Колонка Наталії Ємець, менеджерки інтелектуальних продуктів, комунікаційниці напрямку «Безпека в громадах» проєкту стабілізації поліцейської діяльності
Турбота про себе завжди на часі. Коли ж усе суспільство потерпає від постійних потрясінь війни – і поготів. Але як бути максимально продуктивним(ою) в умовах стабільно високого стресу, не вигорати, а іноді — побороти симптоми вигоранням, яке вже відчутно – це питання з зірочкою, на яке я спробую відповісти.
Синдром, що може спіткати кожного
Я відчула себе емоційно вигорілою напередодні повномасштабного вторгнення. Після 10 років досвіду роботи з текстами на телебаченні, я цілковито втратила здатність до письма. Порвалась якась емоційна ниточка, що пов’язувала мене з улюбленою з дитинства справою, – і в результаті я не знайшла іншого виходу, ніж поставити письменницьку діяльність на дворічну паузу. Саме стільки часу минуло, перш ніж я відчула, що можу написати щось більше, ніж пост у фейсбук.
Зараз емоційне вигорання стало ще більш актуальною та поширеною проблемою. Цьому сприяють декілька факторів, ключовим серед яких є хронічний стрес, брак впливу на обставини та невизначеність. Ми прагнемо до максимальної продуктивності, проте водночас не маємо чітких критеріїв який результат нас влаштує. Або навпаки – заганяємо себе у рамки дуже жорсткого планування, «має бути тільки так, як я це планував(ла), а якщо якось інакше – то це фіаско». Часто, долаючи серйозні перешкоди, ми не помічаємо маленьких позитивних зрушень, губимо моменти задоволення своїми успіхами, бо під час перегонів у нас просто не витрачає на це ресурсу.
У зоні підвищеного ризику емоційного вигорання завжди знаходилися правоохоронці, журналісти, соціальні працівники, лікарі, викладачі та загалом усі, хто працює з людьми та їхніми проблемами. У час повномасштабного вторгнення для людей цих спеціальностей є додатковий ризик – «ретравматизація». Вона може виникати коли людина вислуховує чийсь трагічний досвід. Навіть досвідчені професіонали, які займаються цим вже багато років та володіють техніками відсторонення, не застраховані від травматичного впливу. Але сьогодні це стосується всіх нас, бо через війну ми усі щодня стикаємося з людськими трагедіями. І в усьому цьому контексті наша задача – лишатися ментально стабільними, не впасти у відчай, не втратити здатність до співпереживання. Тут можуть стати у нагоді інсайти з психологічних тренінгів, які я висвітлювала.
Навчаємося витримувати негативні емоції
Перше відкриття полягає в тому, що якщо заборонити собі відчувати негативні емоції, то в якийсь момент позитивні теж будуть заблоковані. Відверто кажучи, я сама роками вважала, що якщо я забороню собі відчувати сум, то я його перемогла. Але це так не працює. Зокрема це стає зрозуміло, коли люди, що беруть участь у тренінгах та діляться своїм досвідом, говорять «я не відчуваю горя чи інших негативних емоцій, коли працюю на місці трагедії, але разом з тим я більше ніколи не відчуваю радості«. Психологи пояснюють це тим, що блокуючи у собі «погані» емоції, людина опиняється в стані емоційного оніміння.
Звісно, ніхто не хоче відчувати негативні емоції, бо їх дуже важко витримати. Але як ви думаєте, чи здатні ви протриматись у цьому горі, тривозі, соромі чи жаху декілька хвилин? Не займатися самозаспокоєнням, не уникати, а повністю відкритися цьому переживанню, усвідомлено зануритися у нього з головою у безпечному місці та в відповідний момент, який ви самі виберете.
На думку психологів, визнання своїх емоцій та екологічне їх переживання дозволяє нам легше позбавитись від них, припинити їхній вплив на нас.
На одному з тренінгів психолог запропонував уявити пригнічені емоції у вигляді кульки, яку ми намагаємося тримати під водою. Ми витрачаємо багато ресурсу на те, щоб приховати ці негативні емоції, в першу чергу від самих себе – та достатньо трохи розслабитися, і вони вже на поверхні. І поки ми їх не переживемо, не дамо їм вивільнитися та зникнути – ми приречені до нескінченних зусиль із приховування цієї кульки.
Шукаємо батарейки для психіки
Другий момент стосується того, щоб виділити для себе заняття, які заряджають енергією, і приділяти їм достатньо часу. Спортивні тренування, городництво, приготування смаколиків, малювання чи походи в театр – у кожного з нас є щось таке. До речі, один відомий рабин каже, що Шабат був придуманий в тому числі аби посприяти такій емоційному перезавантаженню – через спілкування людини з божественним. Для мене, наприклад, найкращим джерелом натхнення є отримання нових знань, теніс та прогулянки на природі. Перезавантаження значно важливіше, ніж ми звикли вважати, і ще більш необхідне у стресові моменти життя, бо саме воно дає нам силу та підживлює інтерес до життя.
Формула успіху: любов до своєї справи + відпочинок + дисципліна
Третій пункт, який має вирішальне значення, полягає у віднайденні зв’язку між роботою та нашими цілями й цінностями. Чим ближчі вони одне до одного – тим менша ймовірність вигорання.
Але навіть коли ми займаємося справою, яку любимо та вважаємо максимально корисною, варто не забувати про відпочинок та відновлення. Дійсно, мотивація – чудова річ, завдяки якій ми здатні на грандіозні речі. Та на самій мотивації далеко не заїдеш: потрібно дисципліновано і наполегливо працювати. Звісно, це значно легше і приємніше робити, коли ти займаєшся своєю улюбленою справою і так само дисципліновано даєш відпочинок своєму тілу та психіці.
Дехто зі мною не погодиться, аргументуючи це необхідністю докладати всіх зусиль та не витрачати жодної хвилини, тим більше під час війни. Ця тактика має сенс – у короткостроковій перспективі. Але ми біжимо марафон. І без відпочинку та перезавантаження ризикуємо взагалі втратити здатність бігти далі. То чи варта шкурка вичинки?
Я на власному досвіді відчула, що емоційне вигорання – це дуже складний етап у кар’єрі, який у моменті відчувається як катастрофа.
В першу чергу тому, що втрачається здатність виконувати навіть елементарні речі, не кажучи вже про складні задачі. І якщо у мирний час ця проблема стосується лише конкретної людини, її команди та найближчого оточення, то на час війни емоційна сфера стала темою національного значення. Бо ми маємо не тільки викладатись на повну, але і бути “безпечними дорослими”, здатними не тільки подбати про себе, але і підтримати тих, хто цього потребує. Тож, першим ділом вдягніть кисневу маску на себе – станьте собі другом, дослухайтеся до свого тіла та своїх потреб, поповнюйте запаси енергії, відпочивайте. Все це – заради нашого спільного щасливого майбутнього.
