Закладаюся, він відривався на повну

Рецензія на книжку-картинку "Кіт Неґлі. Колись мій тато був дуже крутий" від літературної критикині Ганни Улюри

17.03.2020

 

Автор Ганна Улюра, українська літературознавиця, кандидат філологічних наук, літературна критикиня.

«Це мій тато. Мені здається, він цілком звичайний. Ви, мабуть, не повірите, але я певен, що він колись грав у рок-гурті! Знаю, звучить божевільно, але у мене є доказ». 

Малий років чотирьох бавиться з татусем у парку, катається автом і разом вкладаються спати. І син знає таємницю: колись його тато був дуже крутий, грав рок і розтинав околицями мотоциклом. Аж раптом перестав бути крутий. І що ж таке з татусем сталося?!.  Трішки сумна книжка, бо дитина не розуміє, що змінив безповоротно життя тата сам факт народження сина. Трішки смішна книжка, бо крутим тато бути не перестав, він просто став крутим татом. (Порядок слів все вирішує). Наївні дитячі книжки ніколи не є наївними. «Колись мій тато був дуже крутим» – трішки сумна, трішки смішна і зовсім не наївна.

Кіт Неґлі здобув відомість не так давно, але натомість гучну: ілюстратор, що співпрацює з дуже крутими виданнями типу «НьюЙоркера», написав дитячу книжку. Вона називалася «Міцні хлопці (теж мають почуття)». Назва відповідала змісту: ті дужки свідчать – почуття міцні хлопці мають, але надійно їх приховують. От чого б це наша толерантна культура не радила б чоловіками показувати, що вони уміють відчувати щось більше за мачиську врівноваженість? Та не може ж такого бути! Наступна його книжка не здивувала, бо Неґлі продовжив міркувати, як ведеться дорослому мужчині і чи так йому легко, як здається збоку нам, що дивляться на проблеми молодих білих гетеросексуальних чоловіків середнього класу з легким скепсисом і нелегкою заздрістю. 

І так, Кіт Неґлі пише дитячі книжки-розглядалки (ті, де 90% книжки – малюнок, а решта – текст; за детальними малюками малята разом із батьками можуть складати свої історії і учитися їх розказувати). Рекомендована аудиторія: 3-6 років. Стиль малюнків: плакатний, яскравий, емоційно насичений. 

Це дуже інтимна розмова дорослого чоловіка і маленького хлопчика, який стане мужчиною. Нам її можна тихцем підслухати. От дуже раджу її уважно підслухати. Втім, оскільки «Тато» – з елітної породи віммельбухів (власне, розглядалки), то нумо підглядати, так правильніше.

Картинки чергуються: на одній ми бачимо те, чим реально займається тато з сином протягом одного дня; на іншій – те, що син уявляє з минулого життя татуся і ті «докази крутості», які він знаходить. Тато складає речі, поки малий робить вигляд, що ще спить. В шафі, поруч із білизною, що нею опікується татусь, сховані гітара і барабанна установка. Прекрасний хід: тато тримає корзину з білизною і тато тримає гітару, тато на сцені з мікрофоном і тата зав’язує шнурки сину – ці два малюнки на сусідніх сторінках ідентичні абсолютно; накладають один на одне, якщо швидко гортати, і ми отримуємо мить, коли «вмикається» фантазування сина і «вимикається» реальність. Малий не уявляє бозна-що, тато таки мав бурну молодість: на стінах висять його фото з помаранчевим ірокезом, а руки у татуся – в тату: череп, діамант, гральний кубик, змія, якір. Тато був таки крутим, і певно ним ще є. Такого висновку доходить і син.  

Турбота і піклування – це круто. Таке очевидне послання? Доста очевидне. 

Поки тато не робить щось, що малого бентежить і соромить: не починає за кермом гучно підспівувати мелодії по радіо. «Е-е-е – ні, не крутий». Фінальна ремарка. Точно і лаконічно передані почуття малого: він і пишається батьком, і соромиться його одночасно. (От хто такого сам не відчував?). На цьому малюнку ми бачимо ліву руку тата, яку досі було погано видно. На ній татуйоване сердечко зі стрічкою і видно дві літери з трьох «МО.». Це слово «MOM», присягаюся. Така ж татушка була у одного з героїв диснеївського «Пітера Пена». Круті татусі – це хлопчики, які відривалися, було, на повну, а тепер покинули Неверленд і вирішили таки подорослішати. Оце послання цікавіше уже: від другої зірки праворуч і просто до народження сина. 

 

 

 

Читайте також: «Дитячий хор царя Ірода»