«Ми допомагаємо дітям у важкому психо-емоційному стані»: Оксана Лебедєва про допомогу постраждалим дітям та проєкт Gen.Ukrainian

Оксана Лебедєва — засновниця громадської організації «Gen.Ukrainian» , яка займається безоплатною реабілітацією українських дітей, які постраждали унаслідок повномасштабного вторгнення росії. В Іспанії розпочав роботу оздоровчо-освітній табір для психологічної реабілітації перших 30 дітей віком від 7 до 12 років. Ця ініціатива реалізується під патронатом першої леді України Олени Зеленської. 

Діти, які потрапляють на реабілітацію до табору Gen.Camp, були свідками вбивств, переживають втрату обох або одного з батьків, перебували в окупації, під ракетними обстрілами, тощо. Хоч сприйняття війни у людей різне, вберегтись від травмування психіки дуже складно і дорослим, і дітям. Спеціалісти Gen.Ukrainian розробляють авторські програми лікування дитячої психотравми, та з огляду на нагальні травмуючі події, актуалізують існуючі протоколи лікування МОЗ. Цими доробками зможуть користуватись колеги психотерапевти та лікарі у всій країні, аби допомогти якомога більшій кількості постраждалих дітей. 

У проєкті «Незламні» Оксана Лебедєва розповіла, як виникла ідея ініціативи, чому для майбутнього розвитку країни важливо реабілітувати саме постраждалих дітей та як їй вдається витримувати постійне навантаження.

Війна мені наснилася

Війна мені наснилася ще 5 січня — цим страшним сном я поділилася з усіма оточуючими. Я не розуміла, як може розпочатися війна, але заздалегідь зробила кілька речей, аби трохи убезпечитися з точки зору власного бізнесу. Звісно, я про цей сон забула, звела це на невроз і поїхала в США. На момент початку вторгнення я була в Америці, а моя дитина з бабусею — у Києві, де ховались у підвалі. З 24 по 27 лютого я була у дорозі на Київ і для мене ці дні пройшли як один. Ти нічого не пам’ятаєш, не дивишся на людей, ні на кого не звертаєш уваги. Були друзі, які казали, що за кілька днів столиці може не бути. У вагоні поїзда “Варшава-Київ” я їхала разом лише з двома людьми — 72-річним професором Кельнського університету, який викладав ядерну фізику, а тепер їхав воювати, та з жінкою, яка теж їхала забрати дітей, адже її чоловіка вбили на війні у перший же день. 

27 лютого ми приїхали на вокзал. На лівий берег я добиралася добу і видихнула лише тоді, коли притиснула сина до себе. Але увесь цей перетин кордонів — ніщо у порівнянні з тим, що пережили люди в окупації, під час катувань тощо.

«Дивитись як страждають діти — це щось жахливе»: ідея створення Gen.Ukrainian

Насправді все це почалося зі своєї травми — травми свідка після подій в Ірпені та Бучі. У мене тоді з’явилось гостре бажання допомогти. Спочатку я хаотично та точково допомагала тим, хто цього потребував, але розуміла, що постраждалих унаслідок війни дуже багато і має бути системний підхід, тоді це працюватиме ефективніше. Під час системного підходу можна контролювати процес та відстежувати результати. Це наштовхнуло мене на ідею, що краще зібрати дітей у безпечному просторі, аби створити умови для процесу горювання. Аби діти — деякі навіть вперше за ці місяці — могли виплакатися, пережити усі події, отримати кваліфіковану допомогу, підтримку. Зрозуміло, що після повернення дітей з табору додому, ми не можемо вже повністю контролювати стан дитини, але ми продовжуємо їй допомагати, супервізуємо, даємо поради батькам чи опікунам, аби подовжити та зберегти ефект терапії. Але все одно дитина повертається у країну, де триває війна. 

Я створила “Gen.Ukrainian” для надання психосоціальної допомоги дітям та їхнім опікунам. Табір в Іспанії — це одна з головних офлайнових частин нашого проєкту. Як модель роботи з дітьми вона працює якнайкраще і її можна масштабувати. Поки це 30-денна програма, в якій беруть участь діти віком від 7 до 12 років, але у нас є ще два 6-річних братики, яких ми вирішили не розлучати зі старшими. У таборі працюють 6 психотерапевтів, один з яких у Києві – це супервізор для команди, а також 6 педагогів, медики, тьютори, організатори, менеджери. 

Офіційно “Gen.Ukrainian” як громадська організація утворилася влітку, коли стало зрозуміло, що хтось має підписувати документи, брати на себе обов’язки тощо. Після оформлення усіх документів я звернулася до свого друга — приватного мецената, який фінансово повністю взяв на себе забезпечення першого табору. Він нам і досі допомагає, але надалі ми шукатимемо додаткові шляхи фінансування, аби охопити більшу кількість постраждалих. Під час організації першого табору я була на сильних емоціях і мені потрібен був час, аби зрозуміти, чи зможу я й далі продовжувати цю справу, чи вистачить мені сил на це. 

Наразі у нас підписаний меморандум про співпрацю з ЮНІСЕФ, які допомагають нам в роботі з дітьми, які потрапляють до табору. Ми працюємо під патронатом Першої леді України, вписуємось у державну програму з відновлення післявоєнного суспільства, де один з основних елементів — ментальне здоров’я. Усі нам допомагають, коли ми про це просимо, наприклад, Міністерство внутрішніх справ та соцслужба допомагали шукати постраждалих дітей, яким потрібна допомога. Звісно була велика проблема з документами. Наприклад, є діти, чиїх батьків розстріляли в машині, одна сім’ я , але одна дитина стала повною сиротою, а друга — ні. Треба оформити відповідні документи, також потрібні документи, аби вивезти дитину в Європу і все це треба оформлювати під час війни.

Читайте також: «Намагаєшся не пропускати це через себе, а допомагати»: Анастасія Діденко про допомогу постраждалим від сексуального насильства

Звичайно, це своєрідний ризик — забирати дитину від  дорослих у табір у цей надважкий період. Під час збору перших анкет дітей я просила допомоги у МВС, офісу першої леді, соцслужб. Зараз анкети на нас буквально падають, їх дуже багато. Насправді зараз я бачу запити страшніші, ніж було на початку нашого проєкту, бо є різниця між окупацією у місяць та у півроку. Протягом усього часу окупації російські військові тільки і робили, що наносили травми — і не тільки людям, які перебували в окупації. Це торкнулося всіх нас, бо у багатьох людей на окупованих територіях перебували знайомі, друзі, близькі.

Найгірше, що найбільш травмовані люди не хочуть говорити про травму і я їх розумію, бо це типова поведінка постраждалих. Ти думаєш, що ніхто тебе не зрозуміє.

“Ми створили для дітей безпечне середовище”: про роботу табору “Gen.Ukrainian”

У таборі ми створили безпечне  та збагачене середовище, де використовуємо різноманітні інструменти для подолання травми —  групова терапія, арт-терапія, бібліотерапія, іпотерапія, індивідуальна терапія, когнітивно-поведінкова терапія, апаратна методика тощо. Для кожної дитини ми підбираємо свій ключ, бо буває, що під час індивідуальної терапії дитина не може розкритися, а групова — допомагає. Групова терапія найкраща для дітей, арт-терапія дуже допомагає — через неї багато дітей розриваються. Арт-терапія — це і малювання, і лялькові театри тощо. 

У першому таборі є хлопчик з Маріуполя, який перший тиждень нічого не говорив, перебував у вкрай глибокій апатії, ми не чули його голос. А зараз — він сміється, стрибає з усіма дітьми у басейн, грає в покер, сам виступає ко-терапевтом для інших малих у групових сеансах, навіть його хода змінилася. Звісно, ми не можемо порівнювати зцілення душ з, наприклад, загоєнням ран на тілі – ось вони були, і ось вже немає. Психотерапія – значно тонша справа, і не завжди зовнішні прояви поведінки відповідають внутрішньому стану людини.   

Але, щодо конкретно цього хлопця, про якого я розповідаю, вкотре я бачу силу психотерапії в дії! Для мене ці спеціалісти ніби маги, які не можуть змінити минуле, але можуть вплинути на  майбутнє людини. 

У таборі психологи працюють з дітьми за допомогою різних типів терапії – арт-терапія, дітям дуже допомагає бібліотерапія, особливо книжки про Гаррі Поттера. 

Книги насправді лікують, ти можеш там знайти пораду. Я бачила, як діти плакали в перші дні, бо їм була підібрана спеціальна література в кожну групу відповідно до їх травми і віку. Після закінчення першого табору, ми поділимось списком літератури, яка має цілющий ефект, щоб батьки самостійно читали твори зі своїми дітьми. Є такий метод як «розумне читання», коли ти маєш із дитиною обговорювати все, що читаєш, бачити її реакцію, які висновки вона робить, що її хвилює. Швидше за все дитину хвилює щось особисте і ви це відчуваєте. Я була під враженням, коли побачила, як це працює з дітьми. Навіть історія про Гарі Поттера резильєнтна (розвиває психологічну здатність впоратися з життєвими обставинами – ред.), бо коли його батьки дитини померли, а зло намагалося його знищити, герой протидіяв цьому попри маленький вік та нібито відсутність сили. 

Коли перший табір добігатиме кінця і ми з дітьми прощатимемось, то кожній дитині подаруємо  браслет з особистим символічним написом, який пов’язаний з дитиною. Усе це має значення, адже коли у дитини вже немає підтримуючого оточення, то вона має пройти життя або цей період з тим, що є поряд – і ми даємо дітям цю підтримку і символ їх стійкості, психологи це називають  ресурсними спогадами. Здавалось би, такі маленькі речі, але дають стільки сили та надії.  

Зараз я перебуваю у Києві, вирішую організаційні питання, а учасники табору поїхали у Порт Авентура в Іспанії, бо останні дні у таборі — дні насолоди, коли ми прибираємо навіть індивідуальну терапію, аби діти просто насолодилися, заспокоїлися та попрощалися один з одним. Продумано спеціальні ритуали прощання. Це надважливо, аби не було повторних травмувань, бо діти та дорослі звикли один до одного за час місячного перебування у таборі. 

«Ми допомагаємо дітям у важкому психо-емоційному стані»: робота з дітьми, обробка запитів та підбір психологів 

Психотерапевтів ми ретельно підбирали. У мене не було жодних фінансових обмежень і я намагалася зібрати найкращу команду, адже це не випадкові 30-40 дітей. Це терапевтична група, вибірка, за якою ми стежимо та фіксуємо всі свої дії. Усі матеріали та результати роботи табору Gen.Camp ми передамо Міністерству охорони здоров’я для подальшого лікування тисяч дітей.

Ментальна програма табору будується на розроблених раніше протоколах «Радість дорослішання» та «Діти війни». Ми хочемо доопрацювати ці протоколи та поширити їх на колег, які мають бажання та сили відновлювати здоров’я дітей війни. Таких дітей тисячі. Травма тебе не обирає, вона особиста. Дитина може не бачити розстрілів, не втратити близьких, але відчутно травмувати психіку, наприклад, унаслідок перебування у бомбосховищі чи постійних звуків вибухів. Такій дитині можуть снитися жахи, у неї можуть бути когнітивні порушення, виникати агресія.  

До табору потрапляють діти з ознаками переживання травми та їм немає кому допомогти, або батьки звертаються до нас з проханням допомогти дитині, або у дитини надважка проблема і їй потрібна кваліфікована допомога якнайшвидше. Наприклад, мама однієї з наших дівчат, вони дізнались про смерть тата та чоловіка через новину   у телеграм-каналі новину про розстріл машини. Ця жінка не знає як далі жити, бо переживає втрату коханого. Донька замикається у собі, не розмовляє про війну та смерть, пише листи загиблому татові. Мати розуміє, що дитині потрібна допомога, але вона не може її надати, бо не може стабілізувати навіть свій стан. Жінка звернулася до нас за допомогою, ми попрацювали і допомогли їм. 

Ми допомагаємо дітям знов віднайти психо-емоційну рівновагу, пережити їх особисту травмуючу подію та піти у доросле життя здоровими та сильними українцями. 

Ми відразу замислилися над тим, що цей процес має продовжуватися, а стабільний стан дитини зберігатися. Часто у дітей залишилися тільки опікуни або брати/сестри. Близькі часом не розуміють у чому сенс психотерапії та не надають їй належного значення. Це насправді одне  з головних питань, які ми зараз маємо висвітлювати, бо дорослі не піклуються не лише про своє психологічне здоров’я, а й про здоров’я дитини. У нас є індивідуальні терапевти, закріплені за кожною дитиною. Також по кожній дитині створено індивідуальний профіль, яким ми потім ділимося з близькими дитини і радимо їм, як далі працювати, спілкуватись, на що звертати увагу, що дитині протипоказано, а що навпаки треба обов’язково робити. При цьому, якщо у сім’ї двоє дітей, то це не означає, що підходи до подолання травми у них будуть однакові. Наведу приклад брата та сестри, які мають різницю у віці лише півтора року, але вони повні антиподи і підхід до них потрібен абсолютно різний. Це вдалося з’ясувати саме під час психотерапії та потім розповісти їхній мамі, аби вона могла далі давати раду. У будь-якому разі ми не залишаємо дітей після проведення терапії — повернувшись додому вони та їхні близькі можуть звертатися до нас 24/7. 

Читайте також: «Мені треба, щоб наші хлопці влучили у ворога»: Як Оксана Місюра поставляє військовим оптику та тактичні аптечки

У таборі, окрім психологічної допомоги, багато розважальних та пізнавальних процесів. Діти не можуть постійно займатися із психотерапевтами та говорити про травму, тому ми розробили розважальні заходи, але дотримувалися певної програми. Наприклад, якщо ми працюємо зі страхом, то всі заходи протягом дня підлаштовані так, щоб дитина не лякалась. Це все синхронізовано з терапевтичною частиною, до якої залучені усі працівники, навіть кухарі. Бо є діти, які через їжу налагоджують зв’язки. До дитини треба підібрати ключ. Тож ми разом обговорюємо те, що дитина окремо сказала терапевту, подрузі. Вже з цього ми робимо висновки, як з дитиною працювати. Наприклад, один з наших хлопчиків поділився, що мріє працювати в ІТ-сфері, бо це єдине, що його захоплює. Ми зібралися командою і вирішили, що я забезпечу йому навчання в академії, інша людина купить ноутбук для нього, тощо. 

Ми обробляємо нові запити, але ми ще не закінчили перший табір, не доопрацювали протоколи по яких працювали з дітьми. Хочемо завершити, обговорити висновки і тоді вирішити, яку терапевтичну групу збиратимемо наступною. 

Не всі діти готові до терапії, наприклад, якщо у дитини обтяжений анамнез, тобто когнітивні зниження і ще зараз нашарувалися втрати та війна, то це не та дитина, з якою можна працювати у таборі. Тому ми індивідуально забираємо таку дитину для роботи зі спеціалістами.

 

«Допомогти собі можемо лише ми»: про ментальне відновлення постраждалих українців

Я у цьому проєкті менеджерка — звожу людей, яким потрібна допомога, з людьми, які можуть її надати, і створюю всі умови. Наприклад, щоб забрати дитину у табір від дорослих, треба підписати купу документів, до того ж це ризик, як я вже казала, бо дитина травмована, у неї може статися що завгодно ще під час дороги до табору, якщо у дитини є, наприклад, суїцидальні спроби тощо. Ти все маєш взяти на себе та розуміти, що впораєшся. При цьому усі ми це робимо вперше, навіть психотерапевти не працювали раніше в умовах терапії 24/7.

Тут комплексне питання щодо ментального здоров’я в суспільстві. Літаючи в пошуках кращих психотерапевтів до інших країн, я зрозуміла, що їхні спеціалісти не допоможуть нам та нашим дітям подолати наслідки цієї війни. Тому що ці люди не були у цих умовах, в яких були ми. Допомогти собі можемо лише ми, українці. Сам час і умови вивели нас на передову психотерапії. Тому, не наших, українських практикуючих спеціалістів нас мають навчати, а вони мають консультувати. 

Зараз у нас неймовірна кількість кризового консультування; концентрованого горя, яке ми переживаємо; постраждалих дітей, дорослих — усього цього так багато, що тут цілодобово може проводитися наукова праця. До другого табору я взагалі не планую залучати іноземних психологів. Не бачу в цьому жодних переваг. Має бути емпатія, має бути розуміння мови, наших дітей і нам, мабуть, треба сподіватись тільки на себе. 

Наприклад, військова травма — це трохи інше. Ізраїль та США у цьому плані має величезний досвід, передові технології, але те, що стосується психологічної реабілітації дітей, — тут ізраїльські спеціалісти не такі ефективні, як українські.

«Приклад моїх земляків показав мені, що треба діяти»

Я займаюсь зараз абсолютно усіма можливими питаннями табору, і не відчуваю якоїсь втоми. Навпаки, дуже багато сил надали діти, їх результати. Розуміючи масштаби катастрофи, я знаю, що треба буде грати в довгу гру. 

До війни у мене був свій бізнес — я їм і досі керую, виходить непогано, бізнес відновлюється. Але чесно скажу, що був період, коли це не цікавило взагалі. Проте я розумію, що треба відновлюватись, повертати людей, життя, знаходити нові ринки. 

Під час війни я різні події переживала по-різному. Звісно потрібна терапія, обов’язково потрібен “контейнер”, куди всі ці думки та емоції можна скидати. Я вірю в те, що у нас буде посттравматичне зростання і ми станемо найкрутішою країною у світі. Приклад моїх земляків показав мені, що треба щось робити, а не просто сидіти в Європі, бо все одно ти не живеш життя за кордоном — постійно перебуваєш думками в Україні та сидиш у новинах в очікуванні завершення війни. 

У мене багато знайомих дівчат пішли воювати, тому мені здається, що те, що я роблю — це найменше, що я можу зробити. Я не можу взяти зброю і піти воювати, бо не вмію це робити. Вони захищають наші кордони, а я буду боротись за особисті кордони наших дітей, бо ці кордони так само розтоптали. Ми відновимо кордони нашої країни — це питання часу. Але ще треба відновити кордони дітей, які пережили усі ці травмуючі події. Ми не можемо це змінити, діти не повинні це забути, але ми маємо навчити їх з цим жити, аби вони не потонули в агресії та болі. Поранення в душу вбиває так само як і фізичне поранення, і може зіпсувати все життя. Іноді дорослі думають, мовляв: “Ну ось, дитина знову почала їсти та пити, хоча до цього відмовлялася від їжі, значить все добре”. Але так це не працює: треба розібратися, чому дитина перестала їсти. Знайти причину та пережити це з нею. 

Чесно кажучи, мені стало набагато легше, коли я стала займатися проєктом. Хочемо навчити першу ланку взаємодії — лікарів, соціальних робітників, вчителів — як працювати із постраждалими унаслідок війни. Кожен має знати, як відновлювати дитину. На своїй сторінці в Instagram ми публікуємо багато порад, як говорити з дитиною про війну, чи можна дитині брехати про події, чи варто брати її на похорон близької людини, тощо. 

Зараз такий час, що ми всі знаходимось в полі ненависті. Я відчула цей настрій на собі і впевнена, що у ненависті можна виховати лише травмовану дитину. Наших дітей треба забрати з цього середовища та показати, що у них є майбутнє, адже поки вони його не бачать. 

«Програма існуватиме і після війни, адже процес відновлення триватиме довго»

Програма точно буде існувати після війни. Нам треба говорити про відновлення всієї країни. Треба говорити про те, що травмуючі події зараз торкнулись абсолютно всіх і думати, як ми будемо відновлюватись, адже зараз ми усі на адреналіні. А що буде далі — ми не можемо спрогнозувати, проте те, що треба буде ще тривалий час працювати з дітьми — це точно. Можливо треба буде змінити систему навчання. Ту систему, яка є в країні, треба вдосконалювати. Якщо можна поділитись з кимось протоколами, значить ми поділимося їми з усіма, хто матиме бажання працювати з дітьми. Знаю, що Олена Зеленська займається цим питанням, вивчає світовий досвід і шукає інструментарій. Офіс першої леді дуже відкритий, тому нас підтримують. 

Надалі ми точно не будемо працювати з ментальним здоров’ям дорослих, бо це не наша специфіка. Ми працюємо виключно з дітьми та їх опікунами. Тобто тими дорослими, хто пов’язаний з нашими підопічними дітьми. Ми надаємо психологічну допомогу їх опікунам, бо це підтримуюче середовище. Я не просто вірю в нескінченну цілющу силу психотерапії, але і в те, що діти відновлюються, адже їхня психіка гнучка та схильна до самозцілення. Ти в дитину вкладаєш і вона розквітає. Якщо цього не відбувається, то треба змінювати підхід. У дорослої ж людини багато факторів, які впливають на їхню психіку та стан, у тому числі дитячі травми. Доросла людина здатна сама робити вибір, піклуватися про себе та у разі чого йти до психотерапевта. Дитина  цього вибору не має, тому їй треба допомогти. Вони зараз у таборі навіть не розуміють, чому вони там. Звісно, ми їм говоримо, що вони тут роблять і чому у них є індивідуальний психотерапевт, групова психотерапія, чому вони мають туди ходити, навіть коли вони незадоволені. Ми все це пояснюємо. У нас дуже багато дітей, які поховали своїх батьків, закопали їх у дворі, як от в Бучі. І вони не розуміють, чому ми розпитуємо їх про це, бо хочуть навпаки про це забути. 

Читайте також: «Наші дівчата дуже бойові»: Ірина Никорак про гуманітарний штаб та проєкт Arm Women Now

 Світова статистика говорить нам, що не все населення потребуватиме спеціальної допомоги після війни. Такої допомоги потребуватимуть десь 20-25% людей, але і це дуже багато, йдеться про мільйони. Ми говоримо про те, що треба створити такі простори, як у нас в таборі, по всій країні. Уся країна повинна стати підтримуючим середовищем. 

Я прихильниця теорії посттравматичного зросту. Є два сценарії, за якими може піти людина та суспільство загалом: або впасти в агресію через травму, або пережити трагічні події, стати кращою версією самих себе і продовжувати свій шлях. Нам потрібна колективна резильєнтність. Це те, що ми плекаємо у дітях — здатність переживати важкі події та психологічну стійкість. Це твоя психологічна стійкість. 

«Ці діти вчать мене стійкості»

Дивитись як страждають маленькі діти — це щось жахливе. Але вони такі стійкі! Дорослим у важких ситуаціях є, де сховатись – у роботі, діяльності, згубних звичках врешті, та навіть компульсивних покупках. У дітей такої можливості немає, вони можуть хіба що глибше закриватись у собі чи тонути в агресії. 

Коли допомагаєш їм позбутись такого стану, я дивлюсь на них і сама вчусь, бо думаю: “Якщо цей 7-річний хлопчик може пережити такі жахи, то я теж маю змогти”. Зрозуміло, ти не можеш порівнювати свої емоції і емоції інших людей, бо ми всі різні і переживаємо однакові події по-різному. Але коли ти бачиш хлопчика, який поховав маму у Бучі, а зараз має сили гратися, любити, жити та радіти, то тобі хочеться брати з нього приклад. 

Один в одного є тільки ми. Мені дуже допомагали чужі люди, коли ми виїхали з країни. І я зрозуміла як це важливо. Я була не в найгіршій ситуації. Треба просто фокус з себе змістити на тих, кому гірше.

На фоні дітей, з якими я працюю, мені здається, що у моєї дитини все дуже круто, але звісно, коли ми виїжджали, я спостерігала за ним і бачила, як йому важко без тата, як йому складно спілкуватися виключно англійською, встановлювати контакт з незнайомими людьми. Водночас люди нам дуже допомагали — у школі, де вчиться син, до мене просто підходили люди і тримали мене за руку, розмовляли. Одного разу мені подзвонила мама зі школи мого сина, запропонувала привезти меблі у пусту квартиру і повністю обставила мені помешкання. Було багато такої допомоги, тому я вирішила, що треба відповідати на виклики часу і обрала свій спосіб.

Публікацію підготувала команда WoMo.ua за підтримки Представництва «Фонду Фрідріха Науманна за Свободу» в Україні. У публікації висловлено виключно погляди авторів, вони не обов’язково відображають позицію Фонду Фрідріха Науманна за Свободу.