WoMo-портрет: Римма Зюбіна

Про свою відвертість як мами, роботу душею та серцем і те, що залишається за лаштунками

29.06.2017

Римма Зюбіна, актриса театру та кіно, мама сина Даниїла, розповідає про те, як її змінило материнство, чому вона сумнівалась, що акторство — це її призначення, і як довіра та чесність допмогають вибудовувати стосунки із сином.

Про декрет, материнство, каву та забобони

Акторство розпочалось у 19, а мамою я стала в 27. Все це відбувалось свідомо. Коли я стала мамою, то з такою ж відповідальністю поставилась до нової ролі у моєму житті. У мене було вже достатньо цікавих, близько 15 головних ролей у різних театрах, знакових ролей, кілька театральних премій. І в період, коли я народила, вийшла величезна стаття про мене у журналі «КіноТеатр». І я відчувала, що ось перший період свого акторського життя я закінчую і переходжу в інший. Я у 25 років дуже сильно захотіла народити дитину. Не було жодної маленької дитини, яка б залишала мене байдужою. Мій чоловік (режисер Станіслав Мойсеєв, — прим.ред.) казав мені: «Припини чіплятися до дітей і собак». Не будучи вагітною, я вже купила собі книги про вагітність і читала їх, підкреслюючи олівцем найважливіше. Я готувалась до вагітності. У театрі грала до кінця червня, а народила у кінці вересня. Живота не було видно дуже довго. Едина вистава, яку я перестала грати у період очікування дитини, — це «Панночка» за «Вієм» Гоголя. Надто вже там містична енергетика. Прорахувала, в якому місяці треба завагітніти, аби народити дитину і через два тижні грати виставі. Але кажуть: «Хочеш насмішити Бога — розкажи про свої плани». Мені вдалося насмішити. Найнеочікуванішим для мене самої було те, що після народження дитини мені не захотілося бігти в театр ані через два, ані через 22 тижні. Так, мені довелося через два місяці після народження Даниїла вийти і зіграти у виставі «Дон Жуан», коли моя колега Іра Свєтлякова зламала руку. А роль така пластична, що грати її з гіпсом грати аж ніяк не передбачалося навіть у найсміливіших фантазіях режисера.

Але кожного дня вдома мені син дарував нові відкриття, і я повністю зосередилась на ролі мами. Через п`ять місяців після народження дитини я пройшла кастинг на одну рекламу, треба було їхати в іншу країну для зйомок. Це означало, що годувати я вже після цього не зможу. Тому я відмовилась від пропозиції. Годувала рік і зараз пригадую, що на період вагітності відмовилась від чаю і кави, аби кальцій не вимивався з організму. Я і без кави… Як з іншого життя! Напевно, материнство відкриває щось неповторне в жінці, те, про що вона сама не здогадується про себе.

Я повернулась в театр через рік після народження сина. Це не рано для актриси. Через рік пам`ятаю таку розмову з моїм чоловіком:

— Я буду ставити «Гамлета».

— Чудово.

— Я би хотів, щоб ти грала Офелію. Треба виходити з декрету.

— А я би не хотіла.

Робота у театрі — це не з 8.00 до 17.00. Інколи є шоденні репетиції та вистави. А іноді — чотири вистави на місяць. Я ще перед народженням Дані грала в театрі «Браво». Тому я вийшла грати вистави, які були раз на тиждень. На цей період я знайшла няню. Смішно було, коли я почала пошуки няні з газетних об`яв «Гувернантка». Дзвоню, розпитую, кажу про свої потреби і не розумію, чому такі дорогі послуги за годину. Аж на п`ятій телефонній розмові мені кажуть: «Дівчино, це не гувернантки для дітей, це інтимні послуги»!

Аби не відчувати провини перед дитиною, я знаходила найкращих нянь. Усі вони Лєночка, Наташа, Риточка — стали членами нашої родини. А Маргарита Левшунова була просто ідеальною нянею. Я навіть жартома говорила, що заради такої няні варто народжувати дітей.

Про сина

Якось в дитинстві Даня дуже насмішив нас, коли серйозно відповів на запитання, чи хоче він бути актором: «Я просто цим заробляю собі на життя». У чотири роки на зйомках у Оксани Байрак він отримав 50 гривень, підійшов до мені і спитав, скільки коштує «Кіндер-сюрприз». Щось собі під носа бубонів, а потім підходить до Оксани і каже: «ОксанаБайрак (він промовляв одним словом, бо всі Оксани для нього ділились на Байрак і НеБайрак)! Уявляєш, я на ці гроші куплю два кіндера татові, два кіндера мамі, два кіндера собі, і у мене ще гроші залишаться!».

Акторством треба займатися лише тоді, коли ти не можеш уявити свого життя без нього. Це особливо стосується творчих професій. Даня цього не відчував. Для чоловіка дуже важливо займатися улюбленою справою, стати у своїй галузі професіоналом. Нехай чоботарем — але найкращим. Це формує чоловіка, його гідність. Даниїл віддає перевагу комп`ютерним технологіям, але не вступав на цю спеціалність через те, що математику і фізику не вважає улюбленими предметами, м`яко кажучи. На мій погляд, у 17 років визначитись із професією на все життя майже неможливо. Я у 20 відчувала себе не так, як в 17 років. Якщо у 17 про театральний мріє кожна друга дівчина, то в 20 це вже свідомий вибір. Даниїл давно прагне працювати і шукає будь-який підробіток. І це моя риса стовідсотково. Бо маючи достаток у родині, я дуже прагнула до самостійності, а показати батькам, що я самостійна, можна було лише тоді, коли я змогла забезпечити себе. Я дозволяю сину шукати себе. Окрім нього, ніхто не зможе визначити, чим займатись.

Про принципи виховання

Ніколи матеріальні блага не ставилися на перше місце у моїх батьків. Навчання було одним з пріоритетів. Завжди говорилось про добро і зло, про порядність і чесність. І мені дуже хотілося, аби ми з Даниїлом стали справжніми друзями. Він — особистість з першої хвилини своєї появи на цей світ. Я намагалась розвивати почуття справедливості, гідності і ті моральні принципи, які, можливо, у сучасному світі не модні. У нас майже не існує «табу» в розмовах. З дитинства я відверто відповідала на будь-які запитання. Історію про те, як Даня у шість років біля каси у супермаркеті, побачивши презервативи, спитав мене, що це таке, знають всі мої друзі. Бо вона має смішне продовження — як я намагалась сказати правду. У п’ять років я подарувала Даниїлу «Дитячу анатомію людини» і пояснила, що не в капусті знайшла його. Мені цього в вихованні дуже не вистачало. Можливо, якихось помилок я би могла уникнути, якби мої батьки говорили зі мною про особисте. Тому я відверто розмовляю на ці теми.

Днями Даня меня розповідав про оповідання Бегбедера «Як я став подобатися дівчатам», і ми разом сміялись. Тоді я спитала: чи кожен друг може зі своєю мамою так поговорити? Я знаю набагато більше про життя в шкільний період, ніж мами однокласників мого сина. А ще Даниїл не з тих, кого можна силою примусити щось робити. Були періоди і складні, у перехідному віці. Я не знаходила спільної мови, а мої емоції зашкалювали. У нього свій погляд на багато речей, і в багатьох моментах він не співпадає з моїм. Але я знаю, що мами в цьому житті — провідники, ми лише допомагаємо з`явитися, народитися, виводимо дитину в життя, історія якого вже написана. І можемо лише наповнити любов`ю та теплом дитинство. Це мій погляд на материнство. Єдине, що я завжди повторюю сину, що у будь-якій ситуації злетів, чи, особливо, падінь, я завжди буду поруч.

Про акторство

У мене і досі є сумніви про призначення. Щодня. Мої мама і тато мало знали про світ театру та кіно. Він видавався їм таким, що не дасть мені спокою, щастя та стабільності. «Ні кола, ні двору, ні сім’ї, ні дітей», — так казав мій тато. І мене намагались переконати звернути свої погляди на філологічний факультет. Ще тато мріяв, аби я була вчителькою музики. Тато сам навчився грати на баяні і дуже любив музику. І це видавалось йому такою гарною картинкою: я за фортепіано і поруч учні. Як бачите, про грошовиту професію ніхто і не мріяв. Коли ж мої очі продовжували горіти при слові «театр» чи «кіно», батьки зрозуміли, що заважати не варто. Я сама їздила до Москви, до Києва. Тато фінансував ці мої спроби вступити. Мене спокійно відпускали у 17 років, адже довіряли мені і знали, що я розумна дівчинка. Телефонів тоді не було, контролю постійного теж. І це допомогло мені швидше навчитися відповідати за свої вчинки і вирішувати свої проблеми самостійно. Пам`ятаю, як тато пишався мною, коли пізніше я стала ведучою програми «Еники-Беники на УТ-1», всім розповідав, не пропускав жодної програми, а мама приїздила на всі прем`єри моїх вистав у Києві.

А от в університет ім. Карпенко-Карого мене не взяли. Цей випадок навчив мене не здаватись перед поразками, мабуть, вперше я відчула несправедливість, як я вважала, по відношенню до себе. Я була настільки впевнена, що моє шалене бажання навчатися і стати актрисою неодмінно помітять. Хоча об’єктивно я знаю, що читала не на відмінно і твори для читання на іспиті з акторської майстерності були, як то кажуть, «не ваш репертуар». Нас приїхало троє однокурсників з ужгородського училища за день до вступного іспиту. Так сталося, що мою валізу з речами загубив однокурсник. Я лишилась в джинсах і футболці. І на відповідальний іспит не мала що вдягнути. Моя подружка Оленка, відчитавши програму, швиденько віддала мені свою спідничку і блузочку, які не співпадали за розміром, м’яко кажучи, не прикрашали мене, і виглядала я, самі розумієте, як. Настрій був такий самий. Пригнічена, перелякана, розгублена, я тоді не вміла опановувати свій стан. Це прийшло з досвідом. Саме тоді мені й сказали, що у мене нема того, без чого неможливо стати актором — темпераменту. На той момент я мала запрошення від Станіслава Мойсеєва працювати у Закарпатському обласному музично-драматичному театрі, але мені дуже хотілося самостійного, студентського творчого життя. Тому я після «двійки» з акторської майстерності повернулась до батьків в Ужгород, взяла іншу валізу і через тиждень поїхала вступати до Інституту культури. Я вивчила повністю нову програму: монолог, прозу, вірш, байку. З училища у мене була дипломна робота — режисерська експлікація п’єси Тенессі Уільямса. Вона дуже знадобилась, адже факультет був режисерський. І тут в мене сталася протилежна історія. Я одразу сподобалась майстру Чайковському Дмитру Семеновичу, мені поставили «відмінно» на першому ж іспиті і від здачі двох інших я автоматично звільнялась, бо мала «червоний диплом». Я тоді багато читала акторських мемуарів, вивчила біографії улюблених акторів і знала, що з першої спроби майже неможливо вступити на акторський, тому я не впадала у відчай.

Фото: Руся Асєєва

Кілька років тому у мене навіть було бажання покинути професію. Я не відчувала ніякого творчого зростання, ніяких відкриттів у собі. З пропозицій, що надходили, були безкінечні повтори того, що я вже колись грала і відчувала. А так хочеться в професії дивуватись і здивовувати. І ось це диво не з’являлося. В своєму запитання «навіщо люди стають акторами?» я визначила дві категорії. Одні несуть себе, а інші — те, що в собі, і що не дає спокою тобі. І от коли я зрозуміла, що відчуваю багато чого, що можу і повинна сказати, але не маю для цього відповідних проектів, і я нічого не в змозі змінити, то стало невимовно страшно, що я марную своє життя. Актор працює душею і серцем, а вони теж втомлюються. Їм теж необхідно відпочивати, відновлюватись, а може і зупинятись. Бо актор, від якого йде лише відчуття страшенної втоми, не має права займатися акторством, на мій погляд.

Про те, чого потрібно навчити дітей, щоб підготувати їх до майбутнього

Я щойно спитала це у свого сина Даниїла. Він відповів — самостійності. Я згодна з ним. А ще змалечку вчу відстоювати свої інтереси, якщо розумієш, що правда на твоєму боці. Коли Даниїлу було сім років, його з магазину іграшок «виставив» охоронець без жодної причини — тільки через те, що він був без батьків і міг щось вкрасти. Він сидів біля магазину в очікуванні мене і плакав, тоді ми разом зайшли до магазину і це, мабуть, був для нього перший урок захисту прав споживачів, чи радше — захисту прав Людини. Я без жодних скандалів і криків розібралась в ситуації і в кінці розмови перед семирічним хлопчиком вибачились. Тоді я й сказала: «Ніколи не дозволяй себе принижувати». А ще я навчаю його бути щедрим. Чим більше віддаєш, тим більше отримуєш. І в моральному, і в матеріальному аспектах.

Про те, чого навчає син

Даня каже, що дуже багатьом речам мене навчив. Мої подружки кажуть, що я дуже «продвинута» в комп’ютерних справах, не буду казати — технологіях. Так це все він — це все Данько! А ще він вчить мене терпінню, але у нього це не завжди виходить, бо я не дуже здібна учениця. Коли це стосується наших із сином проблем і стосунків, а для мене це найважливіше в житті, то реагую я дуже емоційно.

Про чоловіка та шлюб творчих людей

У перші роки нашого життя тема театру у нас була «табу». У статусі пари режисер-актриса ми працювали 18 років в театрі «Браво» і в Молодому театрі, до того ж останній Стас очолював. Для мене в театрі він завжди був лише Станіслав Анатолійович, і що б не відбувалося вдома, в театрі на репетиціях я слухняна актриса. Поступово і якось непомітно театральна тема додалась до наших звичних розмов вдома, але це ні в якому разі не плітки чи інтриги (це саме та сторона театрального життя, яку ми зі Стасом категорично не сприймаємо). У нас більше розмов про щось, що вразило, надало нових естетичних переживань, про те, що відбувається в европейському театрі, про смаки, тенденції, про майбутнє театру.

А от щодо ролей у сім’ї, то вони змінюються, в залежності від того, хто працює, а у кого вихідний, хто має вільний час, а хто лежить знесилений і виснажений після роботи. Мій чоловік дуже смачно готує. На початку нашого життя він більше часу проводив на кухні і пригощав мене вишуканими стравамі — цей талант у нього від мами. Останнім часом я багато в роз’їздах, все менше займаюсь кухнею, але я дуже люблю, коли в домі порядок і чистота. Мені подобається щось додавати до інтер’єру. Нещодавно нарешті придумала, як об’єднати мою колекцію янголят, і розмістила їх разом на нитках-шторі. Прибирання може зробити Даня, а генеральне прибирання — лише я. Колись ми разом їздили на закупи, тепер цим займається Стас. Це розкіш — витрачати той магазинний час, ще й помножений на двох. Ми й без присутності один одного, не домовляючись, можемо зайти до магазину і купити однаковісінькі продукти.

Про баланс work/life

Моя робота давно стало моїм життям. Звичайно ж, коли працюєш на повну і з віддачею, то відчуваєш навіть не втому, а виснаженість, але такий стиль життя мені більш до вподоби, ніж безробіття. Графік буває різним. То зйомок нема, то все одразу. Останнього року, окрім театральних вистав, маю багато поїздок з презентаціями «Гнізда горлиці» по Україні і світу. Восени були зйомки в Словаччині. Потім з прем’єрними показами «Горлиці» відвідала близько 15 міст України, а також Фінляндію, Швецію, Бельгію, Голландію, США, Грузію, Італію. Насправді, всі ці поїздки надавали мені неймовірного заряду енергії. Нові міста, нові країни, нові знайомства, очі моїх глядачів. Подорожі — це те, що я обожнюю. Якби у мене було ще одне життя, я би провела його в подорожах. Ще один з релаксів — самотність і мовчання. Можу цілий день провести вдома, на самоті, мовчати. І звичайно, допомагає спілкування з друзями, поїздки в Ужгород до мами, сестри, друзів дитинства. Обмінюємося енергією і всі гармонійно відновлюємося після цього спілкування.

Фото: Олександра Желєзнова

Про роль жінки у суспільстві та кінобізнесі

Роль жінки у суспільстві вже змінилась. Це сталося в усьому світі. В кінобізнесі я цих змін не помічаю. В українському кінобізнесі зараз відбувається період становлення. І тут мені байдуже, чоловіки чи жінки будуть в більшості серед українського кінобізнесу. Мене цікавить результат. Я за професіоналізм, а не за пусті слова про гендерну рівність. Вмієш робити свою справу — браво!

Про страхи

Глядачі знають мене, як завжди життєрадісну і усміхнену, але у мене є, звичайно ж, свої страхи. Проте дозвольте мені хоча б це залишити за лаштунками. Скажу лише, що те, чого я боюся, неможливо побороти силами однієї людини. Тому я не зі страхами борюся, а з наслідками, які вони залишають в моїй душі.

Розмову вела Тетяна Касьян. Фото з особистого архіву Римми Зюбіної. Головне фото: Олександра Желєзнова

— Читайте також: WoMo-портрет: Наталія Микольська