Лариса Денисенко: «Нам треба боротися з бідністю, залежністю, яка прикріпачує до насильника і породжує стигми»

Обговорення «жіночого питання» у нашій країні часто викривляється банальним чином тому, що учасники дискусії не домовилися з термінами, мають приблизне уявлення про стан справ і швидко зкочуються до особистих образ, далеких від толерування іншої думки. Про основні дефініції, реальні права та обов’язки жінок і, звичайно, #WomensMarch ми поговорили з письменницею, правозахисницею, радіоведучою Ларисою Денисенко.

Про фемінізм

Як пояснити популярно, що таке «фемінізм»? Напевне, найлегший шлях – нагадати, що ще на початку XX сторіччя жінки були власністю чоловіка, а не самостійною одиницею. Вони не мали права власності, не мали права на власну дитину, не мали права вчитися, здобувати вищу освіту, керувати автомобілем, голосувати. По суті, вибору у жінки як такого не було. Прочитайте будь-який роман Джейн Остін, щоб розуміти, що відбувалося принаймні в колах аристократії, не говорячи про інші класи. Жінки вищого класу були більш вразливими, бо вони здобували яку-не-яку освіту, читали книжки, мислили і усвідомлювали всі обмеження свого життя. Відсутність вибору нівелювала можливість заявити про себе – жінка належала до родини, а коли не було чоловіка, то була власністю брата або батька.

Власне, ця ситуація і досі існує в Ірані – там коли жінка вдовіє, вона більше не існує в очах соціуму, не можете вступити у спадок, якщо у неї немає сина чи бодай якогось родича чоловічого роду. Наші жінки навіть не усвідомлюють, наскільки це страшно. З нами все це також відбувалося, і, на відміну від Ірану, для нас це була історія кінця XIX століття. Різниця тільки в цьому. І феміністки виступають за право вибору і можливості для жінок. У сучасній Україні це – зменшення об’єктивізації жінки, долання сексизму, надання рівних можливостей, навіть шляхом квотування для участі в політичному житті, і перетворення функції піклування на функцію піклування для чоловіка і жінки.

Про родину

Сфера піклування за дитиною апріорі належить жінці, і якщо це чоловіків не бентежить, то я їм співчуваю. Ми, жінки, сильно впливаємо на прийдешнє покоління. З письменницею Наталкою Сняданко ми якось говорили, що на прийомі з дитиною лікарі спілкуються з її мамою, а чоловік залишається тільки функціональною одиницею, людиною, що привезла родину в лікарню. Те саме стосується школи, хіба що коли бійка, то будуть звертатися до тата. Вибір професії, навчального закладу дитина також спочатку обговорює з мамою. Всі ці родинні речі – від репетитора до сантехніка – належать до кола обов’язків жінки. Виходить, що чоловіки з піклування і домашнього кола виховання «вимиваються», і це несправедливо по відношенню до них. Фактично функція тата зводиться до того, що він приносить гроші, хоча це зараз не завжди актуально, і вплив на якісь незначні речі у вихованні дитини. Мені це видається неправильним.

Розвантаження жінки і навантаження чоловіка – це цілком шляхетна місія. Адже зараз жінка «витягує» на собі 85% побуту і 90% виховання, і дуже важко вписати в цей «графік» ще й освіту та роботу. А в Радянському Союзі виховували модель жінки-товаришки, яка тягне на собі взагалі все. Тому у нас жіноцтво розбалансоване, бо спокійно бути «берегинею» дозволяється не всім – ти все одно тяжко працюєш: у домі, і часто цього не цінують, і на роботі, і це цінують менше, ніж коли працює чоловік. І в цьому теж є несправедливість.

Про рівні можливості

Стосовно декретної відпустки і можливості поїхати з дитиною на оздоровлення українське законодавство надає рівні можливості жінкам і чоловікам. Але фактично всі працедавці трактують обох батьків як маму. Тому додаткову відпустку за доглядом за дитиною бере жінка, і про це думає і працедавець. А коли на роботу приходить чоловік, взагалі мало кого обходить, чи він сімейний, чи є у нього діти, чи він планує от-от стати татом. А коли приходить жінка, вона дуже часто чує некоректне питання, чи не планує вона завагітніти. Але, перепрошую, хіба чоловік не може завагітніти? Якщо, наприклад, його дружина має скоро народити. І коли народиться дитина, то це буде позначатися і на його працездатності, і на сні, але це абсолютно не бентежить працедавця. І це теж неправильно. Чоловік має право займатися дитиною, розділити обов’язки і повноваження. Завдяки цьому буде менше конфліктів у родині.

Про судову практику

Коло піклування замикається на мамі, і судова практика також сфокусована на жінці. Якщо на розгляд справи запрошують свідків, і це медсестри, виховательки з дитячого садка, шкільні психологині чи соціальні працівниці, то вони знають насамперед маму – з гарної чи поганої сторони. При цьому вони абсолютно нічого не знають про батька. З іншого боку, я знаю такі справи, коли тато міг би дати дитині набагато більше – якби він більше знав про звичайні побутові справи, котрі нам, жінкам, взагалі не потрібно пояснювати. У цьому система правосуддя іде тим самим протореним шляхом, яким іде суспільство.

Якщо аналізувати практику Франції, там судові справи розглядаються з точки зору дитини. Хто з батьків може більше їй дати? Якщо дитині з огляду інфраструктури, школи, простіше жити з мамою, то вона живе з нею, якщо з татом – немає проблеми. Там немає упередження, що з мамою завжди краще. А у нас так і є: якщо дитина свідчить, з ким з батьків їй звичніше, то вона скаже про маму. Звичайно, тато може бути чарівним, з’явитися в якісь магічні моменти обдаровування або не карати за шкоду. Але для дитини і жорстка мама набагато звичніша. Якщо ми це не будемо намагатись змінити, то все так і залишиться. Якщо люди вважають, що це правильно, — не я їм суддя. На мою думку, чим більше буде паритету, тим менше буде розлучень, батьки будуть більше спілкуватися і розуміти, що вони відповідають за дитину в рівній мірі.

— Читайте также: Право родителя vs. интерес ребенка: Подход украинских судов к делам о семейном насилии

Про звичаєве і законодавче право

Пропорція змін у законодавство і зміни свідомості – 10/90. Дев’яносто відсотків – це зміни способу мислення, створення суспільного договору. Проте і ці 10%, зміни у законах, можуть стимулювати зміни в настроях соціуму. Наприклад, завдяки дотриманню гендерної квоти партія Самопоміч, єдина у нас, отримала фінансовий фідбек, і жінки з цієї партії, що працюють у парламенті, є дуже активними – це і Олена Сотник, і Оксана Сироїд, і Вікторія Войцицька, фахівчині високого рівня, які впливають на формування політики. Приклади того, як працюють квоти, можуть спонукати політичні сили зробити те саме. Якщо в парламент зайде більше жінок, то вони винесуть на розгляд такі ідеї, що чоловікам-депутатам не спадали на думку, просто тому, що вони з тим менше стикалися.

Нещодавно Світлана Заліщук наводила приклад Швеції, де є така практика: якщо у родини немає кому працювати вдома і вона винаймає домогосподарку, то держава надає такій родини пільги – за надання робочого місця. Це звільняє жінку чи чоловіка від домашнього господарства і вони можуть займатися чимось іншим – а це були саме законодавчі зміни на підтримку родин. Такі законодавчі ідеї народжуються тільки завдяки тому, що людина має практичний досвід і знання про хатню роботу, а ті, хто з цим не стикався, про такі проблеми взагалі не думають. Жінка, що має щоденну роботу з родиною, знає, як виправити цю проблему, і тоді законодавчі ініціативи будуть враховувати інтереси жінок у суспільстві. Не треба забувати, що це піде на користь дітям і всьому суспільству.

Про трудове право

Якщо жінка не просить більшу зарплатню – це проблема не її, а роботодавця, у якого є нормування оплати роботи, а він його не дотримується. Це вже є підставою подавати заяви на такі компанії до уповноваженої зі справ людини, і вони будуть розглядатися. Уповноважена це фіксує, але, на жаль, не може втручатися з адміністративної точки зору, але узагальнення цієї практики дасть підставу адвокатам взятися за трудову дискримінацію як за стратегічну справу і довести в судовому порядку. Через судову практику ми також можемо змінити ситуацію. Більш того, ми можемо не замикатися на національному правосудді і йти до Європейського суду з прав людини, і справа сама розвивається, навіть без присутності людини на судових засіданнях.

Зараз в єдиному реєстрі досудових рішень дуже мало справ за пошуковим словом «дискримінація». Але тактика стратегічних справ спричинила до насичення прецедентного слоту. Адже навіть років п’ять тому, коли я шукала справи про сексуальний примус на роботі, знайдені справи були про те, що ті, кого звинувачували у сексуальних домаганнях, подавали в суд на захист честі та ділової репутації і часто вигравали їх. Жінка перетворювалася на двічі жертву, і це дуже несправедливо.

Комерційні структури також підлягають статті кодексу закону про працю, яка не допускає дискримінації за гендерною ознакою. Усі угоди, які ми укладаємо з приватними компаніями, не мають погіршувати наших прав по відношенню до контрактів з державою. Це треба пам’ятати.

Про церкву

Всеправославний собор на Кріті у 2016 році розглядав сімейні взаємини. Я запитувала в очільників православної церкви київського і московського патріархату, чому це потрібно проговорювати. Вони пояснюють так, що треба пастві наполягати на збереженні цноти, традиційних взаємин у родині, власне догматизувати і поширювати все, що було раніше. Церква не хоче осучаснення, і доктринально це, мабуть, страшніше, ніж збройний конфлікт, що відбувається зараз у нашій країні. Засуджувати за це церкву – не моє завдання. Я розумію, що у церкви є програма дій, і вона її реалізує. Питання в тому, що сучасна людина, навіть релігійна, може осмислювати сучасний стан речей і розуміти, що є любов до ближнього і водночас, що таке права людини. Якщо дитина була згвалтована і хоче зробити аборт, то такій людині треба визначитися, що для неї головніше – зберегти психічний стан і здоров’я дитини чи заборонити аборт і виконати церковні настанови. Це важкий вибір, який кожен чи кожна робить для себе сама.

На мою думку надзвичайно важливе толерантне ставлення, а не диктат будь-чого. Власне, світськість від релігійної системи відрізняється тим, що вона залишає людині вибір, причому неосудний. Церква часто залишає осудний вибір і додає людині розгубленості у складних ситуаціях. Мене досі дивує і дуже бентежить всепробачення людині, котра скоїла вбивство і покаялася, і непробачення віруючому-гомосексуалісту за його сутність.

— Читайте также: Церковь против: «Гендерные теории как форма порабощения»

Про меншовартість

Травми довго не визнаються і довго лікуються. Моя колега вела справу жінки, що мешкає під Сумами з двома синами, її чоловіка позбавили батьківських прав. «Ніколи не треба соромитися насильства і завжди з ним боротися. Я не хочу, щоб мої хлопці транслювали в майбутньому модель моїх стосунків з чоловіком», — каже ця проста жінка, яка після розлучення отримує 2000 гривень зарплатні і сама «тягне» хлопців 12 і 16 років. Але вона сама усвідомила, що не може продовжувати стосунки з чоловіком, який маніпулював та знущався над нею.

Щоб усвідомлення гідності прийшло до дитини, традиційно допоможуть книжки, а також інтернет, де є багато можливостей. Нам як країні треба боротися з бідністю, залежністю, яка прикріпачує до насильника і породжує дуже багато стигм. Людина, котра відчула найменшу фінансову незалежність, поводитиме себе інакше, бачить інше життя, вихід. Якщо ми будемо представляти більше історій успіху, спротиву, а не тільки транслювати патріархальну модель стосунків, люди побачать більше варіацій і зможуть обирати. Освітні та фінансові можливості можуть змінити свідомість людини.

Про іронію

Суспільство завжди знайде, до чого прискіпатися. Якщо ти незаміжня, чому так? Чому ти заміжня, а в тебе немає дітей чи занадто багато дітей? Я завжди раджу застосовувати іронію для опору і давати неочікувані відповіді на такі питання. Наприклад, сказати: «А в мене під волоссям третє вухо», або «У нас дуже зла перша дитина, і я більше не народжую». Ми постійно оцінюємо інших, і до цього треба навчитися ставитися іронічно і фокусуватися на власній самооцінці, розвиткові, ніж думати, чи подобаєшся ти комусь. Завжди будуть люди, які ледь нас виносять. А більшість людей ми взагалі не цікавимо, і з цим треба змиритися. 

Про Америку

Марші жінок – цікавий індикатор зрілості суспільства. Трампа можна було «проковтнути», зрештою це вибір великої кількості людей у країні великої демократії. Але ні, є люди, для яких це є неприйнятним. Марші – це тиск громадськості, але це сигнал не для Трампа, а для інституцій демократії і всього світового суспільства, для Франції і Німеччини, де цьогоріч будуть вибори. Це знак, що у слабких і безголосих є голос і сила.

Я завжди думала, як впорається демократична система, якою є влада США, з приходом автократичної людини, схильної до диктату? Зараз ми будемо спостерігати, чи зможе опиратися демократія рішенням однієї людини. Це позначиться на подальших подіях не тільки у США, а й у Європі і у нас. І якщо демократія не впорається, це також буде цікавий період – для того, щоб ми «нарощували ікла». Це теж банальність, але історія рухається спіраллю, і ми бачимо, що прихід Трампа відбувається водночас з Брекзітом, з виборами у Франції, де популярні праві політичні рухи. І для нас боротьба Трампа і американського суспільства буде знаком, чи нам треба вдягнути камуфляж і готуватися до опору, чи розслабитися.

Записала Галина Ковальчук. Фото: Світлана Скрябіна

— Читайте также: Role Models: 7 выдающихся женщин о правах и женском лидерстве