Никто не хочет травмировать ребенка. При этом его нужно воспитывать. Ребенок же часто протестует, саботирует, не слушается и, вообще, имеет на воспитание свои собственные взгляды. О том, как воспитывать не травмируя, рассказывает книга «Виховання без травмування, або навіщо дітям дорослі?» (Издательство «Клуб сімейного дозвілля») психотерапевта Виктории Горбуновой.
Щодня ми працюємо на інфофронті, виствілюючи подвиги українських жінок та впливаючи на світову спільноту інформаційно.
Ми просимо нас підтримати, аби ми й надалі могли виконувати нашу місію на шляху до української перемоги
Підтримати womo.uaСодержание книги сформировано очень логично и удобно: поскольку взрослые детям нужны для удовлетворения основных детских психологических потребностей (в безусловной любви, в безопасности, в принятии, творчестве, и так далее), каждая из этих потребностей имеет в практике автора свою иллюстрацию — настоящую историю настоящего маленького пациента и его семьи.
Відмовитися від очікування небезпек
Найперше треба звільнити дитячий світ від наших дорослих страхів та передосторог. Припинити тремтіти за кожний порух, бігти навперейми ймовірним небезпекам, попереджати про можливі негаразди, страхувати від невдач. Страх заразливий, і для того, щоб не посіяти його зернята в дитячому життєвому світі, ми маємо сказати «стоп» власним страхам. (…) Неможливо будувати життя увесь час переймаючись його крихкістю. (…) Для того ж, аби лишатися більш-менш спокійними і не провокувати дитячої тривоги, варто обговорювати свої дорослі тривоги не з власними дітьми, а з дорослими, і бажано з тими, хто вміє долати негаразди, має позитивне мислення, вважається оптимістом і легко долає будь-які життєві негаразди.
Потреба в безумовній любові
Піклуватися про потребу в безумовній любові означає любити дитину без надлишкових очікувань і вимог. (…) Найчастіше батьків дивує та збурює те, що дітям можна і треба дозволяти слабкості, а ще те, що в слабкостях дітей потрібно розраджуати і жаліти, а не докоряти й змушувати зібратися. «Саме так вирощують слабаків!» — це те, що я зазвичай чую після того, як кажу щось подібне на консультаціях чи виступах. Насправді, для того щоб виростити слабака, достатньо змушувати бути сильним та забороняти будь-які слабкості.
Останні новини
Як зміцнити дитячу самоцінність
Загалом, я не люблю слова «самооцінка». (…) Оцінка — це щось пов`язане з визначенням ціни, якості, придатності до чогось. Будь-яка оцінка передбачає порівняння з кимось та отримання результату порівняння — ярличок типу «придатний», «найвищої якості» або «другий сорт». (…) Самоцінність як відчуття своєї цінності, важливості, унікальності та неповторності ми маємо розвинути у наших дітлахах. І різниця між тим, оцінюємо ми їх чи цінуємо, є величезною.
Як укріпити віру в свої можливості
Віра в себе складається з досвіду самостійності та компетентності, вона починається з маленьких успіхів, спирається на вміння долати перешкоди й виправляти помилки та підживлюється підтримкою з боку значимих осіб. (…) Загалом стимулювати самостійність можна в різний спосіб, зокрема, важливо не забороняти спроб робити будь-що, що не несе шкоди дитині та оточенню.
Як сформувати стресостійкість у дитини
Я вже багато згадувала про традиційні для нашої культури особливості виховання, які насправді є несприятливими для дитячого розвитку. Негативне ставлення до помилок — одна з таких особливостей. (…) Що ж можемо зробити ми? Впровадити карантин на критику та покарання за помилки. А як щеплення пропонувати собі та дітям новий погляд на ситуацію: помиляючись, ми вчимося.
Приймати неідеальність дітей
Перфекціонізм є діагностичним критерієм (ознакою, яка вказує на наявність психічного розладу) для розладів особистості як стійкої нездатності бути хоча б у відносній гармонії з собою та іншими. (…) Виникає перфекціонізм на тлі підвищеної батьківської вимогливості, за якої любов, схвалення та добрі стосунки не є у вільному доступі для дитини, а видаються, наче дефіцитний товар, лише порціями і лише тоді, коли дитина демонструє бездоганне виконання якоїсь діяльності.
Як розвинути опірність до психологічного тиску
Відчуття непорушності особистісних меж розвиває опірність до психологічного тиску та впевненість у праві на власну думку. (…) Якщо я знаю, що маю особистий простір власних речей, своєї території, простір часу, який належить мені, простір своїх звичок та способу життя, простір думок, мрій, простір, який ніхто не може порушити, зачувши моє «стоп», то це викликає глибоку й непорушну впевненість щодо можливості зупинити будь-якого маніпулятора та будь-яку маніпуляцію, не відстежуючи її повсякчас, а саме тоді, коли вона виникне.
Піклуватися та бути поруч
Звісно, непросто бути чуйними до дитячих потреб, адже це дуже часто означає поступитися власними. Дратівливість, імпульсивність, сльозливість, а подекуди й нервові зриви втомлених мам — часті супутники раннього дитинства. (…) Пам`ятайте, що батьки, які не піклуються про свої потреби, не можуть якісно піклуватися про потреби дитячі.
Розвивати відчуття міри
Перша задача — не обмежувати дітей, а розвивати їхню здатність бути уважними до себе та інших.
Зосереджувати на головному
Зосереджуватись на головному — це також вміння ставити мету, тримати її в фокусі уваги та йти до неї не звертаючи уваги на дрібниці. У розвитку цієї навички дітям дуже потрібна наша допомога, а ще повага у стосунках, адже вони не вміють розрізняти головного від другорядного (…), доброзичливе пояснення, власний приклад та супровід.
Виктория Горбунова, доктор психологических наук, психотерапевт, заведующая кафедры клинической психологии Украинского католического университета.
У одному з розділів книги йдеться про необхідність встановлювати межі, як раніше казали «ставити на місце», що робити, якщо дитина вже ось така — нахабна, некерована, агресивна, зневажлива? Чи без покарань не обійтись? Що робити, щоб не травмувати дитину, але й щоб був ефект?
Якщо дитина ображає інших, не рахується з думкою однолітків та дорослих, якщо вона знецінює все і всіх навколо себе — то проблема не стільки в дитині, скільки в соціальній ситуації її розвитку (сім’я, школа, гуртки, секції…). Хтось (батьки, вчителі, тренери…) не окреслюють меж дозволеного та роблять щось з наступного:
— дозволяють та підтримують розмови в яких знецінюються інші люди;
— порівнюють дитину з іншими, знецінюючи їх, принижуючи;
— підносять її досягнення чи певні вміння, підкреслюють кращість та унікальність;
— самі демонструють подібну поведінку та ставлення до інших людей.
Також може йтися і про знецінення самої дитини, образи в її бік та приниження, коли подібна поведінка є протестом. Можуть бути і інші причини. Основна порада — зрозуміти, в чому саме причина порушення дитиною меж, та змінити ситуацію її розвитку. Покарання зазвичай не потрібні, якщо існують чіткі правила (без зайвих обмежень) та пояснення, що і як варто робити в разі помилок, як виправити ситуацію. Якщо все ж таки караєте, то варто пам`ятати, що покарання має бути співмірним провині, слідувати відразу за нею, дитині мають бути створені умови для виправлення скоєного, а ще вона має бути прощеною після відбуття цього самого покарання.
Якими мають бути наші очікування? Всі хочуть мати дітей, які виростуть успішними людьми. Нам казали і ми кажемо: не будеш вчитися — будеш двірником. Чи завжди треба вимагати найвищих результатів у навчанні? Наприклад, першачку не дається письмо — пише косо-криво і не хоче робити більше вправ: ні за цукерки, ніяк. Але читає, рахує краще всіх. Може, хай пише криво?
Саме так — хай пише криво. Гарний почерк ще нікого не зробив щасливим. Принаймні це точно не головний інгредієнт щастя. До речі, двірники теж люди і, говорячи так, ми не лише пророкуємо дитині неуспіх, принижуємо її, а й знецінюємо тих, хто намагається зробити наше життя чистішим, охайнішим та комфортнішим.
Найвищі результати — це взагалі те, про що батьки мають забути, якщо хочуть виростити щасливу дитину. Відмінники рідко почуваються щасливими, вони почуваються такими, що мають постійно чогось досягати, щось відстоювати, боротися, перемагати. Вони бояться здати позицію, отримати нижчий бал, часто мають тривожні розлади, а про «комплекс відмінниці» написано купу всього. Щоб гарно вчитися, потрібна одна-єдина річ — інтерес до предмету, який ти вчиш. Цукерки викликають інтерес до цукерок, виснажливі вправляння — злість на тих, хто змушує їх робити. Що з цього викликає інтерес до самого навчання? Тож шукайте гарні книжки, вчителів, інтернет-ресурси, гуртки, самі робіть процес навчання дитини захопливим, а цукерки краще з’їсти просто так за вечірнім родинним чаюванням.
Беседовала Татьяна Гордиенко
