WoMo-портрет: Олександра Саєнко

Олександра Саєнко, директор консалтинговї агенції Say&Co, організатор U Stream Fest, мама чотирьох дітей: Аня (14 років), Віра (7 років), Марія (4 роки) і Сергій (2 роки), розповідає про те, чого її навчили непрості студентські роки, чому вона стала займатись громадською діяльністю у Австрії та як не виховувати дітей «мажорами».

Про дитинство та цінності

Єдиний сум, пов’язаний з дитинством, це те, що воно було дуже небагатим, і я не мала можливості читати класні дитячі книжки. Я виросла у маленькому місті Каховка, і в нас не було можливості відправляти когось до великого міста за дефіцитним товаром. Мене віддали до школи у 6 років, оскільки не було місця у садочку. У вчительки були сумніви стосовно мого віку, але виявилось, що я стала кращою у класі. Мама пригадує, що жодного разу вона не питала мене, чи виконала я домашнє завдання. Я завжди була дуже відповідальною. Причому доходило до смішного: якщо ми йшли у гості з батьками ввечері, я могла влаштувати істерику, що треба робити домашнє завдання на завтра. Мені здається, такі якості вроджені. Наприклад, моя старша дочка зовсім не схожа у цьому на мене. А от друга — абсолютно моя копія.

Про материнство, кар’єру та декрети

Я рано вийшла заміж — у 19 років. Формально ми не були у шлюбі, але фактично стали чоловіком та дружиною, хоча розписались лише через декілька років. Звичайно, у 19 років у мене і в думках не було материнства. Тільки розпався Радянський Союз, я жила у гуртожитку, ті роки юності були дуже бідними. Ти за 500 км від батьків, і не завжди є що поїсти або 10 копійок на тролейбус. Так що я не мріяла народжувати дітей одразу. Я довчилась, отримала червоний диплом, почала працювати в університеті. З першого дня я зрозуміла, що червоний диплом не означає, що я володію професією, я не вміла викладати мову. Я викладала так, як нас вчили, але я знаю мову не завдяки викладачам і їхнім методам, а всупереч. Тому що то було не викладання, а дресура. Я працювала над собою, шукала інформацію, «вигадувала велосипед», і через пару років я таки стала досить непоганим викладачем, а пізніше мене також запросили до International House у Харкові викладати німецьку. І от, я будувала кар’єру, мені хотілось мати професію у руках, бути фахівцем і робити свою справу класно. Перша дочка з’явилась через сім років подружнього життя. Але я була невгамовна, вирішила ще й дисертацію з германістики написати. Ще сім років пройшло, і народилась друга дочка. І з другої відпустки по догляду за дитиною я вже не вийшла в університет. Я стала працювати у «Агротрейд» піар-менеджером, а потім ще й поєднала з обов’язками HR-директора. З третьою дочкою я вже навіть не ходила у декретну відпустку, працювала до останнього, а через тиждень після пологів вийшла на роботу. У 2013 році ми переїхали до Відня, а через деякий час я дізнаюсь, що чекаю на четверту дитину. І тут нам кажуть: «Хлопчик!» Значить, так мало статися, так мало бути.

Про дітей

Між собою діти дуже різні. Старша Аня — дуже розумна, обдарована, куди не підеш — танці, гольф, музика, — усе в неї виходить. Але їй не вистачає працьовитості і відповідальності. Друга Віра — справжня відмінниця, дуже рідко каже «ні». І я була така сама, якщо мені щось казали батьки, я шла і робила це. Марія, третя дочка, схожа на янголятко — білява с блакитними очима. Усі, як тільки її бачать, завжди посміхаються. Ну, а Сергій ще замалий, щоб можна було визначити його таланти та характер. Хоча зрозуміло, що мачо буде (посміхається).

Про принципи виховання

Я дуже сувора мама, люблю порядок, але мене не можна назвати холодною, хоча я й можу здаватись такою. Ми постійно обіймаємось, цілуємось, і думаю, що, незважаючи на мою суворість, діти відчувають мою любов та тепло. Акцент я роблю на інтелектуальному розвитку. Купую не сукні, а книжки. Я просто хворію книжками, і це, мабуть, комплекс з дитинства.

Коли почались ці всі спекуляції з мовним питанням (у 2014-му році), наш тато сказав: «Все, перевчаємо дітей на українську». Ви розумієте, коли ти живеш за кордоном і хтось звертається до тебе там російською, ти аж здригаєшся, це уже психосоматика, ти так реагуєш на мову ворога. Там ти це відчуваєш ще гостріше, і я навіть знаю німців, які здригаються, коли чують російську. Старші діти вже розмовляли російською і, звісно, що були суперечки. Але зараз, якою б мовою ти до них не звернувся, вони відповідатимуть українською. Я сама — російськомовна людина, народилась у Херсонській області, навчалась перші роки у Севастополі, потім у Харкові, і вона з мене ніколи не вийде. Але в останні роки я для себе виробила правило — писати і спілкуватись українською, адже якщо люди публічні, на яких дивляться, не будуть показувати приклад, то хто тоді?

Про переїзд

Ми розуміли, що вчити дітей потрібно у Європі. Але, чесно кажучі, рішення про переїзд давалось непросто. Старша донька пішла у міжнародну школу, де навчаються діти з усього світу, і в принципі вона дуже швидко адаптувалась. Важче було другій дитині. Мені здається, що, хоч Віра відповідальна, вона дуже чутлива і глибоко переживає якісь зміни. Вона якраз пішла у садочок, і перший рік просто не розмовляла. Мені казали, що у неї проблеми з мовленням, але я знала, що це питання часу та впевненості, тим паче вона так чудово співає. І через кілька місяців вона все ж таки почала говорити німецькою.

Олександра Саєнко з генеральним секретарем МЗС Австріі Міхаелем Лінгартом

Стосовно мене, я — активна людина, і я ніколи не бачила себе за кордоном просто бебі-сітером при дітях. Але я відчувала, особливо після виборів президентом Януковича, деградацію українського суспільства. І страшно було за дітей своїх, тому так і опинились у Відні. У Харкові я довгий час працювала HR-ом та у піарі, причому поєднувала обидві функції. І я вирішила, що буду займатись у Відні івентами та піаром. На рік я відклала цю ідею через свою громадську діяльність, а потім заснувала свою агенцію.

Про волонтерство

Те, що я роблю останні три роки, почалось через Євромайдан. Ми тільки переїхали до Відня. Молодшій дитині було 4-5 місяців, я займалась облаштуанням побуту, спостерігала за тим, що відбувається в Україні. Коли почались масові розгони, я зрозуміла, що мені потрібно шукати діаспору і разом звертати увагу австрійського суспільства, журналістів на те, що відбувається. Виявилось, що акції вже відбуваються деякий час, і я приєдналась до них. Я вступила до організації «Демократична Україна», оскільки я професійно займалась піаром у Харкові, то бачила деякі проблемні місця і почала підказувати, що і як зробити краще с професійної точки зору. Ми організовували різноманітні акції і побачили, що люди взагалі нічого не знають про Україну, плутають нашу державу з Росією. А коли є такий інформаційний вакуум, то він заповнюється російською пропагандою. На кінець 2014 року «Демократична Україна» розпалась, нами була заснована нова громадська організація «Центр українських ініціатив», і ми вирішили залишити політичну діяльність і провести Дні української культури. Я збиралась лише допомогти у якості прес-спікера, а в результаті залишилась майже сама. Якби я не цінувала так свою репутацію, могла б скласти руки, але не можна кидати слова на вітер. Мені довелось власноруч організовувати цей фестиваль, збирати кошти, свої додавати, і у листопаді 2015 року ми з подругою і кількома волонтерами зробили перші Дні української культури. Наразі вже пройшов третій фестиваль, головні музичні події якого відбулись у Віденській філармонії. І коли віденці кажуть, наприклад: «Дякую, що привезли цю оперу до Відня»,  — це тішить неймовірно. Звичайно, я буду продовжувати розвивати цей напрямок, адже це престиж та імідж України на міжнародній арені.

Олександра Саєнко з трупою опери «Йов», учасниками фестиваля U_Stream

Про чоловіка

Мій чоловік (Всеволод Кожемяко, засновник та генеральний директор групи компаній «Агротрейд» — прим.ред.) — це мій головний захист і, взагалі, моя опора в житті. Ми познайомились у студентському гуртожитку на якомусь святкуванні. Він був на останньому вже курсі, а я — на третьому. У нас ніколи не виникало питань, хто у родині головний, причому це було зрозуміло одразу, ми навіть про це не домовлялись. Незважаючи на те, що йому було 22, а мені — 19, це був одразу абсолютно дорослий шлюб із розумінням того, що таке відповідальність.

Про те, чого потрібно навчити дитину

Дитину треба навчити працювати багато. Ніякі таланти та везіння нічого не варті без праці. Воно ж нічого так просто з неба не падає. Крім того, своїх дітей я навчаю не бути рабами речей. Так, ми можемо собі багато чого дозволити, але ми живемо у звичайному нормальному будинку без золотих унітазів (посміхається). У мене цей luxury стиль, навпаки, викликає спротив, оскільки я вважаю, що не в цьому полягає моя цінність. І я думаю, дивлячись на нас, батьків, наші діти точно не стануть «мажорами». Позаминулого року старша дочка волонтерила місяць у Харківському військовому госпіталі. Поки ми відпочивали з малими на морі, вона допомогала татові. Я точно можу сказати, що після цього досвіду вона стала набагато дорослішою. Цього року вона знову працюватиме: кілька днів на сільгосппідприємстві, потім – кілька тижнів на промисловому підприємстві у Харкові. І ось для неї це круто — допомагати, відчувати себе приналежною до групи волонтерів, а не смітити грошима на дорогі бренди.

Про те, чого навчають діти

А діти мене навчають, що неможливо вимагати від інших того, що можеш зробити сам. Адже всі люди різні.

Про страхи

Я боюсь втратити впевненість у собі і в завтрашньому дні.

Про портрет мами ХХІ ст.

У дисертації я трохи писала про філософію постмодернізму. І я зрозуміла, що я — модернистська особистість, мені потрібен план, розкласти усе по поличках. Але те, що відбувається у ХХІ ст. — ось ця мультимедійність, алюзія, інтертекстуальність, іронія, невизначеність, відсутність ієрархії — це все постмодерн, де намішано купа усього. Тому неможливо визначитись з якимось одним портретом сучасної мами, бо сто тисяч образів мам можуть бути доречні і зрозумілі. Стосовно мене, я, з одного боку, дуже традиційна. Я проти вільних стосунків, печворк-родин, коли сьогодні одружились, завтра вже розійшлись і хтось виховує твоїх дітей, а ти — чужих. Небіологічні батьки рідко можуть дати те, що дають дитині біологічні.

З іншого боку, я завжди знала, що ніколи не буду просто домогосподаркою. Попри те, що я ніколи не відмовлялась від домашніх обов’язків, я завжди хотіла бути незалежною та активною. І треба просто відчувати серцем і головою, якого життя ти хочеш, і як його організувати. Хоча, можливо, мені просто пощастило, що сталось так гармонійно, як я хотіла.

Розмову вела Тетяна Касьян. Фото із особистого архіву Олександри Саєнко

— Читайте також: WoMo-портрет: Римма Зюбіна