Рецензія на фільм «Незнайома дочка»: стрічка про материнство, яке не радує

На початку року Netflix продемонстрував фільм з жіночим обличчям.  Точніше, навіть не так: Netflix продемонстрував фільм з жіночою душею.  Бездоганно зіграна Олівією Колдман роль у фільмі, зрежисованому Меггі Джилленхол за книгою Елени Ферранте і відзнятому операторкою Елен Луварт.

Це фільм про жінку, яка прагнула жити своїм життям і не залежати навіть від материнства, стверджує кінокритик Надя Купріненко.

Тема материнства, якому не раді — дуже ризикована і досить табуйована. Вона не передбачає співчуття до жінки, оскільки, за всіма упередженнями суспільства, неприродна. Але в житті стається й таке.

“Незнайома дочка” (The Lost Daughter) — драма, повнометражний режисерський дебют актриси Меггі Джилленхол, сестри актора Джейка Джилленхола (разом з братом вона зіграла у фільмі “Донні Дарко” 2001 року).

В основу фільму покладено однойменну новелу італійської письменниці Елени Ферранте, яка у 2016 році увійшла до списку 100 найбільш впливових людей світу за версією журналу Time. Особистість письменниці напрочуд загадкова — у першу чергу тому, що ніхто ніколи її не бачив. Ні фото, ні відеоінтерв’ю — нічого, що могло б засвідчити її особу.

48-річна професорка літератури з Кембриджу Леда Карузо приїздить у відпустку на грецький острів Спеце. Напівпорожній на початку сезону пляж дарував Леді спокійний відпочинок і комфортне життя звичайної відпочивальниці.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Фрагменти жінки». Драма, що змушує відчувати 

Ідилія скінчилася у той момент, коли пляж почали наповнювати інші відпочивальники. Особливе роздратування почала відчувати Леда у бік галасливої американської родини.

Якось маленька донька нових сусідів по пляжу загубилася і, відшукавши її та віддавши матері, Ніні, Леда розговорилася з нею. Між жінками відбувається коротка розмова і порозуміння. Вони більше не відчувають неприязні одна до одної. Тим часом виявляється ще одна загублена — лялька дівчинки, відсутність якої доводить її ледь не до істерики.

Вирушивши на пошуки ляльки, Леда знаходить і її, але не поспішає віддавати, натомість завдяки цій знахідці ми починаємо дізнаватися про минуле життя Леди і її внутрішній світ. І там все дуже непросто.

Лялька надовго залишається у Леди, і взаємодіючи з нею, вона переживає дитинство своїх доньок, яким на момент, у якому ми застали Леду, уже 23 і 25 років, і власні вчинки. У деякі моменти лялька перестає бути просто милою іграшкою, виригуючи зі своїх нутрощів мерзенну рідину або несподівано випускаючи звідти не зовсім симпатичних членистоногих.

Пішовши від власних дітей, Леда отримала осуд суспільства, внутрішні муки і глибоко сховану тривожність, яку актриса Олівія Колдман («Батько”, “Лобстер”, Залізна леді”) передає з екрану майже фізично відчутно.

Режисерка Меггі Джилленхол віддаляє від глядача особисту історію Леди, відкриваючи її поступово, по часточках, концентруючись тим часом на історії іншої родини і так само поступово залучаючи до стосунків з нею родиною Леду. І вже через ставлення Леди до чужої дитини відкривається екзистенційний тягар відповідальності перед власними доньками.

Рефлексуючий ритм фільму відповідає душевному стану Леди — вона лише іноді або занадто глибоко занурюється в себе, або занадто бурхливо звідти виринає. В основному ж це звичайний неспішний ритм жінки на відпочинку, коли нікуди не потрібно поспішати, розмореної літньою спекою, в оточенні прекрасної природи.

Жіночий трикутник авторів фільму — режисерка, авторка книги й актриса — в єдиному пориві розкриває внутрішній світ жінки, яка має право. На вибір, на любов, на зміни. Але в єдиному ж пориві вони стверджують і те, що за все може чекати покарання. У першу чергу — від себе самої.

Леда намагається пояснити це своїй новій знайомій Ніні, бо бачить у ній себе.

Операторка Елен Луварт створює свою окрему взаємодію з Ледою. Вона часто демонструє крупні кадри героїні — настільки часто, щоб глядач відчув особливу близькість з нею, майже зазирнув їй у душу.

Стосунки Леди з доньками ілюструються її ставленням до чужої дитини, у якої вона, по суті, вкрала ляльку. Як вкрала у своїх дівчат дитинство. Ніхто тут не зображає жінку святою, не вимагає співчуття, але ніхто не має права і на осуд.

«Втрачена донька» Меггі Джилленхол — інтелектуальний фільм з глибокими змістами і глибокими ранами. Це фільм про відчуття провини. Про материнство, розчавлене відповідальністю.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Рецензія на фільм «Спенсер»