Ольга Карєва: «Я втратила житло, та головне, — я не втратила свого обличчя і живу далі»

Дивлячись на фото Ольги Карєвої, яка зараз працює у соціальній пекарні «Горіховий дім», що у Львові, ніколи й не подумаєш, що ця тендітна жінка подолала найскладніші випробування долі. Вона втратила житло через недобросовісних людей, які просто увійшли в довіру. Вона була засуджена та відбула покарання у місцях позбавлення волі за те, чого не робила, — знову через злих та підступних людей. Вона боролася увесь цей час із важкою хворобою серця. Але вона не втратила жодного друга. Жоден родич не відвернувся від неї. А із тюрми вона вийшла оновленою, впевненою, люблячою людиною. Хіба таке можливо? Ольга каже: «Так!».

Як сталося, що ви втратили житло?

Житло у мене було, воно дісталося мені у спадок від бабусі. Але так сталося, що я потрапила в оточення нечесних людей. Тоді у мене були фінансові труднощі, й одного разу ті люди пообіцяли допомогти в обміні квартири із доплатою. Потім порадили, що краще її продати, ніж обмінювати, щоб потім купити щось цікавіше. Вони так увійшли у довіру мені, що я навіть подумати не могла, що може статися щось погане. У результаті я втратила єдину свою квартиру.

Як ви потрапили за грати?

Мабуть, молодість та черезмірна довіра призвели до ще важчих життєвих обставин, у наслідок яких я опинилася у місцях позбавлення волі. Звідти я поверталася двічі.

В стінах СІЗО у мене стався серцевий напад, то ж на час судового слідства мене з під варти відпустили. Через три роки, вже за вироком суду, я знову опинилась в місцях позбавлення волі, де пробула ще три з половиною роки…

Я відбувала покарання за незаконне заволодіння нерухомим майном потерпілих*. Мовчала, багато мовчала, але коли почала говорити… у мене є на руках рішення Вищого спеціалізованого суду про неповноту слідства і невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи. Але ми вирішили, — я і мої рідні, — що я рухаюсь далі, я перегорнула сторінку. Так, ми втратили житло, але головне, що ми не втратили свого обличчя і живемо далі.

Як на ці події відреагували рідні, друзі, колеги?

Найбільшу допомогу я отримала від рідних. Моральну підтримку мала від друзів, що теж важливо. Від мене жодна людина не відвернулася. Дуже важко переживала моє поміщення у слідчий ізолятор моя мама. Це мені вже потім сестра розказувала. А коли я прибула до суду, де суддя мав виносити вирок, мама плакала. З суду мене повезли до райвідділу, а звідти у супроводі міліціонерів (тоді ще була міліція) я поїхала до лікарні, щоб пройти необхідне обстеження. Коли я повернулася із лікарні, то біля райвідділу на мене чекали сестра із чоловіком. Ми так плакали. Вона говорила: «Олю, я нічого не сказала мамі, я нічого не сказала мамі!»

Як ви боролися за себе?

Події розвивалися дуже жорстко – мені дали строк, потім була апеляція, щоб скоротити строк наполовину. Прокурор подав касацію, я у відповідь теж подала касацію. Вищий спеціалізований суд ухвалив перегляд моєї справи в апеляційному порядку. Мене випустили. Але згодом апеляційний суд знов повернув вирок. Моє друге поміщення у слідчий ізолятор було дуже болісним. Серце, очевидно, мені говорило: «Слухай, ти здуріла? Стільки лікувалася, стільки рятувалася, а тепер знову помістила мене у такі нелюдські умови!». Пам’ятаю, що у ізоляторі десь о першій ночі у мене починався напад, а відпускало десь о сьомій вечора. І так кожного дня.

Коли я приїхала відбувати покарання у Галицькій виправній колонії, що на Івано-Франківщині, то я ніби на світ народилася після тих мурів, бо там свіже повітря було. Кожні чотири місяці у колонії мене «прокапували», кололи ліки, бо нестерпно пекло у грудях. Мені діагностували дифузний атеросклероз (важка патологія, яка провокує поступове рубцювання тканин міокарда по всій поверхні серцевого м’яза, — прим. ред.).

Це було дуже жорстко, але направду вам говорю, що без підтримки рідних, без бабусиних молитов (моїй бабусі вже 91 рік) і без твердого погляду сина (йому було 15 років на момент, коли мене взяли під варту вперше), який сказав: «Мамо, я тебе чекатиму», я б не змогла усе це перенести.

Чи були такі моменти у тому житті, які ви ніколи не забудете?

Найперше, що згадую, — це передачі від мами та сина. Я їх «читала», ніби послання. Вони були без листів, бо листуватися заборонялося, але я кожного разу їх «читала». Там були цукерки у формі сердечок, піжаму мені мама передала, яка рясніла сердечками, кава була у пакетах «три-в-одному» як своєрідний натяк «Олю, ми з тобою». Їхня любов зробила мене дуже сильною. Я стала дуже вимогливою до себе.

В колонії із гуртожитку виходила о шостій ранку, а поверталася близько десятої вечора. І так щодня. Мені було важко, бо хворе серце постійно давало про себе знати, але, незважаючи на біль, я працювала, допомагала організовувати різні культурно-масові заходи. Зразкова поведінка та сумлінне ставлення до праці дозволили мені вийти достроково.

Пишаючись тим, що мені вдалося вистояти, я говорю, що разом із любов`ю я чесно і гідно перемогла. Перший мій день на волі співпав зі святом Гідності та Свободи України. Це було 21 листопада 2014 року. Це також сильне знамення.

Чи відчували ви провину?

Так. Як би там не було, не дивлячись ні на що, я себе відчувала винною перед рідними через те, що так вчинила. Хоча ніхто із моєї сім’ї мене ніколи не звинувачував та не засуджував. Отже, я прийняла для себе рішення, що буду якось намагатися виходити із ситуації чесними шляхами. Мені намагалися ті колишні, так би мовити, «друзі» допомогти. У них було декілька спроб налагодити зі мною стосунки. Але я навідріз їм відмовила, сказала, що не хочу із ними жодних зустрічей і що я не хочу із ними спілкуватися. Для мене це якраз той випадок, коли треба спалити мости й іти собі спокійно вперед.

Що вас мотивувало не опускати рук і мати надію?

Найбільше, що мене мотивувало, то – любов. Коли я була у слідчому ізоляторі, то почала писати вірші, й досі пишу. Є один вірш, який дуже чітко передає мої почуття:

Слава Тобі мій Любий Боже! Небесний Отче! Привіт від мене!
Пробач, що довго не писала. Отже, —
У мене все гаразд. Здоров’я є, я ні від кого незалежна.
Спасибі, Милий Друже, Твоя Любов Безмежна!
Нею, Любов’ю, мене, Ти, Отче, сотворив.
Вдихнув Життя, у Ній мене зростив.
Навчив чинити Твою Волю, дав надію і терпіння.
Пройшов зі мною біль, страждання й вказав дорогу до спасіння.
Я дякую Тобі, що так вчинив зі мною, за те, що зруйнував,
а потім взяв і на руїнах долі нову людину збудував!

Любов настільки сильна… Дуже добре пам’ятаю той день, коли у мене стався серцевий напад у ізоляторі. Це було 27 травня 2007 року. Я, як зазвичай, перед сном молилася, й раптом дуже сильно запекло у грудях, у ділянці серця. Наступні чотири роки пройшли у суцільній боротьбі за життя. Розумієте, від лікарів у місцях позбавлення волі найбільше, що я могла отримати, це пару уколів магнезії та валідол. А більше ніякого лікування не було. Ми вставали о шостій ранку, й впродовж дня нам не дозволяли лягати на нари. Коли мені було дуже кепсько, я підходила до чергового й просила дозволу прилягти на 15 хвилин. Та, як бачите, я вижила. Я дуже вдячна Богу за те, що він дав мені таке випробування, бо воно мене зробило сильною.

Як ви прийшли до «Горіхового дому»?

У 2010 році, під час мого другого поміщення в слідчий ізолятор, по телевізору із львівських новин я дізналася про «Горіховий дім», та якось у пам’яті собі це відклала. І коли звільнилася, то почала шукати ту пекарню, яка допомагає жінкам, котрі втратили своє житло. Якимось чудом натрапила на інформацію про неї в інтернеті, подзвонила – не відповідають. А потім я знайшла телефон Юрія Івановича Лопатинського й, на щастя, в його центрі було одне вільне місце. В кінці січня 2015 року я потрапила у «Горіховий дім» спочатку як клієнтка. Там всі одне одному допомагали. Мене там вразило багато чого, але найбільше — пані Віра, найдавніша мешканка центру. Вона завжди всіх пригощала якоюсь їжею. Наша соціальна працівниця допомагала нам знайти роботу, бо ми мали сплачувати комунальні послуги – мінімальні, по кишені це абсолютно не било. Взагалі, центр працює таким чином, що може підтримувати жінку впродовж 14 місяців. І ніхто нікуди нікого не виганяв. От, наприклад, пані Віра жила у центрі шість років.

Згодом Юрій Іванович запропонував мені роботу бухгалтера у пекарні. Я була просто на десятому небі! Цю посаду я обіймаю й до сьогодні. Дуже люблю свою роботу, працюю завзято.

Де ви мешкаєте наразі?

Зараз я разом із пані Вірою живу у гуртожитку у кімнаті її друзів, які тимчасово виїхали. Ми допомагаємо із оплатою комунальних послуг. Зарплата у мене зараз трохи вища, ніж була раніше, отже я маю змогу трошечки відкласти. Але не кваплюся шукати окреме житло для себе, бо це буде накладно. Мені краще відкласти для сина. Найвищою моєю цінністю є те, що своїм ставленням до життя я роблю своїх рідних щасливими. Вони тішаться моїми досягненнями, а я – перемогами сина. Йому зараз 26, він аспірант Львівського університету фізкультури і спорту, багато працює над собою. Він у мене молодець! Ми із сином справжні друзі.

А у «Горіховому домі» ми разом працюємо над відновленням жіночого кризового центру. До збору коштів долучилося багато наших друзів і незнайомих людей, і бізнесменів, і благодійників, і представників влади. Незабутнім для мене було знайомство із віце-прем’єр-міністром Іванною Климпуш-Цинцадзе – вона надзвичайна жінка, вона є яскравим прикладом для успішних жінок, які хочуть допомогти іншим жінкам, що потрапили у скрутне становище.

Які плани будуєте на майбутнє?

Склала собі план на 2018 рік, і побачила, що зайнятість у мене буде велика, бо мене готують на те, щоб я згодом менше виконувала роботи у бухгалтерії, а більше долучилася до роботи у кризовому центрі. Ви розумієте, що таке жінка в кризі? Це розпач, це депресія. І хтось має її надихати до рішучих дій, допомагати у міру можливого. Я вважаю, що можу поєднати обидві справи, тож мені треба добре все розпланувати. Сподіваюся, що із божою ласкою ми разом із друзями досягнемо своїх цілей. І буде все гаразд!

____________

*На прохання пані Ольги редакція не розголошує подробиць кримінальної справи.

Вела Бесіду Іра Керст. Фото із власного архіву Ольги Карєвої

— Читайте також: В мире «вредных девчонок»: Как не поддаться женоненавистничеству