«Ми маємо залюбити один одного»: Марта Левченко про роботу «Міста Добра» під час війни

Засновниця благодійного фонду «Я — майбутнє України» Марта Левченко із початком війни розширила діяльність фонду та кризового центру «Місто Добра». До повномасштабного вторгнення там проживали жінки з дітьми, які постраждали від домашнього насильства. Зараз там ще оселилися сім’ї, які евакуювались з регіонів, де велися бойові дії. На момент вторгнення у центрі було до 100 людей, тепер — понад 3 тисячі. 

У проєкті «Незламні»  Марта розповіла, яку допомогу надає центр, як їм вдалося за 4 місяці побудувати ще два корпуси, та що надає їй сили продовжувати свою роботу. 

«Нашій країні було потрібне «Місто Добра»

Взагалі я займалась бізнесом із чоловіком — кафе, ресторани, рекламний бізнес. Якось я запропонувала зібрати наших клієнтів та створити щось добре. Так ми створили перший стаціонар, де почали навчати жінок, зокрема випускниць інтернатів, бути гарними мамами, адже в інтернатах їх цьому не вчать. Ми орендували першу будівлю і побачили, що наша ідея круто працює. Згодом я поїхала у Колкату в Індії і працювала у місії, що допомагала дітям. Тоді я подумала, як так, що Мати Тереза померла, а її місія живе. Зі мною у цій місії була волонтерка з США, яка сказала, що ніколи не чула про Україну. Я їй розповіла про гори, ріки, каньйони. Ця бабуся запитала, чи є у нас така місія чи місце, куди можуть прийти діти з мамами. Тоді я задумалася над тим, що у нас має бути таке місце — так виникло «Місто Добра».   

Спочатку ми орендували приміщення, але це вимагало дуже багато коштів, які могли б піти на забезпечення матусь та дітей. Через це ми почали будувати корпуси один за одним — так побудувалося наше Місто. Ми скупили городи, хати сусідів. Тепер вже треба будувати рейки і запускати маленький потяг, аби їздити між корпусами, бо дуже велика територія. Сподіваюся, це місце існуватиме сотні років. Це те місце, куди людина може прийти, отримати допомогу та безкоштовно жити. 

Буквально перед війною одна з підписниць нам подарувала землю в Одесі. Ми вже мали проєкт, всю документацію та 1 квітня мали приступати до будівництва, але через війну проєкт довелося заморозити. Також ми заморозили ще одне будівництво у Львові, бо страшно щось будувати, поки не буде стабільності.

«Ми всі були у спортзалі і не розуміли, куди прилетить»

До початку війни я перебувала у «Місті добра» або на селах. Я часто їжджу у віддалені села, де машиною складно проїхати, і розвожу дітям допомогу. 

Коли почалася війна, то було страшно, бо не зрозуміло, що робити і куди бігти з дітьми. Ми спустилися у спортзал під землею і сиділи там не розуміючи, куди прилетить та що далі буде. Потім почали розміщати людей у коридорах, школі мам. Не виникало навіть думки щодо виїзду, бо «Місто Добра» не покладеш у кишеню і не вивезеш. 

Я навчилася стріляти, взяла собі автомат, дозвіл на зброю, пройшла підготовку. Вирішила, що у разі чого — захищатиму моє «Місто Добра». Я не залишу дітей. 

Мої діти також перебувають зі мною — 8-річна донька всі ці події пропускає через себе. Ніяк не може збагнути те, що відбувається. Постійно запитує, чому росія на нас напала. Моя 21-річна донька, яку ми колись забрали з дитбудинку у Херсоні, також поруч зі мною. 

«Ми продовжуємо допомагати дітям, які перебувають у складних життєвих обставинах»

Наша робота із початком війни не змінилася, тільки додалися нові обставини. Ми допомагаємо дітям не потрапити до дитячих будинків, допомагаємо їхнім мамам ставати успішними, щоб діти залишались із мамою. Наш шелтер — найбільший шелтер в Україні для мам і дітей.  Завдяки нашій діяльності понад 3 тисячі дітей не потрапили до дитбудинків. Після початку війни під наш дах ми прийняли дитбудинок, тож зараз у шелтері у нас перебувають 56 державних дітей, а невдовзі мають приїхати діти ще з двох спеціалізованих дитбудинків — вирішується питання з їхнім транспортуванням.  Фактично у шелтері буде три дитбудинки. Уже усиновлено 118 дітей — це ті, хто залишились без батьків. Найменшій дитинці півроку.

У Чернівцях ми створили простір тотальної любові. Хто у нас був, може побачити, що тут краще, ніж вдома. Ми зовсім не схожі на соціальний центр — у нас є психологічна підтримка, можливість розвитку для мам і дітей. Наразі це наша основна діяльність. Ми приймаємо евакуйованих дітей, дітей з окупованих територій з мамами, дітей з інвалідністю. Намагаємося повернути дітям дитинство. До нас зараз приїжджають сиві діти і наша робота зараз спрямована саме на захист дітей, які постраждали від дій росії. Також ми приймаємо їх домашніх тварин — це для нас нове, але ці тварини для дітей є домівкою і ми не можемо їх не приймати. Наші співробітники, в яких алергія на тварин, п’ють препарати, аби мінімізувати наслідки алергії, але ми нікого не виганяємо. У нас живуть зараз і коти, і щури, і кролі, і собаки. 

«Перебуваючи у стресі та страху ти починаєш бігти швидше»

У нас тут зараз вулик любові, в якому проживають 280 людей, з яких 190 — діти, і 64 людини співробітників. Вже під час війни ми добудували ще два корпуси та закінчуємо третій, аби мати змогу приймати всіх людей, яким це потрібно. В одному з корпусів є триповерхове бомбосховище, в яке діти потрапляють, з’їжджаючи до дерев’яній гірці. Кажуть, то їх улюблене місце тепер. Це насправді класне місце — ми зробили його ігровим, з різними ходами, аби дітям було цікаво. Бо коли цікаво, то вже не страшно.

Наші співробітники працюють у три зміни. Це цілодобова робота, бо ти не можеш залишити дитину і сказати, що робочий день закінчився. Це робота вночі, догляд за дітьми, які на апаратах, з інвалідністю. Зараз ми взяли спеціалізований дитячий будинок, де діти мають досить серйозні проблеми зі здоров’ям. З війною ми вперше звернулись за охороною. У нас тепер є охорона тому, що ми не знаємо чого чекати і як воно буде. Всілякі варіанти можуть бути. 

Читайте також: «Я їх всіх люблю, вони як рідні»: співзасновниця «Землячки. Український фронт» про допомогу військовослужбовицям

При цьому ми не фінансуємося державою зовсім, як і релігійними організаціями чи політичними партіями. Місцевий бюджет нас також не може фінансувати, бо ми приймаємо людей не тільки з міста. Наша єдина умова прийняття у шелтер — хотіти стати кращою мамою. 

Марта Левченко

Нам допомагають люди. Наприклад, бабуся, яка пройшла 8 км і принесла 10 домашніх яєць для дітей чи «Датагруп», яка за 2 місяці відправили 805 тисяч гривень на допомогу дітям, і вони продовжують шукати партнерів, щоб допомогти ще більшій кількості дітей. 

«Якщо ви вийшли на вулицю в одних капцях і нічого не маєте, то вам до нас»

Ми надаємо юридичну, соціальну, психологічну підтримку, гуманітарну допомогу, лікування, реабілітацію, транспорт. Часто до нас приходять жінки, у яких навіть документів немає.

Кожна мама у нас має індивідуальний план розвитку — якійсь мамі достатньо місяця навчання, бо у неї дві вищі освіти, а хтось не вміє читати і писати. У нас були такі мами, яких ми вчили писати слова. Була 16-річна мама, яка взагалі не розуміла що показує годинник і не могла годувати дитину вчасно, через що у неї відібрали дитину. Цю дівчину підвели всі — її батьки, які не дали нормального дитинства, школа, яка мала навчити елементарних знань, а не зробила, держава, яка мала дбати, але не було кому, пологовий, де мали пояснити, як доглядати за дитиною. Але натомість держава відбирає дитину, бо їй не хочеться із цими нюансами розбиратися. 

Деякі мами кажуть, що вони знають, де вони хочуть працювати, а деякі уявлення не мають. Ми співпрацюємо з центром зайнятості, куди ці мами приходять, їм проводять профорієнтацію. Потім ми визначаємося з тим, що вона може, що їй подобається. Наприклад, якщо вона хоче стати кондитером, то ми їй шукаємо ментора — успішну жінку з цієї сфери. Вона їй радить що читати, що дивитись, як відкрити свою справу, де вчитися. Часто ці ментори забирають своїх учнів до себе на роботу на підприємства чи допомагають фінансово — дають кошти на відкриття справи. Тоді мама розуміє, що виросла з нашого центру і шукає своє житло. При цьому у нас немає дедлайну, коли жінка має випустися з центру, адже одній жінці потрібен місяць, іншій — рік. Ми не виганяємо на вулицю. 

Крім того, три місяці після випуску ми підтримуємо дівчат. Наприклад, якщо вони орендують житло, то ми 3 місяці платимо за них повністю оренду, щоб вона могла з нової роботи назбирати собі кошти, акумулювати ресурси, влитися у нове життя. 

Також у нас є такі дівчата, яких ми вже два роки гуманітарно підтримуємо і вони дотепер дзвонять нашому психологу. Вони вже заміж вийшли, дітей народили і все одно приїжджають, пишуть. А першого червня — на День захисту дітей — влаштовуємо вечір зустрічі випускниць. 

Читайте також: «Заявки на гранти писали у «Burger King»: як дві харків’янки відкрили школу для українських дітей у Варшаві

Діти у шелтері відвідують державну школу. У нас є автобус, який возить дітей щоранку в школу і назад. Деякі діти навчаються онлайн у школах, в яких навчалися до початку війни. Також у нас є свій дитячий садочок, спортивні гуртки, вихователів. 

«Нам потрібно все»

Нам зараз треба все, що можна з’їсти. Треба все, що люди купляють для свого дому: посуд, постіль, рушники. Нам потрібні люди, особливо чоловіки, які вміють тягати важке та ремонтувати ручки, прикручувати гайки, лагодити електрику. Бо зараз до кого не звернешся — в усіх чоловіки на війні. У нас підлітки, які нам допомагають. Вони — наша опора, наше все.

Коли тільки почалась війна, то я дали клич у Фейсбук, що до нас везуть евакуйованих дітей, а у нас була тільки частина будівлі зроблена і немає комунікацій. На ранок я була шокована — прийшло понад 40 чоловіків, які почали штукатурити, проводити електрику, сантехнічні роботи. За півтора тижня ми добудували споруду і зробили повністю все всередині. 

Читайте також: «Ми допомагаємо дітям у важкому психо-емоційному стані»: Оксана Лебедєва про допомогу постраждалим дітям та проєкт Gen.Ukrainian

Зараз з третім корпусом набагато важче тому, що навіть ті, хто нам тоді допомагав зараз на війні. Якщо є чоловіки, які не мобілізовані, ми будемо їм дуже вдячні за допомогу. 

Також нам потрібні вчителі, зокрема, з англійської мови, математики. Потрібні волонтери. Можна навіть займатись з дітьми онлайн. Діти є такі, які дуже багато школи пропустили. Є такі, яким треба допомогти підтягнути якісь предмети. 

Нам потрібні художники, які можуть з дітьми малювати, вчителі з танцю, вокалу. Музиканти також потрібні. До нас приїздив Майк Кауфман-Портніков, який жив з нами півроку та привчив дітей до музики, піаніно, тому якщо десь є музиканти, ми також будемо їм дуже раді. Тут потрібно все, абсолютно. І ветеринар потрібен для наших собак і котиків. 

«Ми намагаємося жити вже сьогодні»

У мене немає післяпереможних планів — я вважаю, що сьогодні прожили і вже перемогли. Ми маємо триматись і жити вже сьогодні. Я знаю, що ми будемо будувати, розвиватись, що ми будемо в Одесі, у Львові. Таке «Місто Добра» повинне бути в кожному місті. Я знаю, що ми підтягнемо законодавство, щоб жінок визнавали жертвами насилля, коли дитина бачить, що тато б’є маму. Є багато таких хвостів, які ми маємо підтягнути, коли у нас тут дитбудинки, я знаю, що маємо поправити, щоб захищати дітей ще краще. Тобто тут більше не про наші плани, а про плани для країни, щоб був сенс того всього. Ціна, яку ми за це платимо  — височезна і це має мати сенс, щоб Україна була кращою. Аби на звільнених територіях будувались центри для мами і дитини, а не казарми. Аби діти, які ростуть з чужими дорослими, були захищені державою. 

Ми маємо вимагати, щоб люди, які повернуться з війни, отримали психологічну реабілітацію, аби не страждали ані вони, ані їхні сім’ї. Тож тут більше питання, що нам треба робити для країни. 

Читайте також: «Робочий бізнес зобов’язаний допомагати армії»: Альона Шевцова про роботу та волонтерство під час війни

Я вже казала, що я коли буду в старості сидіти в кріслі-гойдалці і дивитись на це все, то напишу цілу книжку з історіями людей. Кожну історію ти проживаєш і не розумієш, як взагалі таке могло статися в нашому світі. Наприклад, коли дитина росте в підвалі, причеплена на цвях і їсть хробаків, щоб вижити. Це все відбувається в селі, де є сусіди, люди, які це всі бачать. Потім ця дитина виривається, шукає захисту, любові, а знаходить хлопця, який над нею знущається. Для неї це вже нормально, що її б’ють. У цьому вже росте її син, який бачить, що бити його маму — нормально. І це «нормально» сприймає суспільство. У тому числі і священник, який каже, мовляв, терпи дитино, бо Бог терпів і ти терпи. Ти дізнаєшся про такі історії і думаєш: «Ну як таке може бути?!».

Я впевнена, що після війни такого не буде в нашій країні. Буде інша країна. 

«Це подарунок долі і небес, що я роблю те, від чого я кайфую»

У мене не буває поганого настрою. Чому у людини має бути поганий настрій, коли вона робить справу, від якої вона отримує задоволення? Коли ти бачиш, що дитина, яка лежала — ходить. Жінка, яка не уміла писати — працює секретарем. Дівчина, яка вперше спробувала каву в «Місті Добра» — стала професійною баристою. Коли ти бачиш це, от це і є сила та ресурс. Коли ти бачиш, що реально побудувати 2 тисячі квадратів будівлі для постраждалих та об’єднати людей, змінити їхні долі. Для цього треба лише чути та включатися. Це все і є ресурс. 

Мої плани — це тримати наш фронт. Це моя особиста відповідальність перед кожною дитиною, яку ми не змогли врятувати, кожною дитиною, яка загинула в цій війні. Наша мета зробити так, щоб країна стала кращою. 

Раніше мені було важливо, щоб у «Місті Добра» було що їсти, щоб мами були щасливі, щоб долі змінювалися на краще. А тепер ще мені важливо, щоб не тільки у «Місті Добра», а щоб у країні все було краще. Раніше у мене питали, навіщо я роблю те, що має робити держава. У нас має з’явитися усвідомлення, що ми і є держава. Кожен з нас живе у своєму місті, власному дворі і може змінити колір свого під’їзду. 

Ми маємо залити всю країну світлом і самі світити, залюбити один одного.

Публікацію підготувала команда WoMo.ua за підтримки Представництва «Фонду Фрідріха Науманна за Свободу» в Україні. У публікації висловлено виключно погляди авторів, вони не обов’язково відображають позицію Фонду Фрідріха Науманна за Свободу.