Записки нардепа: Олена Мошенець – про стрибок у державний сектор та перші інсайти

Мої три відкриття протягом перших трьох місяців у політиці

19.11.2019

Сьогодні розпочинається SHE Congress, щорічна зустріч жінок-лідерок. Це обмін досвідом і думками, це натхнення і взаємопідтримка. Своїми враженнями та роздумами ділиться народна депутатка Олена Мошенець.

«У політиці немає друзів чи ворогів, є лише інтереси» – цими словами відомого британця Вінстона Черчилля пронизані майже кожне політичне рішення, слово, дія ба навіть посмішка. З підручника економічної теорії пам’ятаю велику таблицю з класифікацією економічних інтересів – за суб’єктами, об’єктами, часовим інтервалом, географічним принципом тощо. Але менше за все цю галузь цікавить ваш особистий інтерес залишатись цілісною та здоровою людиною.
Влітку цього року я змінила приватний сектор на державний, вперше в житті це рішення майже на 180 градусів розвернуло моє життя. Змінилось усе – від кола найближчих людей до щоденних звичок. Тепер кожна зустріч зі знайомими чи друзями починається з критики влади чи Президента. Часом відчуваю себе поряд з каналізаційним стоком, куди люди зливають свій негатив та бруд, а ти змушений це спостерігати. Аргументи? Ні, не чули: влада завжди погана, і якщо ти там – апріорі просто стаєш частиною негативної історії. І це не єдине моє відкриття.

1. Замкнуте коло негативу

Коли будуєш кар’єру в медіа, ставишся до професії журналіста суб’єктивно. Вважаєш, що коли ЗМІ розповідають про «політиків-негідників», вони завжди незаангажовані та завжди мають рацію. Але коли в якості політика стикаєшся з роботою деяких медіа, виявляється, що:

  • найкраще, що можна розказати/написати про політика, – це найгірше, що про нього можна віднайти. А саме: незнання, помилки, вартість годинника чи вирвані з контексту слова. В жодному разі не захищаю неетичні норми поведінки деяких колег, але коли ділові медіа дивуються, чому їхні аудиторії не хочуть читати чи переглядати інтелектуальні матеріали, відповідь проста: ви самі стимулюєте попит на «смажені» новини та поверхневість. Успіх другорядний і часто сприймається суспільством як гріх або ж стороння допомога;
  • політична боротьба – це інформаційна боротьба каналів, ресурсів, «зливів» та компроматів. Без відповідальності медіа за достовірність інформації та інтелектуальної боротьби ми не створимо політичної й медійної культури. А доти будемо давати народу «видовищ» поросятами, порваними сорочками та нецензурним листуванням. Зрілість суспільства визначається в тому числі контентом медіа, а наразі це – замкнуте коло.

2. Задзеркалля камер та мікрофону

Метаморфози, що відбуваються з людьми в соціальних мережах, нам давно знайомі: там можна побачити більшість, так би мовити, уявних персонажів реальних людей, в образах яких вони мріють себе бачити чи якими вони презентують себе Всесвіту. Політика – це 81-й level шоу-бізнесу, де кожний грає на сцені власний репертуар і створює хіти для рейтингів. Саме тому найчастіше в житті нормальні люди перед камерами та мікрофонами перетворюються на виконавців популярних пісень, що приємні суспільству та занурюють в ілюзію щастя. Буває в цьому задзеркаллі втрачається розуміння, що кожне рішення – це айсберг. Навколо якого перманентно точиться боротьба за вплив, кадри та рішення. Суспільство бачить лише невеличку частинку льодової гори, що видніє на поверхні. Насправді ж головне знаходиться в невидимій зоні під водою.

3. Секрет червоного крісла

Сесійна зала парламенту з телевізійних екранів виглядає красиво та велично. Червоний амфітеатр влади, амбіцій, ситуативних домовленостей та складних рішень.
Насправді Рада є меншою, ніж здається, з невеликими за розміром кріслами, часом вона викликає відчуття увімкненого світла після закінчення театральної вистави. Тоді оголюються дрібниці, стають видимими поламані та застарілі деталі. Але пил марнославства кожну каденцію притягує сюди нових персонажів і робить їх героями нових сиквелів. Відчуття особливості, клубності та історичної значимості нівелює погану систему вентиляції, затоптані килимки, малогабаритні комітетські кабінети та черги з підносами у буфеті. Мабуть, тому, що, як казав Черчилль, влада – це наркотик, і той, хто спробував його хоч раз, – отруєний назавжди.

Чи розчаровує це? З точки зору бізнес-KPI – так, адже часто здається, що кожне рішення можна ухвалювати без бюрократії, швидше досягаючи потрібного результату. Але з позиції різниці інтересів – ні, бо влада – це найкраща школа для навчання пошуку компромісів та отримання задоволення не лише від результату, а й від процесу. Процесу позитивних змін, зокрема й змін у собі.