Оксана Хромова115 років тому, 21 серпня 1911 року, у Луврі сталося те, що сьогодні здається майже неможливим: «Мону Лізу» Леонардо да Вінчі зняли зі стіни й винесли з музею. Її не було понад два роки. А коли вона повернулася, це була вже не просто знаменита картина, а світова знаменитість. І, можливо, найуспішніша героїня кримінальної хроніки в історії мистецтва.
Є щось майже образливе у простоті цієї історії. Жодних лазерів, зламаних сейфів, мотузок із даху чи команди геніальних грабіжників. Уранці 21 серпня 1911 року, коли Лувр був зачинений для відвідувачів, чоловік у робочому халаті підійшов до «Мони Лізи», зняв її зі стіни і пішов геть.
Сьогодні перед картиною стоїть натовп, її захищає спеціальне скло, а сама панель перебуває у контрольованому мікрокліматі. У 1911-му все виявилося значно простіше. Крадіжка “Мони Лізи” стала можливою ще й тому, що злодій добре знав музей зсередини, і це було його головною перевагою.
Читайте також: “Оголена Рафаела”: історія картини, яка пережила любов, Париж і забуття
Невже вона справді зникла?
Мабуть, це найкраща деталь усієї історії. Крадіжку не помітили одразу.
Картини в Луврі регулярно знімали зі стін для фотографування чи реставрації, тому порожнє місце нікого не занепокоїло. Наступного дня художник Луї Беру прийшов до музею працювати й здивувався, що замість портрета бачить голу стіну. Спочатку йому теж пояснили, що роботу, найімовірніше, забрали фотографи.
А потім почали шукати. І не знайшли. Лише тоді стало зрозуміло: з Лувру зник Леонардо.
Музей закрили, поліція взялася перевіряти приміщення, кордони й вокзали, а французька преса отримала історію, кращу за будь-який серіал. Обличчя жінки з напівусмішкою опинилося на перших шпальтах газет.
І ось тут починається друга історія «Мони Лізи», уже не як картини, а як знаменитості.
Читайте також: “Подорож людства”: історія найбільшої в світі картини
Порожня стіна Лувру
Мистецтвознавці, безумовно, цінували портрет Леонардо до крадіжки. Його знав освічений європейський світ. Але сучасної всесвітньої слави ще не існувало.
Після зникнення все змінилося. Коли Лувр знову відкрився, люди приходили подивитися… на місце, де висіла картина. Не на Леонардо чи Рафаеля, а на чотири порожні кріплення.
Газети друкували репродукції «Мони Лізи» знову і знову. Про неї писали у Франції та за її межами. З’являлися чутки про міжнародні змови, таємних колекціонерів і сліди у різних країнах. А мистецтво несподівано отримало всі механізми сучасної попкультури: злочин, загадку, знайоме обличчя, нескінченне тиражування і публіку, яка хотіла знати, що буде далі.
Фактично саме крадіжка “Мони Лізи” винесла її далеко за межі мистецького світу. Лувр сьогодні сам зазначає: історія з викраденням і масове відтворення портрета у пресі значно посилили його славу. Після повернення картина вже мала фактичний статус ікони.
Читайте також: Амедео Модільяні і Жанна Ебютерн: падіння у вічність
Пікассо під підозрою
Поліція тим часом шукала злочинця століття приблизно так само хаотично, як це іноді робить інтернет.
У справі з’явився поет Гійом Аполлінер. Причина була не зовсім абсурдною: його знайомий раніше крав із Лувру невеликі стародавні статуетки. Аполлінера заарештували. А невдовзі слід привів і до молодого Пабло Пікассо, який придбав дві з тих викрадених речей. Його допитували, хоча до зникнення «Мони Лізи» художник не мав стосунку.
Справжній злодій у цей час був набагато ближче.
Читайте також: Михайло Врубель: демони й фатальне кохання художника
Два роки у паризькій квартирі
Його звали Вінченцо Перуджа. Італієць працював у компанії, яка встановлювала захисне скло для музейних картин. Тобто людина, яка мала допомагати захищати мистецтво, зрештою викрала найвідоміший музейний експонат свого часу. Перуджу навіть опитувала поліція. Але серйозної підозри він не викликав.
А «Мона Ліза» тим часом залишалася в Парижі. Не у сховищі мафії чи у палаці ексцентричного мільярдера. А у квартирі самого Перуджі. Так минуло понад два роки.
Читайте також: Архип Куїнджі: неперевершений митець, безвідмовний благодійник і «пташиний лікар»
Сумнівний героїзм
У 1913 році Перуджа вирішив повернути картину Італії. Він зв’язався з флорентійським антикваром Альфредо Джері й запропонував передати йому портрет Леонардо. Злодій пояснював свій вчинок патріотизмом: мовляв, хотів повернути шедевр, який французи колись забрали з Італії.
Але тут була одна суттєва проблема. Французи «Мону Лізу» не крали. Леонардо сам привіз картину до Франції на початку XVI століття, а згодом вона опинилася у королівській колекції.
Джері разом із директором галереї Уффіці Джованні Поджі перевірили портрет. Він виявився справжнім. Перуджу заарештували. А картина, перш ніж повернутися до Парижа, встигла побути майже тріумфальною гостею в Італії. Іронія в тому, що крадіжка “Мони Лізи” зрештою дала їй те, чого не могла забезпечити навіть слава Леонардо, — масову впізнаваність далеко за межами мистецького світу.
4 січня 1914 року вона знову з’явилась у Луврі, але геть іншою.
Читайте також: Сальвадор Далі: життя ексцентричного генія
Кінець спокійного життя
Якщо Леонардо писав портрет флорентійки Лізи Герардіні як доволі камерний образ, подальша доля його роботи виявилася не камерною. У XX столітті «Мона Ліза» перетворилася на культурний феномен, який почав жити окремо від самого живопису.
Марсель Дюшан домалювував їй вуса. Її переосмислювали Сальвадор Далі, Енді Воргол, Роберт Раушенберг, Жан-Мішель Баскія й Бенксі. Її обличчя опинилося на листівках, чашках, футболках, у рекламі й мемах задовго до того, як з’явилося саме слово «мем».
У 1963 році картина здійснила майже державний візит до США: французький уряд позичив її Сполученим Штатам, щоб виставити у Національній галереї мистецтва у Вашингтоні.
Сьогодні такі гастролі вже майже неможливо уявити. Панель із тополі, на якій Леонардо написав портрет, із часом деформувалася й дала тріщину. Через крихкість роботи Лувр більше не відправляє її в подорожі. Від 2005 року вона зберігається у спеціальній захисній вітрині з контрольованою температурою та вологістю. І це, мабуть, найдивніший фінал історії.
П’ять століть тому Леонардо написав невеликий портрет жінки — 79,4 на 53 сантиметри. Через чотириста років його можна було просто зняти зі стіни й винести з найбільшого музею Франції. А ще через століття ціла музейна зала мусить фактично працювати навколо нього, тому що побачити це обличчя хоче переважна більшість відвідувачів Лувру.
Іноді шедевр стає знаменитим завдяки революційній техніці, генію автора чи загадці сюжету. З «Моною Лізою» все це теж було. Але, щоб стати сьогоднішньою Моною Лізою, їй, схоже, потрібно було ще й зникнути одного серпневого ранку.
Читайте також: Перші: «баронеса з пензлем» Тамара де Лемпіцька