, вона зможе називати власні емоції сама. Це позитивно впливатиме на комунікацію та ваше взаєморозуміння.

Також дитині важливо навчитися називати власні відчуття для формування самоконтролю. Емоції народжуються в нашій давній (з еволюційного погляду) частині мозку, де вони часто не контрольовані. Але коли ми їх усвідомлюємо й називаємо — долучається наша «мисленнєва» частина, яка здатна стишити й пояснити причину їх виникнення. Таким чином, відчути емоцію й назвати її — означає гармонійно задіяти мозок людини розумної.

Помічайте, називайте емоції дитини, щоб вона вчилася розуміти свій стан. Виявляйте емпатію та співчуття до дитини. Віддзеркалюйте: «Я бачу, ти злишся», «Тобі страшно», «Ти засмутилася». Дитина має право на будь-­які почуття, а батьки мусять бути поряд, щоб прийняти їх.

Не слід заперечувати почуттів дитини, але можна встановити межі щодо вчинків чи форми вираження емоцій (надавши альтернативу): «Ти сердишся? Я тут, розкажи, що сталося», «Таке справді може засмутити, але бити іншого не можна, скажи йому словами, що тобі не подобається».

Називаючи стан дитини, ми допомагаємо їй його зрозуміти. Ба більше, у цей момент дитина відчуває, що її емоції мають значення, вона важлива і її люблять за будь-­яких умов. Батьківський посил «Я з тобою» заспокоює дитину, особливо коли вона сама лякається інтенсивності власних емоцій і втрачає контроль.

Ігнорування, заперечення та засудження почуттів не розвивають емоційний інтелект, а навпаки, підтримують відчуття розгубленості та внутрішнього хаосу .

Емоційний інтелект: 5 кроків

1. Визнавати й приймати будь-які емоції дитини (радість, сум, злість, огиду, страх, здивування тощо).
2. Давати назву почуттям та вчити цього дитину.
3. Сприймати емоції як можливість контакту й навчання. Проявляти емпатію, готовність допомогти.
4. Вчити дитину висловлювати почуття в безпечний спосіб. «Так» — усім емоціям. «Ні» — небезпечній формі вираження.
5. Зрозуміти причину емоції та допомогти вирішити проблему (а згодом навчити робити це самостійно), враховуючи ресурси й обмеження.

Називання та прийняття батьками емоцій дитини розвивають її емоційний інтелект і виконують важливі функції.

Заспокоєння, зниження тривоги та невизначеності

Дитина заспокоюється, коли ми її приймаємо, інстинктивна реакція тривоги поступово згасає. Коли батьки чують дитину та емпатійно реагують на неї, її лімбічна система отримує сигнал «Я в безпеці, мене чують, мене захищають» — і емоції вщухають .

Формування гармонійного внутрішнього «Я»

Якщо реакція батьків не суперечить почуттям дитини, тоді вони здаватимуться їй обґрунтованими. Поступово малюк зможе краще розуміти та описувати їх. Це вкрай важливо для формування гармонійного внутрішнього «Я» . Інколи батькам справді важко зрозуміти дитячі емоції. Проте якщо вони весь час заперечують і знецінюють їх: «Не можна злитися, припини плакати, не вигадуй, тут нема чого засмучуватися!» — вона почне сумніватися в здатності правильно оцінювати те, що з нею відбувається. Тобто буде не впевнена в адекватності своїх почуттів. Це, своєю чергою, призводить до відчуття тривожності, спантеличеності, невпевненості в собі, нерозуміння власних емоцій.

Налагодження близькості й довірливих сто­сунків

Дитина здобуває досвід: розділяючи позитивні та негативні емоції, можна отримати підтримку й установлювати близькість з людьми. Цей досвід емоційного контакту в майбутньому стане основою гармонійних стосунків у подружжі . Учимо дітей, що у близьких взаєминах завжди можна розраховувати на підтримку. Хай яка складеться ситуація, дитині важливо знати, що батьки будуть на її боці. Довіра й підтримка є основою близькості у стосунках.

Розвиток емпатії, розуміння емоцій інших людей

Коли намагаємося зрозуміти почуття дитини, ми проявляємо емпатію, співчуття. Установлений емоційний зв’язок розвиває і дитячу емпатію . Дитина завжди транслює те, що отримує. Агресію в родині вона вимістить на тому, хто слабший, — меншій дитині, тварині. І навпаки, співчуття й емоційна турбота пробудять у дитини бажання піклуватися про інших.

Розуміння власних потреб

Емоції ніколи не виникають на порожньому місці, вони завжди пов’язані з актуальними потребами людини. Розуміючи свої почуття, дитина краще усвідомлюватиме власні потреби, говоритиме про них батькам і разом шукатиме способи їх гармонійного задоволення.

«Ниття» — це спосіб сказати про свої потреби

Батьки втомлюються від примх і забаганок дітей і часто не знають, що робити з вередуванням.

Ниття — це дитячий спосіб сказати про свої потреби. Дитина ще не навчилася добре розуміти себе й чемно просити. Це приходить із практикою, коли батьки проговорюють дитині її потреби та почуття, підтримують або співчувають, коли не можуть виконати її бажань: «Бачу, що ти втомився!», «Ти засмутилася, що ми так рано пішли додому, розумію, ти хотіла ще погуляти», «Ти хочеш ще дивитися мульт­фільми. Давай домовлятися, ще п’ять хвилин».

Слова «Досить нити!» не заспокоюють і не задовольняють дитину, вона почувається знехтуваною та не почутою.

Є й інша крайність, коли батьки не можуть чути скиглення й готові вдовольнити будь-­яку примху дитини, аби та заспокоїлась. У цьому разі ниття лише закріпиться як спосіб досягнення свого.

Ми не просто реагуємо на зовнішню поведінку, а також ураховуємо її мотиви. Варто пам’ятати, що можливості дітей не весь час однакові: вони змінюються, коли діти втомлені, голодні чи перенапружені .

2.3. Даємо раду негативним емоціям дитини

Усі емоції важливі. Негативні емоції, як-­от злість, страх, образа, сум, відчай та інші, відіграють не менш важливу роль у психоемоційній сфері людини, ніж позитивні, адже вони: допомагають зрозуміти власні потреби; дають поштовх до змін та енергію для реалізації власних бажань; полегшують переживання стресу, що виник через незадоволення потреб і фрустрацію.

Фрустрáція (від лат. frustratio — «омана, марне очікування») — стан неприємного емоційного напруження, викликаний зовнішніми чи внутрішніми перешкодами, які роблять неможливою тимчасово або назавжди реалізацію намірів особи .

Людська психіка влаштована так, що емоції виникають спонтанно, поза нашим бажанням. Ми не можемо змусити себе не відчувати злості, смутку, образи. Кожне почуття є сигналом від лімбічної системи про значущі потреби. Тому так важливо чути емоції, а не заперечувати їх — і свої, і дитячі.

«Немає жодної причини, щоб так засмучуватися!» — говорять батьки. Постійне заперечення почуттів може збити дитину з пантелику й розлютити її. Це також учить дітей не розуміти своїх почуттів і не довіряти їм .

Дитина потребує, щоб її почуття приймали та поважали

Емоційний контакт налагоджується, коли батьки:

• уважно слухають дитину;
• визнають і приймають її позитивні та ­негативні почуття;
• показують, що розуміють бажання дитини.

Поговорімо про фрустрацію та негативні емоції дітей; про причину їх виникнення та значення для дитини. Як допомогти дітям виражати свої почуття в безпечній формі?

Злість

Дитина — відкрита й спонтанна, тож за кожним проявом її особистості ховаються життєво важливі потреби. Це стосується й агресії. Дитина злиться, б’ється і лається не тому, що погана. Так вона дає раду фрустрації — стану, коли щось іде всупереч її потребам та очікуванням.

За дитячою агресією стоїть бажання домогтися того, що дає безпеку, любов, увагу. Незрілу поведінку ми зауважуємо часто, а от розуміємо, що за нею ховається, значно рідше. За агресією завжди стоїть вразливість.

Незрілі дитячі емоції, спалахи гніву, істерики — це адаптація дитини до обмежень світу. Вона пізнає свою силу й межі, бореться щосили, аби домогтися свого, але іноді стикається з неможливістю щось змінити. У цей момент важливо, щоб поруч опинився дорослий, здатний допомогти дитині пережити лють і відчай.

Якщо батьків карали, соромили, відштовхували в дитинстві за гнівну поведінку, їм буде вкрай складно витримати істерики й агресію власних дітей. Коли вони були дітьми, то самі не отримали досвіду підтримки й не розуміють, як надати її своїй дитині.

Варто вчити малюка справлятися з агресією, допомагаючи усвідомити її: «Я бачу, що ти злишся. Ти розсердився». Тоді дитина пов’язує свій стан із назвою емоції і знає, як надалі позначати свої почуття.

Навчаймо дітей висловлювати те, що вони переживають: «Я дуже злюся! Мені так не подобається! Я засмучений!»

Даваймо дитині змогу проговорити власні емоції. Якщо цього не досить, нехай вона покаже тілесно, як злиться: потупає ногами, як ведмідь, погарчить, як лев. Для зміцнення таких навичок грайте з дітьми в родину диких тварин, які залюбки виявляють свою силу-­агресію.

Важливо, щоб дитина не лякалася власного гніву, не боялася вашої реакції на її злість, а могла висловити емоцію в безпечний спосіб. Агресія — це енергія, і поки їй не дадуть тілесного чи вербального виходу, раціональна частина мозку не ввімкнеться. Дитина не почує наших доводів, порад, розумних слів, поки не заспокоїться її емоційний мозок. А вмиротворює дитину наша спокійна присутність поруч, коли ми разом промовляємо почуття й співчуваємо їй.

Дитині важливо відчувати себе почутою, так вона заспокоюється і готується чути нас у відповідь. Це і є проявом дорослої позиції, коли спочатку батьки намагаються зрозуміти дитину і встановити з нею контакт, а не вимагають, щоб вона їх одразу зрозуміла й слухалася.

Частіше грайте з дітьми в різноманітні ігри, як активні, так і заспокійливі — це допомагає справлятися з негативними емоціями та відчувати підтримку й увагу батьків.

Терапевтичні ігри для зниження агресії в родині

«Родина хижих тварин»

Малюємо прості маски когось із хижих тварин і грає­мо разом. Одного дня можна бути родиною ведмедів: тупаємо ногами, наступного разу — родиною левів: ричимо. Якщо батьки хоч на мить вийдуть з ролей «дорослих» і дозволять собі трішки побути кумедними — це забезпечить море позитиву та сміху. Спробуйте!

«Поклик джунглів»

Під протяжний звук «а» плескаємо себе по грудях, показуємо одне одному свою силу. Якщо є згода, плескаємо одне одного по спині, при цьому видаємо звуки. Цікаво спостерігати, як звуки видозмінюються від сили поплескувань.

Битва подушками у стилі «сумо»

Ховаємо подушку під одяг, наче великий живіт, і штовхаємо одне одного «животами», руки за спиною. Це дуже смішна й весела гра. Не соромтеся здаватись кумедними — діти будуть у захваті!

«Сніжки»

Взимку сніжки, а в теплу пору року — зминаємо папір і граємося в паперові «сніжки». Робимо домашні фортеці за диваном чи столом, за якими ховаємося від «ударів». Головне — веселий настрій.

«Долоні в долоні»

Стаємо одне навпроти одного. Тримаємо витягнутими руки, упираємося в долоні іншого, утримуємо натиск. Дорослий має присісти, щоб бути на рівні очей із дитиною та регулювати власну силу. Даємо дитині змогу відчути власну силу та спертися на нашу.

«Масаж усім тілом»

Дорослий лягає на живіт, а дитина перекочується навколо себе по спині й ногах дорослого, а потім назад.

«Бджоли шукають скарб»

Хтось із родини ховає «скарб», інші — шукають. Коли вони підходять ближче до цілі — ведучий починає дедалі голосніше дзижчати «ж-­ж-ж-­ж», наче бджола. Що ближче — то голосніше. Той, хто знаходить «скарб», стає ведучим.

Сльози полегшують переживання

Сльози мають надзвичайно важливе значення в регуляції емоційної сфери людини. Вони невід’ємно пов’язані з почуттями: проявляючись, сльози полегшують переживання, запускаючи в роботу парасимпатичну нервову систему, яка заспокоює людину та зменшує стрес . Коли діти плачуть, а їх утішають батьки, відбувається виділення окситоцину , гормону прив’язаності, який, своєю чергою, перешкоджає виділенню кортизолу, гормону стресу .

Дитячі сльози завжди мають причину та пов’язані з фрустрацією. Фрустрація — емоційний стан, який виникає, коли певна важлива потреба не може бути задоволена. Дитина плаче і коли їй боляче, і коли засмутилась, образилась, розлютилась, якщо щось пішло не так чи не отримала бажаного. І навіть якщо дитяче бажання здається нам незначним (наприклад, з’їсти цукерку), це ніяк не зменшує суб’єктивного переживання смутку дитини. Вона щиро страждає, коли її очікування не справджуються. Сльози є проявом потреби в турботі. Дитина ще не вміє заспокоювати себе сама, для цього їй потрібні дорослі .

Батькам інколи здається, що дитина маніпулює слізьми, намагаючись розчулити дорослих і досягти свого. Так буває. Проте у власних переживаннях вона справді засмучується від неотримання бажаного. Саме тому можна не визначати, маніпулює дитина чи ні, важливо визнавати її почуття, співчувати і при цьому залишатись уважним до власних меж та правил. Якщо п’ять цукерок — це межа дозволеного, то так має залишатися. Сльози не повинні «розсувати рамки», тоді й дитина не маніпулюватиме. Забороняйте і одночасно співчувайте дитині, проявляйте розуміння, допомагайте знайти рішення.

Страх

Боятися — не соромно. Боятися — нормально. Страх — це дуже важлива людська емоція, що є складовою інстинкту самозбереження. Без цього відчуття людство не було б спроможне вижити. Страх сигналізує людині про небезпеку, примушує бути обережною, послідовною, планувати та зважати на власний ресурс. Але якщо ця життєво важлива емоція зашкалює, тоді людина відчуває паніку, розгубленість чи жах; у такому випадку сильні переживання блокують раціональність, а вчинки стають невиправданими .

Дитина також відчуває страх змалку. Щоб вона могла вижити, інстинкти формують у дитини прив’язаність до батьків. Найбільший страх малюка — втратити такий зв’язок із дорослим. Коли дитина загубилася, надовго залишилася сама або відчула себе покинутою, вона переживає дуже високий рівень страху. Якщо дорослий не відповідає на емоції дитини, не помічає їх, ніяк не реагує на плач і потреби — вона переживає страх порушення прив’язаності, близький до страху смерті. Такий зв’язок є способом виживання дитини.

Ті, хто в дитинстві був змушений долати страх і біль без допомоги батьків, — у дорослому житті гостро реагують на стрес, застрягають в агресії чи розпачі .

Коли дитині страшно — їй потрібен поряд спокійний дорослий

Якщо тобі страшно, говори мені про це. Страх стає меншим, коли ним ділишся.

Протягом дорослішання одні страхи змінюють інші, наприклад, страх темряви, незнайомців, монстрів — природні переживання в маленьких дітей. Заперечення чи ігнорування батьками дитячих страхів не зменшують їх.

Батьки витрачають багато сил, пояснюючи дітям, як позбутися страху, але рідко приймають і визнають це почуття. Так діти навчаються пригнічувати свої страхи, щоб догодити батькам і не засмучувати їх власними переживаннями .

Дитина прагне, щоб її почули, підтримали, звернули більше уваги, вона хоче відчувати, що родина — її фортеця. Проте якщо в сім’ї напружена атмосфера, має місце насильство, якщо дитину карають, залякують, б’ють — вона не відчуватиме безпеки, її страхи лише посиляться.

Щоб дитина почувалася безпечніше, грайте з нею в хованки, будуйте різноманітні «хатинки» зі стільців і простирадл. Вимикайте світло та грайтеся ліхтариком, вигадуйте разом смішні історії про веселих монстриків.

Створіть щоденні сімейні ритуали, які підтримуватимуть позитивний настрій у родині: чаювання, настільні ігри, перегляд фільму всією родиною тощо.

Залучайте дітей до улюблених ігор чи занять свого дитинства, передавайте їм власний світлий досвід, діліться радісними спогадами.

Терапевтичні ігри для подолання страхів

«Халабуда»

Дитина будує власну «халабуду» вдома, на свій смак. Ховається в ній, за бажання запрошує в гості, відчуває себе повноцінним господарем. Допоможіть дитині знайти зручне місце для «халабуди», щоб та не заважала й ви не вимагали її розібрати. Дитина має награтися досхочу.

«Жива фортеця»

Родина стає в коло й формує своїми руками «хатинку». Кожен з учасників по черзі залазить усередину й підказує, що треба зробити іншим для затишку: притулитися ближче чи, навпаки, звільнити більше простору, ніжно доторкнутися або ж міцніше обійняти руками.

«Родина дерев»

Родина стає в коло. Усі розширюють ноги так, щоб ступні торкалися ступень тих, хто стоїть праворуч і ліворуч. Руки — це гілочки, які торкаються плечей сусідів. Батьки проговорюють, що в дерев міцне-­преміцне коріння і ніщо не зможе їх зрушити з місця.

«Угадай, яке я дерево»

Кожен із родини зображає своє дерево, решта вгаду­ють загадане.

Колаж «Родинне дерево»

Дитина малює дерево та наклеює на нього фотографії своїх батьків, бабусь, дідусів та інших членів родини. Батьки розповідають світлі історії про своїх родичів.

«Мій монстрик»

Намалюйте чи зліпіть із пластиліну свого монстрика. Розкажіть від його імені веселу, сумну чи страшну історію життя, наприклад: «Я щасливий / нещасний монстрик, ось чому…», «Мене звати… я мрію про…» У кінці історії обійміть кожного монстрика.

«Я — привид»

Накиньте на себе простирадла й пограйте в привидів. Разом літайте, жартуйте, співайте пісні. Якщо дитина лякається, відкладіть цю гру на трохи старший вік.

Образа

Дитина ображається, коли її не чують. Дитина ображається, коли відчуває несправедливість, коли думає, що її не розуміють, ігнорують, не підтримують, не виконують її бажань.

Образа — це природне дитяче почуття, адже дитина ще маленька, вона не в змозі задовольнити свої потреби самостійно. Вона відчуває свою залежність і справді потребує турботи й захисту дорослого. Якщо цього не отримує — ображається. Має право. Авжеж, батьки — неідеальні, неспроможні задовольнити всі бажання дитини. Це й не потрібно, а проте важливо визнавати бажання дитини та її право на образу: «Розумію, що ти цього хочеш, це гарне бажання, нумо разом подумаємо, як його втілити!», «Мені шкода, що так вийшло!», «Вибач, що я забула про це!»

Важливо перепросити, коли вибухнули й наговорили зайвого, якщо не додержали слова, не дотримались обіцянки.

Коли ми просимо пробачення в дитини, ми вчимо і її перепрошувати та визнавати свої помилки. Усі ми — живі люди, які помиляються.

Сум

Сум зменшується, коли його поділяють. Сум — важлива емоція, яка допомагає людині адаптуватися: пережити відсутність чогось важливого поряд і прийняти те, чого не можна змінити. Пережитий сум переростає в надію.

Не слід знецінювати це почуття чи забороняти дитині його переживати: «Немає причин сумувати!», «Ну, що це ти вигадав?» Батьки вважають, що такі слова мають заспокоїти дитину, але насправді діти почуваються непочутими.

Сум минає швидше, коли поруч є дорослий, який може розділити з дитиною її почуття. Наприклад, коли малеча сумує за мамою, вихователька чи няня може підтримати дитину, визнаючи її емоції: «Ти сумуєш, сумувати — нормально, коли ми розлучаємося з близькими. Мама також про тебе думає! Зробімо подарунок для неї!»

Ревнощі

Ревнощі до братиків і сестричок — це природно. Коли народжується малюк, старша дитина може відреагувати досить ревниво. Засуджувати чи заперечувати такі почуття — означає ще більше посилити їх.

Підтримки, уваги, любові та часу — ось чого по­требує первісток у цей період. А фразу «Ти ж старший / старша» вживати не варто. Бо від відчуття нерівності й несправедливості до ворожості — один крок.

Почуття ревнощів виникає зі страху загубити любов мами й тата. Такі емоції природні, адже дитина й справді не знає, як зміниться її життя після наро­дження малюка. «А може, мама любитиме його більше, більше турбуватиметься про нього та проводитиме з ним більше часу? А може, мама перестане мене любити?» Ці несвідомі страхи виникають у старшої дитини, коли з’являється малюк. Тому її ревнощі — це боротьба за мамину / татову увагу й любов.

Не потрібно засуджувати та карати дитину за її ревнощі — навпаки, варто посилити прояви любові (обіймати, проводити час удвох), щоб старша дитина заспокоїлася й відчула, що батьки її люблять, як і раніше. Хоч вона й старша, але все ще залишається маленькою з правом на дитинство.

Навіть якщо старша дитина ображає молодшу, не варто карати її за це, скажіть про свої почуття: «Мене дуже засмучує, коли моя люба дитина робить боляче іншій! Ти для мене як був, так і залишаєшся дорогим і неповторним первістком! Для мене ти завжди будеш першим! Ти можеш бути моїм найкращим помічником у догляді за малюком! Допоможеш?»

Утім не варто перекладати відповідальність за маля на старшу дитину й перетворювати її на «няню». Адже дитина лишається дитиною, а батьки — батьками.

Залучайте первістка до допомоги, якщо це приносить йому радість, дякуйте своєму маленькому помічникові. Створюйте умови, коли обидві дитини отримують позитивні емоції у спільній грі чи веселощах. Виділіть щоденно бодай пів години, щоб провести зі старшою дитиною час наодинці. Вона цього дуже потребує!

Терапевтичні ігри для взаємопідтримки й довіри в родині

Родина робить коло. Хтось першим стає в центр, решта по черзі говорять добрі слова та компліменти тому, хто в центрі. Усі по черзі заходять у коло — і батьки, і діти.

Формуємо коло. Співаємо ім’я того, хто в центрі, в унісон по складах. Можна домовитися про ноту, в якій співаємо. Міняємося.

Хтось один стає в коло, решта піднімають його на руки, ледь похитуючи вгору та вниз, праворуч і ліворуч. Дорослий може сісти на стілець, а спиною обпертися на долоні інших членів родини.

Хтось один із родини в центрі. Інші підходять і починають повільно «погладжувати» його, при цьому не торкаючись. Руки мають залишатися на відстані 5–10 см. Можна уявно розмальовувати того, хто в центрі, різними кольорами та розказати йому про це. Якщо «центровий» погоджується, можна фізично доторкнутися до нього руками, дуже ніжно, як до квітки.

Хтось один із родини лягає на спину. Хтось торкається ніг, інші — рук, голови, плечей. Добре увімкнути музику, найкраще — інструмент ханг. Під музику кожен ледь постукує пальцями по тому, хто в центрі, як крапельки дощу (3–5 хв.).

Хлопчики мають право на слабкість!
Бути дівчинкою — не соромно!

«Ти ж хлопчик!», «Ти мужик чи ні?», «Хлопці не плачуть», «Ти ж дівчинка, як тобі не соромно!» — певно, усім нам знайомі такі висловлювання.

Усі діти мають право інколи виявляти слабкість і негативні емоції, так вони вчаться чути себе і співчувати, просити про допомогу й надавати підтримку, відчувати свої межі та поважати межі інших людей.

Емоційна сфера як дівчат, так і хлопців потребує турботи й підтримки. Заборонити плакати, засмучуватися, проявляти слабкість — не допоможе заспокоїти дитину та зробити її сильнішою. Пригнічені емоції не зникають, лише глибше приховуються, а потім вибухають незрозумілою агресією до себе та до інших.

Сильнішою дитина стає, коли відчуває підтримку, коли знає, що в будь-­якій складній ситуації має на кого «спертися», має кому пожалітися. Приниження не робить дитину сильнішою, а підриває її віру в себе.

Помилково вважають, що «справжніх чоловіків» із хлопчиків робить суворе виховання, без сліз і ниття, без підтримки та сюсюкання. Це не так.

Аби дитина виросла цілісною особистістю зі здоровою самооцінкою та внутрішньою силою, їй необхідні любов і підтримка батьків. Кожній дитині треба мати дитинство, де вона має право бути слабкою та відкритою у своїх почуттях, право на розуміння та близькість.

Щоб виростити слабака, достатньо змушувати бути сильним і забороняти будь-­які слабкості .

Світ, звісно, підкине проблем (як він робить це з кожним), але, маючи віру в себе, яка проростає з віри батьків у свою дитину, — маленька людина зможе впоратися з труднощами і рухатися далі. Незалежно від того, дівчинка вона чи хлопчик.

Варто привчати дитину до чистоти й порядку незалежно від того, дівчинка вона чи хлопець. І можна це робити з повагою, без засоромлень. Щось розлити, випадково розбити, забруднитися — не соромно! Таке трапляється навіть з дорослими, ми неідеальні. Це не проблема, усе можна виправити, прибравши за собою.