Як відчуття самотності і сорому у жінок переплітаються та беруть гору над особистими бажаннями та пріоритетами

Уривок з книги «Самотність. Сила людських стосунків»

17.06.2021

Що таке самотність? Чому ми почуваємося все більш самотніми? Як відчуття самотності впливає на життя і здоров’я? Ці питання досліджує один з найголовніших лікарів у США Вівек Мурті. У книзі «Самотність. Сила людських стосунків», що вийшла друком у видавництві «Лабораторія», автор вмістив життєві історії про те, як в основі депресивних розладів, залежностей, стресових ситуацій вдома і на роботі стоїть саме самотність, покинутість і бажання, щоб тебе помічали. Публікуємо уривок про те, чому відчуття самотності і сорому у жінок переплітаються, та як на це впливають традиційні установки.

На відміну від маскулінності, яка традиційно обертається довкола влади та суперництва, фемінність у більшості культур закорінена у стосунки. Дівчаток традиційно виховували турботливими дружинами, люблячими матусями й подругами-помічницями. У своєму есеї під назвою «Картографія втраченого часу: наносячи на мапу кризу зв’язку» психологи Керол Ґілліґен і Енні Дж. Роджерс спільно з Нормі Ноел описали «більш загадкові аспекти жіночої психології: схильність жінок ставати самовідданими й безголосими в стосунках; піклуватися про інших, нехтуючи власною гідністю; використовувати свій дар емпатії та підтримання стосунків, щоб приховати власні почуття й думки; та зрештою перестати розуміти, що вони знають і чого самі хочуть».

Ця роль піклувальниці може зробити жінок потужною силою налагодження зв’язків. Проте коли стосунки заходять у глухий кут чи розвалюються, дівчата й жінки схильні звинувачувати в цьому себе. Сором і самотність, які виникають у результаті, будуть ще гострішими, якщо жінки так самовіддано обслуговували ці стосунки, що втратили відчуття власного «я».

Докторка Брене Браун дослідила проблему того, що сором і самотність у жінок переплітаються особливо тісно. У своїй книжці «Я думала, це через мене: жінки, що повертають собі силу й хоробрість у культурі сорому» (I Thought It Was Just Me: Women Reclaiming Power and Courage in a Culture of Shame) Браун описує сором як «надзвичайно болісне відчуття чи переживання через віру в те, що ми неповноцінні, а тому не заслуговуємо на прийняття і належність». Відчуття сорому глибоко «вплетене в павутину багатошарових, суперечливих і конкурентних соціально-громадських очікувань. Сором змушує жінок почуватися немов у пастці, безсилими й ізольованими». Може здаватися, що деякі жінки мають імунітет проти цих сил. Коли жінки впевнені, успішні й беруть участь у суспільному житті, вони можуть справляти враження особливо невразливих. Однак підтримання цієї видимості саме по собі може посилювати самотність, коли ці жінки відчувають, що нема до кого звернутися у хвилину потреби.

Однією з таких жінок була Джина Клейтон-Джонсон. Студенткою вона стала молодіжною організаторкою в Національній асоціації сприяння прогресу кольорового населення. Вона очолювала кампанії з охорони порядку на кампусах, ухвалення законодавства щодо вироків суду штату й обліку виборців. Соціальна справедливість була її пристрастю, а активісти руху за громадянські права — «її людьми». Вступивши на юридичний факультет Гарвардського університету, вона швидко знайшла спільну мову з близькими за духом друзями, які тільки утвердили її в намірах здійснити реформу кримінального правосуддя. Але в середині першого курсу Джина дізналася, що близьку їй людину засудили до 20 років ув’язнення. Ця звістка не лише сильно засмутила її, а й спонукала до потаємності. 

«Щось мені підказувало, що не можна це розповідати людям у Гарварді». Це «щось» було соромом. Джина так поважала своїх викладачів і колег, так хотіла належати до цього товариства, що не наважилася розповісти їм свою таємницю, від страху впасти в їхніх очах — хоча ця сама спільнота допомагала таким людям, як її ув’язнений близький. І хоч вона розуміла всю іронію ситуації, але примусити себе розповісти комусь не могла.

Усе змінилося, коли Джина почала працювати в службі громадського захисту. Її призначили адвокаткою старенької на ім’я Сондрія. Місто обвинувачувало Сондрію в тому, що її квартира була кублом для злочинності. Обвинувачення спиралося на слова її онука, якого заарештувала поліція, він запанікував і назвав бабусину адресу, хоча сам мешкав деінде. Попри те що за майже 20 років проживання Сондрії в тій квартирі не надійшло жодної скарги, влада звинуватила її в порушенні законодавства й подала клопотання про припинення найму помешкання в судовому порядку.

Джина знала багатьох таких жінок. І подібно до самої Джини, їх постійно супроводжувало почуття сорому за цю халепу. Одна за одною ті ланки, що давали їм відчуття належності й надії, розпадалися чи ламалися, залишаючи їх беззахисними. Коли Сондрія запитала, скільки ще часу лишилося до того, як її виженуть із квартири, Джина відчула, що її клієнтка теж здалася. Джина вирішила, що настав час поділитися власним секретом. Вона подивилася Сондрії в очі й сказала, що її близький теж сидить у тюрмі. Вона розповіла про почуття збентеженості, яке в неї виникло після почутої новини, про приховування правди від колег, про самотність, яка її спіткала через те, що вона сховала від свого товариства одну з найважливіших сторінок свого життя.

Розказуючи свою історію, Джина помітила проблиск упізнавання в очах Сондрії, коли та збагнула, що вона не сама. Ця жінка була втомлена і стривожена, проте Джинина щирість і вразливість справили на неї враження і породили зв’язок довіри. Сила зв’язку була взаємною. Для цього потрібно було ризикнути. Потрібна була віра в те, що її не відцураються за розказану правду. Але відчуття від того, що вона врешті наважилася повністю розкритися, було приємним. Джинині переконаність і віра передалися й Сондрії, тому вона погодилась на боротьбу. Це тривало багато місяців, але разом вони все-таки перемогли. Сондрія відвоювала право залишитися у своїй квартирі, а Джина знайшла натхнення для роботи, якій присвятить життя.

Коли жінки, як-от Джина Клейтон-Джонсон, розриваються між приховуванням якоїсь ганебної частини себе самих і втратою товариства, то часто вирішують поховати разом із соромом інші справжні почуття.

Усупереч тим відмінним культурним очікуванням, що їх всотують чоловіки й жінки, досягаючи повноліття, насправді люди не потрапляють під точні визначення категорій соціальної поведінки чи установок. На деяких людей можуть на глибинному рівні впливати гендерні норми (часто з особливо складними ефектами для життя геїв і трансгендерів — ця тема заслуговує на окрему книжку). Але на інших більший вплив справляють такі чинники, як особистість чи особливі установки, що діють у наших родинах. Усі разом, різні аспекти культури закладають підвалини наших очікувань щодо інших, а також скеровують нашу соціальну поведінку та прагнення. Ці установки такі всепроникні, що часом беруть гору над нашими особистими бажаннями та пріоритетами. А проте мало хто з нас кидає виклик нормам своєї культури, навіть якщо від їхнього впливу ми почуваємося самотніми й ізольованими.

Чому ж так? Частково причина в тому, що в нас досі закладено типове програмування наших предків. Люди були прив’язані до землі, на якій народилися, та членів свого племені. Культуру успадковували й приймали, не піддаючи сумніву, а належність давала щось більше, ніж відчуття згуртованості, адже гарантувала захист від хижаків і ворогів. Внаслідок цього наше програмування дає нам сигнал, що задля безпеки потрібно належати до свого племені, а інших треба уникати й цуратися, від страху, що їм не можна довіряти.

Ми бачимо, як ці інстинкти й досі спрацьовують у соціальній поведінці. Еволюція занадто повільна, щоб крокувати нога в ногу зі швидкими змінами в суспільстві. Проте зміни в суспільстві аж ніяк не менш реальні, ніж сигнали, що надходять від нашого емоційного програмування. І саме тут виникає напруга. Ми більше не живемо у світі ізольованих, відмежованих племен та селищ. Сьогодні ми навряд чи все життя проведемо на одному місці, з тією самою групою людей. Ми більше не маємо жодних раціональних підстав нападати на інших чи виганяти їх з кола спілкування просто тому, що вони не такі, як ми. І так само ми не приречені довіку блукати на самоті, якщо нас зречеться громада, в якій ми народилися. Ми досі запрограмовані на те, що всі ці умови реальні.

Але це не так. А реальність проста — тепер ми позбавлені розкоші племінного мислення та дій. Ізоляція тепер дорого нам коштує в плані кругозору й досвіду, які в нашому глобалізованому суспільстві стають дедалі ціннішими. Ми наголошуємо на важливості свободи індивідуального вираження, не дбаючи про захист і зміцнення основ, на які спираються локальні громади. Сьогодні нам потрібно знову вкладатися в елементи колективного, які мають значення — наші стосунки, місцеві громадські організації, добросусідство, соціально-культурні інститути, — і робити це ми повинні, одночасно захищаючи індивідуальну свободу вираження. Щоб бути частиною громади, нам, можливо, доведеться піти на певні жертви, і це добре. Віддавати й служити іншим не лише корисно для зміцнення наших громад; це збагачує наше життя та зміцнює наш зв’язок із суспільством. Це захищає нас від самотності. Але щоб крокувати разом, ми не повинні заперечувати чи приховувати ті частки себе, які роблять нас тими, ким ми є насправді.

Новини партнерів