WoMo-книга: (Не)Помітні

Книжка про життя людей, які у суспільстві стикаються з нерозумінням і зайвою увагою

Як ми реагуємо, коли бачимо десь людину з нестандартною зовнішністю? Намагаємося не витріщатися, звісно, але наша увага часто мимохіть переслідує цих людей, які воліли б бути, навпаки, непомітними. А якщо така особливість на кшталт нервового тику, шрамів чи алопеції у вас, чи ваших близьких? Що б ви хотіли, аби знали про ваші/їхні почуття сторонні люди, які дивляться, вказуть пальцем чи навіть насміхаються? Наскільки ми готові до чесної розмови про інакшість? Пропонуємо поговорити про книжку Івана Байдака «(Не)помітні», з якої видавництво Vivat надає ексклюзивний уривок.

Героїв книжки об’єднує одне: вони б воліли бути непомітними. Вітиліго, синдром Туретта, алопеція, гемангіома — це вирізняє, робить інакшим, впадає в око. Що відчувають ті, до кого постійно прикуті цікаві погляди? Як вони вчаться приймати себе? Та чому не всі ще навчилися приймати інакшість в них? Саме про цей біль і розповість книжка «Непомітні».

Прагнення сховатися, втома від постійних запитань про те, що з ними; відмови у роботі, в дружбі, у стосунках — ось що доводиться переживати щодня, якщо твій зовнішній вигляд не вписується в невідомо ким задані рамки стандартності.

Щоб написати настільки відверті історії, автор спілкувався з людьми, які перебувають у подібній ситуації. Тож цього разу його герої мають реальні прототипи, і тут важить не стільки художня вигадка, скільки осмислення письменником особливостей досвіду тих, кого вважають інакшими. Досвід самого автора теж увійшов до «(Не)помітних», про що він зазначає: «Ця книга вийшла неочікуваною навіть для мене. Це — історія, про яку я не хотів писати книгу, але яку завжди хотів розказати».

Вітиліго

Вітиліго цілковито підкорило мене. Вітиліго стало моїм основним ворогом.Я повністю стала вітиліго, отже, я стала ворогом номер один. Купити одяг,який би ховав усі частини,покриті плямами. Як наслідок— ти не можеш носитите красиве коротке плаття,яке тобі так полюбилося. Випробувати мільйон способів
маскування та почуватися наче в скафандрі. Придумати сотнюможливих відповідей на запитання про вітиліго, підібрати правильну реакцію на погляди, насмішки, знущання. Бути завжди напоготові, жартами відповідати на жарти, мовчати у відповідь на образи, але все одно, як колись у дитинстві, тікати в туалет, бо ти втомилася пояснювати, що з тобою все гаразд,це простотвоя шкіра, це простоти. А якщо цього робити не будеш (захищати себе), то знову наразишся на нерозуміння, нетактовність, звинувачення, адже вони вважають, що це твоя провина, вони переконані, що це твоя недбалість і недоглянутість. Наголосити на цьому — їхній святий обов’язок, адже вони так хочуть допомогти, настановити на правильний шлях. Тільки вони зовсім не думають, що таким чином можуть образити. І найгірше те, що я нічого не можу з цим подіяти.

Зі змінним успіхом я навчилася жити. Змінним, бо в голові постійно точилися дискусії та почергові бажання то прийняти себе, то знищити дотла,і неможливо було вгадати, який із настроїв переважатиме нового дня.

Це було схоже на гойдалку, і я ніяк не могла віднайти рівновагу. Щоразу, коли здавалося, що я вже знайшла протидію будь-яким нападам,люди (або ж я сама) вигадували нові методи, як мене діткнути.Тоді я знову тонула… А ще я боялась нових людей. І одного разу я почала вірити в теорію перенаселення нашої планети. Я заходила в метро і бачила нескінченні черги, шеренги, колони людей, що постійно перебували в русі. Вони йшли, підіймались та спускались ескалатором, заходили та виходили з вагонів, далі кудись рухались, ніколи не зупинялись. Вони лякали мене. Цей нескінченний конвеєр істот, які народжуються, ростуть, старіють, помирають, змінюють одне одного, розмножуються і чомусь, наповнені тими ж складниками, що й я, не мають спокою через те, що моя шкіра відрізняється від їхньої.

Моїм новим тригером стали нові люди. Я навчилась захищатися, коли перебувала сама, у мене навіть з’явилися перші дорослі друзі. Але мені ставало дуже некомфортно, коли в компанії знайомих до нас долучався хтось новий.Тоді я обов’язково ставала основною людиною в компанії. Через мою особливість, звісно. Наче це — єдине, що у мене є, наче я цікава лише через це. «А тепер, будь ласка, зверніть увагу: це — Єва. У неї вітиліго…» Остання фраза вигадана. Її ніколи не вимовляли вголос, але мали на увазі, звісно. Який жах! І як мені соромно. Мені завжди було через це соромно, хай би як я намагалася себе перелаштувати. Більшість моїх комплексів виникала саме через сором.

 

Ціна книжки: 145 грн. (наразі у передзамовленні — 116 грн.)

Де придбати: vivat-book.com.ua

 

Мы в Facebook