Maria Pedorenko
До Києва в межах «Книжкового Арсеналу» завітала хорватська письменниця та журналістка Славенка Дракулич. Вже понад 30 років вона пише про балканський досвід, детально зображаючи наслідки комуністичного режиму та руйнівної війни. Однією з центрових тем для авторки є місце жінки в цих подіях. Наприкінці 1990-х Дракулич випустила роман «Наче мене там нема», який детально зображає драматичну картину насильства над жінками під час військового конфлікту. У Києві письменниця презентувала книгу «Вони б і мухи не скривдили», написану за підсумками засідань Міжнародного кримінального трибуналу в Гаазі щодо воєнних злочинів у колишній Югославії. Дракулич особисто слідкувала за судовим процесом і намагалася зрозуміти, що перетворює цивілізованих у буденному житті людей на катів і ґвалтівників під час війни. У рамках презентації письменниця розповіла про різницю в описі жінок-жертв і жінок-злочинниць, а також про те, як працювати над психологічно виснажливими темами.
Про масові зґвалтування жінок заговорили наприкінці 1992 року, коли їх почали випускати з таборів військовополонених. На той момент я вже працювала журналісткою. Я намагалася використати всі доступні мені професійні методи, як-то інтерв’ю чи репортаж, аби пояснити собі та читачам, що відбувалося з тими жінками. Було важливо, щоб читачі могли співчувати постраждалим.
Однак в якийсь момент матеріалів на цю тему стало так багато, що люди просто перестали звертати на них увагу. «Знову щось про війну», «знову щось про зґвалтування», ‒ так реагували читачі, коли бачили черговий репортаж. Я зрозуміла, що в ролі журналістки я втрачаю аудиторію на цьому полі. Проте я була не тільки журналісткою, але й письменницею. Тому, щоб не битися головою о стіну, коли я не могла викликати співчуття в читачів, я вирішила грати на цьому полі в якості письменниці.
Після звільнення жінки, які пройшли через полон, перебували в спеціальних центрах для жертв насильства. На щастя, я мала змогу потрапити до цих центрів. Ще більше мені пощастило, коли ці жінки погодилися розповісти свої історії. Тож першою моєю ідеєю було зібрати свідчення постраждалих і подати їх як збірку розповідей. Але потім я зрозуміла, що це не спрацює. Після прочитання першої історії ви би плакали. Після прочитання другої вам все ще було б зле. Але будь-яка наступна історія спрацьовувала б на вас наче вакцина. І в кінці книги у вас би сформувався імунітет.
Тоді я вирішила, що напишу роман. Художній роман, заснований на реальних подіях. Я створила одну героїню, яка проходила через всі ці ситуації, зібрані зі свідчень. Все, що описано в сюжеті, сталося в реальності. Але все це сталося з різними людьми. На мій погляд, це дозволило достукатися до аудиторії. Проте найважливішою для мене була реакція жінок, з якими я спілкувалася для книги. Роман справив на них велике враження. Після прочитання вони дякували мені за можливість розповісти свої історії.
Звісно, тут постає питання, що відчуває письменник, коли працює з надскладною темою? Психологічно писати про такі жахливі речі було дійсно важко. Більше того, як жінка я постійно ідентифікувала себе з героїнею, і теж відчувала себе жертвою. А коли ти ще й наділений письменницькою уявою, працювати стає ще складніше. Проте я знайшла для себе рішення – у процесі роботи я уявляю себе акторкою. Тобто я вживаюся в свого персонажа, співпереживаю йому, але тільки на той час, коли виконую цю роль і пишу книгу. В інший час я просто виходжу з цього стану і більше не ідентифікую себе з героїнею. [traqli_related]
Звісно, не менш складно було працювати над судовими процесами в Гаазі щодо злочинів проти людяності у колишній Югославії. Одним з принципів, за яким я працюю як письменниця, є не засуджувати своїх героїв. Я намагаюся описати їх, але не виношу жодних оціночних суджень. Це відкриває набагато більше можливостей, аби повніше та детальніше зобразити свого героя. Той самий принцип я використовувала і коли писала про Миру Маркович (вдова колишнього президента Югославії Слободана Мілошевича, звинуваченого Міжнародним трибуналом у масовому геноциді та злочинах проти людства ‒ прим.). Я вірю в свого читача. Маючи змальовану автором картину, він зробить власні висновки.
Фото: Robert Balen, Večer; Мистецький Арсенал