В продовження теми про безпечну сепарацію дітей, треба поговорити про труднощі іншої сторони процесу сепарації — батьків дитини. Як не піддатися «синдрому покинутого гнізда» розповідає психолог, травмотерапевт, emdr-спеціаліст Катерина Габрієль.
Щодня ми працюємо на інфофронті, виствілюючи подвиги українських жінок та впливаючи на світову спільноту інформаційно.
Ми просимо нас підтримати, аби ми й надалі могли виконувати нашу місію на шляху до української перемоги
Підтримати womo.uaДорослі, але не автономні
Ось уявіть ситуацію — дорослий чоловік, або жінка продовжують жити із батьками, знаходячи безліч причин для того. Вони все ще залежні від емоційних реакцій батьків (швидше за все, мами), коли незручно, або лячно сказати, зізнатись в чомусь. Доросла жінка може продовжувати боятись сказати мамі, що палить цигарки, а дорослий син так і не зізнається, що витратив «купу грошей» на якусь «непотрібну», на думку батьків, річ. І звісно, можна було б сказати, що це лише відповідальність дорослого чоловіка/жінки, це його/її вибір та рішення. Але не все так просто. Давайте спробуємо розглянути іншу сторону питання: чому батькам так важко відпустити власних дітей у самостійне життя?
Я думаю, що першою причиною є страх. Страх — основа, що вмикає всі захисні механізми і, як наслідок, батьки продовжують свідомо або ж несвідомо утримувати дітей біля себе. І діти, в такому випадку, не можуть сепруватись від мами і тата. Навіть коли ви фізично можете жити окремо, то емоційно завжди відчуватимете залежність від думки, настрою, рішення, схвалення батьків. Але якщо діти можуть успішно вирішити проблему дорослішання в студії психотерапевта, то що ж робити батькам? Звісно, точного рецепту немає, та відповідь слід шукати у аналізі помилок, яких припустилися батьки, намагаючись не відпускати дитину у «дорослий та страшний» світ.
Страх та тривога
Наша психіка і мозок працюють таким чином, щоб захищати нас від страждань та небезпек. Страх — це нормальна і закономірна реакція на небезпечні ситуації та події. Є подразник — є реакція. Така відповідь на небезпеку, зазвичай, триває недовго. Коли ж страх і тривога переслідують постійно, то ми відчуваємо величезну напругу та почуваємось як оголений нерв. Як наслідок людина намагатиметься робить все, щоб ослабити це напруження. До чого тут батьки та діти? Тут прихований прямий зв`язок: для матері та батька дитина — це найдорожче. Звісно, тривожитись за малечу — це нормально. Часто, коли батькам складно впоратись із власними страхами за дитину, найкращим виходом із цього стану є постійна присутність дитини поруч (це є коренем гіперопіки). Як казав один із моїх викладачів по дитячій психіатрії: “Точка виходу тривоги батьків є їхня дитина”. Але, що робити, якщо ваша «малеча» не така вже й мала, а ви все далі продовжуєте переживати, страшитись за неї? З одного боку батьки щиро непокояться за дітей, контроль їхній має благі наміри, але чи чинять вони так із добра для дітей, чи шукають добра для себе? Якщо ви хочете зробити по-щирому добре для дітей, то вам необхідно їх відпустити. Звісно, діти обов`язково отримають щигель по носі від життя. Але лише через кризу, через розв`язання особистих проблем та пошук рішень вони матимуть змогу отримати таку бажану автономію.
Останні новини
- 33 найкращі цитати Барбари Стрейзенд
- Благодійна НЕконференція «МрійДій» у Києві
- Символ толерантності українців. Демонтаж Арки дружби народів є важким, дорогим та небезпечним
- Для маленьких книголюбів: завжди є що почитати
- Бойовий побратим. Собака на прізвисько Чіня служить поруч із гвардійцями попри важке поранення Новости на главной
Недовіра до сил та особистості дитини
Все просто — батьки (знову ж таки, не завжди свідомо) знецінюють намагання дитини отримати автономію. Ну, не вірять мама і тато в те, що такий чутливий, невмілий, несамостійний, довірливий 20-річний малюк”зможе приймати якісь рішення! «Він сам собі борщу не нагріє, яке там «окремо!» — жаліються у стражданнях мами і тата. В психології є таке поняття як «вивчена безпорадність» (частіше за все розвивається у літніх людей та дітей) — це тоді, коли у відносно самостійних людей, які здатні діяти на свій розсуд, виникає відчуття замкненого кола та небажання діяти, щоб ненароком не потрапити у халепу. Зазвичай, у таких людей є в парі більш активні партнери, які зроблять все можливе, щоб виручити, допомогти та врятувати (все з тих же добрих намірів). Що ж тут поганого? А те, що в майбутньому батьки так і продовжуватимуть «по-доброму» допомагати та вирішувати проблеми дітей. В результаті діти відчувають безсилля перед таким «страшним та великим світом» й чекають порятунку. Насправді, в майбутньому, в свідомому житті такі люди відчуватимуть втрату почуття свободи та контролю над особистим життям. І, повертаючись до страху: я завжди говорю про те, що страх — це плата за зміни. Але зміни — це саме те, що веде нас до мрій та цілей.
Особисті проекції батьків на дітей
«Не закритий гештальт» — мабуть одне із найпоширеніших понять, про яке знають багато з вас. Власне, це як постійне намагання дорослої людини отримати від інших людей та нових ситуацій те, що було колись таким бажаним і не отриманим у минулому. А що ж діти? Діти підпадають під проекції, очікування та «незакриті гештальти» батьків. Наприклад: «Я зроблю все, щоб моя дитина отримала те, чого не було у мене в дитинстві!». Регулярно чую подібні слова від батьків. І хочеться мені спитати: «А чи просила вас про те дитина?» По-суті, батьки проживаючи разом із дитиною її дитинство, знову повертаються в особистий дитячий досвід. І в найболючіші для них моменти батьки намагаються компенсувати свою особисту проблему/бажання зі свого дитинства вже в житті власної дитини. Постає питання: а кому від того краще? Батькам варто знати про базові потреби дітей, про особливості їхнього розвитку, про задачі кожного вікового періоду та про те, як вони в цьому можуть допомогти та задовольнити дитячі потреби. Щоразу, коли дитина намагатиметься не погодитись із вашим баченням ситуації та думкою «я краще знаю як тобі треба», батьки відчуватимуть глибоку образу та продовжуватимуть доводити власну правоту. Спробуйте зрозуміти ваші мотиви та бажання. Спитайте себе: а чиї це насправді бажання — мої, чи дитини?
«Ти — моє все! Я для тебе живу!»
Бувають також випадки, коли батьки (зазвичай мами) кажуть, що дитину «народжували для себе». Досить часто, такі дітки є дуже бажаними. Але ідея про «народила для себе» в мене викликає досить протилежні емоції. Дитина ніби річ… Ніби як те, чим можна заповнити внутрішню порожнечу… Такі стосунки розвиваються досить драматично — дитина постійно відчуватиме «тягар мами», ніби вона щось постійно повинна зробити для мами та обов`язково бути поруч і так далі. В цьому випадку без допомоги спеціаліста (для батьків, в першу чергу) не обійтись.
На завершення хочу лише сказати, що сепарація — це неприємно та страшно. Але задача батьків — бути поруч та поступово відпускати дитину у той «страшний та підступний світ». Але чи насправді він такий вже підступний? І ще — після віддалення дитини у мам і тат наступає новий період, нова особиста ідентифікація. Можливо, саме цей час варто присвятити собі, та розвиватись у нових амплуа? Життя тільки починається!
Фото: Laura Makabresku
