Незалежність: Дар чи випробування

Главные тезисы из лекции Святослава Вакарчука

Накануне Дня Независимости Украины Святослав Вакарчук, музыкант и фронтмен группы «океан Ельзи», прочитал свою лекцию «Незалежність: Дар чи випробування». Мы выбрали самые яркие тезисы из его выступления.

На мою думку, незалежність — це такий закономірний наслідок сукупних дій великої кількості людей, які проживають разом, кожен з них наділений свободою вибору і волі, коли вони незадоволені існючим положенням речей в рамках тої парадигми, де існують, настільки, що будь-яка спроба покращити цю парадигму не представляється можливою. Простими словами, незалежність — це коли народ вже не може далі терпіти ситуацію, в якій ми живем, і розуміє, що справи треба змінювати.

Приблизно ці слова більш витончено сформулював у преамбулі Декларації про незалежність США Томас Джеферсон, який не просто сказав, що народ, що проживає на території 13 колоній, хоче стати незалежним, а й пояснив, що це означає, чому вони хочуть незалежними. І він саме там сказав важливу річ: взагалі краще не змінювати порядок речей, який існує в країні, тому що будь-яка нестабільність гірша за добробут людей. Але бувають випадки, коли ситуація доходить, як ми кажемо в народі, «до ручки», і будь-які зміни, навіть революційні, йдуть тільки на краще. І тоді, на мою думку, створюються умови для справжньої незалежності. Це є необхідна, але, на жаль, недостатня умова.

У 1991 році такої необхідної умови ми досягнули. Українці, як і більшість інших народів, що проживали на території колишнього Радянського Союзу, розуміли, що далі так терпіти не можна, система себе зжила — вже нема чого зберігати, потрібно прагнути чогось кращого.

Достатньою умовою для того, щоб ця незалежність стала успішною, є наявність еліти в громадянському суспільстві, яка знає, що з цією незалежністю робити. В 1991 році у нас існувала дуже велика кількість пасіонарних інтелігентів, але цього було недостатньо. Тоді Україна ще не мала політичної нації. Це було великою помилкою, бо не можна будувати політичну націю та державу одночасно.

Чому ж в Україні еліта була до цього не готова і, на мою думку, не готова й сьогодні? Є дві причини — неосвіченість і відсутність судової реформи.

Освіта

На мою думку, успішна стратегія України, що хоче бути дійсно незалежною, має бути спрямована на побудову нової системи освіти. Систему освіти, яка дає можливість за максимально короткий термін зробити максимальну кількість людей освіченими.

Освіта має стати капіталом і валютою кожної людини, а не дипломи.

Учитель, викладач, ментор мають посісти вище місце в ієрархії у суспільстві, вони мають бути найбільш шанованими, їх робота має бути найбільш високооплачуваною, престижною, а слова «учень» і «студент» мають стати почесними.

Судова реформа

Ми всі сьогодні говоримо, що судова система в Україні є корумпованою, що вона не відповідає інтересам суспільства. Правда в тому, що ми не створили жодної судової системи.  Зміна вивісок, прапорів та тризубів з радянських на українські — це не судова реформа. Ніколи українці не вважали і не вважають, що суд — це місце, де можна шукати справедливості. Потрібно підіймати серйозну дискусію серед фахівців на предмет того, що  Україні потрібно докорінно змінювати судову систему.

І однією з речей, якою я вважаю слушною, це є введення системи журі і суду присяжних.

Це дуже потрібна річ. Чому? По-перше, система присяжних мотивує персональну відповідальність багатьох людей. Будь-хто з нас може бути викликаний як людина, яка буде судити свого сусіда, товариша або колегу. Це причетність до відповідальності за ті події, що відбуваються у державі, нехай навіть на локальному рівні. По-друге, це зменшення корупції. Підкупити суд присяжних, людей, які вперше бачать один одного складніше, аніж підкупити суддю, який ухвалює рішення одноосібно. І головне — така система формує інакше відношення до дійсності в людей.

Армія

Якщо перше і друге говорить про нашу ментальність і про правила гри і закони, що в ній існують, то третя річ зв’язана з об’єктивними обставинами. Так сталось, що Україна знаходиться в такому географічному та історичному положенні, яке навряд колись зміниться, і тому ми не можемо собі дозволити мати слабку армію. Ми приречені, як і багато країн на землі типу Південної Кореї чи Ізраїлю, мати дуже сильну армію. Але на сьогоднішній день це зробити дуже складно. Ну, наприклад, корупція в армії. Якщо сьогодні в інших сферах корупція дає негативні наслідки через два-три кроки, то в армії — на першому ж кроці, що може привести до втрати незалежності саме сьогодні.

На мою думку, корупцію в армії треба прирівнювати або до національної зради, або найтяжчих злочинів, таких, як вбивство. І карати найвищим позбавленням волі, яке тільки можливо.

Я чую сам від волонтерів, як велика енергія суспільства натикається на стару бюрократію, на нерозуміння того, як швидко потрібно змінювати армію, на небажання змінювати старі потоки й схеми. Ми маємо відійти від цього відношення до життя «краще нехай буде так, бо не відомо, як буде потім, бо змінимо, а буде гірше» і працювати над конкретними рішучими змінами.

Справжню незалежність Україна отримає де-факто тоді, коли вчений, вчитель, суддя та військовий будуть сприйматись як найбільш авторитетна ланка в українському суспільстві. Держава має розуміти, що це той капітал людський, який має вести країну вперед. Люди, які вчать нас і роблять розумнішими, люди, які захищають нашу справедливість, і люди, які захищають наші кордони. Не можна недооцінювати середньо- та довгострокові виклики. Відсутність стратегічного мислення і спрямування сил саме на ці ключові сфери — освіта, судова реформа й армія — може привести до того, що всі інші речі стануть непотрібними, тому що зарплату будуть платити чужими грошима.

І я ще раз наголошую, завдання державних діячів — не розбудова нації, їх завдання — розбудова держави. Вчені, митці, культурні діячі мають розбудовувати націю, а державні діячі — державу. Якщо на момент 1991 року ми отримали таку націю. з нею і потрібно працювати. Не треба змінювати людей на ходу, коли найважливішим є розбудова державності. Якщо так сталось, що за сотні років ми не склались як політична нація, залиште це на завдання культурній еліті. Творити українську націю будуть Ліна Костенко, Андрій Курков, Даха Браха, наші письменники і вчителі. Політики, не починайте свої вибори з питань мови чи культури, це не ваша справа. Ваша справа — хороші дороги, чесні суди, достойні зарплати і правила гри, в яких люди зможуть спокійно (без проблем у голові, що їсти завтра) домовитись, якою мовою вони будуть говорити, яка в них має бути культура і куди рухатись далі інтелектуально. І повірте, це станеться.

Фото: Ольга Иващенко

— Читайте также: Моя маленька незалежність: Что думают подростки о понятии «независимость»

Мы в Facebook