WoMo-портрет: Тетяна Коротка

Тетяна Коротка має за плечима неабиякий досвід роботи у державному та приватному секторах, отже вона мала змогу не лише спостерігати за розвитком нашої держави, а й безпосередньо впливати на нього. Й впливає і досі, адже наразі обіймає посаду Заступника бізнес-омбудсмена. Про те, як змінювалося наше суспільство, чого досягла держава за роки незалежності й які виклики стоять перед українським суспільством сьогодні, вона розповіла в ексклюзивному інтерв’ю для WoMo.

Тетяно, я не могла не помітити ваш пост у Facebook, де ви писали про те, що офіс бізнес-омбудсмена повністю ґендерно збалансований – 50% чоловіків та 50% жінок. На вашу думку, так сталось випадково чи еволюційно?

Це був свідомий підхід Альгірдаса (Альгірдас Шемета, колишній єврокомісар та міністр фінансів Литви, бізнес-омбудсмен України з 22 грудня 2014 року, — прим. ред.), який стояв біля витоків створення Ради бізнес-омбудсмена. Він запровадив цей золотий стандарт і сформував свою команду, керуючись принципами ґендерної рівності на всіх рівнях. Це, звісно, дозволяє мати збалансовану атмосферу в офісі.

Мій життєвий та професійний шлях свідчить, що жінкам складніше підійматись кар’єрними сходами вгору і до них часто застосовують вищі стандарти. Як на мене, то жінкам часто не вистачає внутрішньої впевненості. І ця проблема коріннями уходить в наше дитинство, коли батьки та суспільство давали нам різні стереотипні настанови. А ви що скажете?

Найбільш поширений сценарій, коли дівчина закінчує університет, працевлаштовується, бере шлюб, народжує дитину і… починає відставати. Тому що класичний стереотип «жінка – берегиня» дуже сильний і грає проти неї. Адже суспільство, зокрема батьки, родичі, знайомі, а часто і чоловік, свідомо чи ні, очікують, перш за все, виконання «традиційної ролі», та ще й на «відмінно»! А питання інших здібностей, самореалізації залишається вторинним. І, на жаль, часто жінка, прагнучи емоційного балансу, потроху втрачає конкурентоспроможність у професійному середовищі.

Проте зараз ця парадигма змінюється, погодьтесь.

Так, правильно, і я вважаю, що дівчатам потрібно допомагати реалізовувати себе. Як казала Маргарет Тетчер: «Дім має бути центром, але не обмеженням світу жінки». Я розділяю позицію, що кожна має обирати той спосіб життя, що більше відповідає індивідуальним бажанням, і у неї має бути можливість реалізувати цей вибір.

Що змусило вас так думати? Виховання?

Я зростала у доволі консервативній родині, але завжди була активною та допитливою дівчинкою, яка любила складні завдання. Такою я і залишилась. У процесі професійного розвитку я зрозуміла, наскільки жінкам складніше, особливо в конкурентному бізнес-середовищі.

Звісно, що я і сама стикалась із ґендерною та віковою дискримінацією. Я почала працювати ще в університеті (в одному з перших українсько-британських підприємств), але по справжньому серйозну першу роботу я отримала на державній службі. У 25 років я очолила фінансову службу новоствореного Державного комітету ядерного регулювання України. Моїм керівником була жінка, яка стала першої рольовою моделлю для мене в професійному середовищі. Я працювала не лише з суто фінансовими питаннями, але і над новим законодавством з фінансування ядерної безпеки, яке створювалось на той момент у нашій країні, і над потужними міжнародними проектами. Проте моїми колегами, в основному, були дорослі чоловіки – висококваліфіковані інженери, з якими було непросто проводити професійні дискусії. Часом і дискримінацію відчувала. Ті часи відзначились активним перетворенням пост-радянської країни на молоду незалежну державу, відчувався дефіцит активних розвинутих фахівців і мене запросили на іншу роботу.

Мені пощастило — тоді лише створювався регулятор на ринку небанківських фінансових послуг, і мене запросили займатись питаннями стратегічного розвитку сектору, адаптацією міжнародних стандартів і міжнародними питаннями. Я очолювала відповідний департамент і була членом переговорної групи високого рівня – Україна – ЄС, МВФ, ВТО за своїми сектором, — це був надзвичайний досвід і велика відповідальність. Я за природою людина, якій подобається дивитись вперед, умію відчувати, де є потенціал для розвитку. Розумієте, коли ти сидиш на переговорах між представниками Британії та США (UK, Ukraine, USA), то завжди відчуваєш такий азарт і прагнення, щоб твоя країна була «на рівні».
Власне, я там я пропрацювала п’ять років, поки я не відчула, що маю щось змінювати в своєму житті, настала особистісна криза. Для подальшого розвитку кар’єри вже потрібно було бути ближчим до політики, закривати очі на деякі речі, що було для мене неприйнятним, і на цьому моя держслужба завершилась. В той час Україна переживала небувалий економічний розквіт, на ринок виходило багато визнаних міжнародних компаній і одна з кращих світових компаній запропонувала приєднатись до команди. Таке буває раз в житті і то не у кожного. Після того я працювала лише в приватному, або близько до нього, секторі.

 

Чи не виникало у вас бажання емігрувати, спостерігаючи за тим, як вирішувались питання у цих країнах?

Я ніколи не хотіла поїхати з України таким чином. Це не мій шлях. Проте думка про те, щоб перейти на наднаціональний рівень та поділитись своїм унікальним досвідом перетворень, у мене була та залишається.

А з ким?

Коли ти знаєш, куди та як, то відповідь на питання «з ким?» знайдеться. Ви ніколи не помічали, що необхідні партнери притягаються один до одного відповідно до цінностей, які вони поділяють. Це природній відбір.

Наведіть приклад таких цінностей.

По-перше, це любов в широкому сенсі. Любов до всього, що ти робиш, та любов до людей. Адже через негатив неможливо побудувати щось добре.

По-друге, порядність. Для мене це важливо, я не підтримую стратегій «досягнення мети за будь-яку ціну».

По-третє, незалежність.

Незалежність чи свобода?

Так, певно, що свобода. Тут, звісно, можна подискутувати. Але ви добре підкреслили: без відчуття внутрішньої свободи та простору важко щось створити. Я завжди інтуїтивно шукаю таку роботу та партнерів, з якими я можу відчувати себе вільною. І можу сказати, що з часом таких людей в моєму колі стає більше. Вони для мене, немов коштовні перлини, які я збираю і надзвичайно ціню в своєму житті.

А ще суспільні цінності: демократія, верховенство права, рівність, мирне вирішення питань, емпатія. Це те, що веде людство вперед. Адже треба думати про розвиток, а не про те, що «мені добре, коли іншому погано». Розумієте, нам, українцям дуже властива одна риса чи думка – «я не виграв, якщо ти не програв».

Ми радше вміємо співпереживати, ніж радіти.

Це точно. А має бути інший підхід – «ти виграв – я виграв». І це реально, насправді, просто залежить від мистецтва компромісу, від поваги до опонента.

Згадую, тоді, у 2008-му, коли мене запросили стати членкинею правління голландської фінансової групи і відповідати за абсолютно новий напрямок на той час – legal and compliance. Мені було дуже страшно, тому що я до цього ніколи не працювала на ринку, але сталася криза і за півроку чи дещо більше головний офіс вирішив, що компанія не буде розвиватись далі в Україні. Я отримала безцінний досвід в приватному секторі, а разом з тим мені стало зрозуміло, що на ринку, де роботи стало менше, я можу бути не надто конкурентоспроможною.

Чим ви вирішили займатись далі?

Не дивлячись на стрес та депресію, незважаючи на кандидатський ступінь, я розуміла, що потрібно вчитись. Власне, досвід роботи у компанії з вищої світової ліги змусив мене продовжити навчання. І я пішла вчитись на німецьку програму МВА. На той час у мене народилась друга донечка. Я завжди вдячна чоловіку за підтримку в моїх виборах, за можливість поєднувати свій особистий розвиток та материнство. Часто я спостерігаю випадки, коли партнери здібних енергійних жінок схильні залишати їх в традиційних ролях і не підтримують їх.

Власне, мої страхи, що я буду незатребуваною з такою специфічною кар’єрою не виправдались. Два роки я пропрацювала на довгостроковому контракті з програмою Європейського Союзу по фінансовому сектору, мала контракти з консалтинговими компаніями США, Канади, Швеції, Швейцарії. А за два роки я обійняла позицію директора з корпоративного управління в дочірню фінансову групу потужної польської фірми. Власне, я мала налагодити деякі процеси, провести певні стратегічні перетворення. Після оптимізації 4-х компаній дійшла черга і до моєї директорської позиції, моя роль була вичерпана. Я знову почала аналізувати, що ж я вмію найкраще, чи цікаво продовжувати роботу в фінансовому секторі тощо і прийшла до розуміння – технічні знання беззаперечно важливі, але навички впроваджувати зміни є не у багатьох.

І де ви їх почали втілювати?

Я отримала пропозицію приєднатись до нової програми Агентства міжнародного розвитку США, щоб впроваджувати державно-приватне партнерство в Україні. Це було абсолютно новітнє поняття для нашої країні напередодні Євро-2012, коли держава планувала розбудовувати необхідні об’єкти дорожньої, спортивної, туристичної інфраструктури. І ми зробили так, що про державно-приватне партнерство заговорили як про можливу та цікаву форму залучення приватних інвестицій у державний сектор, створили законодавче і інституційне підґрунтя для законодавчих змін, за якими ми спостерігаємо в наші дні.

Завершення мого проекту співпало з Революцією Гідності, а далі – війна і повне перезавантаження державного сектору. На тлі цих подій мою увагу привернув конкурс на позицію заступника бізнес-омбудсмена. І я навіть подумала: а якщо не мій, то чий же досвід потрібний?

 

Враховуючи ваш досвід скорочень та пошук себе, дайте поради тим жінкам, які раптово змінюють кар’єру або залишаються без роботи.

По-перше, не варто сприймати кар’єру як тільки вертикальну. Кар’єра – це не значить йти тільки нагору, це може бути також і покращення своєї експертизи, знань, розширення сфери діяльності.

По-друге, треба зміцнювати соціальні зв’язки. Якщо ми кажемо про різкі та форс-мажорні переходи, то людина потрапляє у шоковий стан. І тут потрібно мати те коло людей поруч, з якими можна поспілкуватись, навіть якщо ви – інтроверт і не схильні до того, щоб мати багато друзів. А їх багато і не потрібно. Підтримка бойфренда, партнера, сусідки, подруги з дитинства, батьків, знайомих – вона потрібна всім. І, звісно, я раджу підтримувати і професійні зв’язки також. Я вірю в те, що люди – не дурні, вони знають, хто ти і чого вартий, і як раз у такі часи, коли тобі складно, вони і проявляють себе.

По-третє, коли тобі вже 40 років, ти маєш безцінне розуміння не просто, чого ти хочеш, а чого ти точно не хочеш. От мене це рухає вперед і ніщо мене не втримає в організації з токсичним середовищем або у сфері, яка мені не подобається. Звісно, обставини є обставинами, але потрібно шукати своє. Тому головне – не боятись і сміливо дивитись вітрам змін в обличчя. Тільки так можна бути щасливим. Тому що, коли ти обираєш консервативний шлях – не йти за своїм внутрішнім призначенням, — ти завжди програєш. Можливо, ти й будеш мати якусь стабільність, але всередині ти будеш розуміти, що не виконуєш те, чого хочеш. Себе ніколи не надуриш. Я в юному віці думала стати мистецтвознавцем, але батьки мене відмовили. Проте, хто знає, я буває думками повертаюсь до цієї сфери і не відкидаю ідеї, що з часом на пенсії у мене буде галерея, наприклад.

По-четверте, якщо є таке внутрішнє тяжіння змінити все, це не означає, одразу обрубати все. Зміни можна робити поступово і готувати себе до них, якщо є для цього передумови.

По-п’яте, працювати із собою і додати фізичні навантаження. Коли після першої різкої втрати роботи у мене почалась депресія, я, наприклад, вирішила почати займатись лижним спортом, перемагала сама себе кожен день на Протасовому Яру, — це дуже допомогло не лише тілу, але і волі.

Ви є менторкою для декількох дівчат з питань жіночого лідерства. Що ви кажете їм задля того, щоб вони зміцнювали впевненість у собі? Адже ваша третя порада – не боятись – вона безпосередньо стосується питання впевненості.

Єдиний спосіб ставати впевненішим – розвивати свої навички. А єдиний спосіб розвивати навички – пробувати. У мене в юності були побоювання із публічними виступами, навіть не думала, що так буде. І що зробила я? Почала читати лекції в університеті перед студентами, що не завжди були налаштовані слухати матеріал. І зараз я таких страхів не маю. Якщо ви, наприклад, переживаєте, що не можете висловити свою думку на зборах, то просто треба хоча б один раз підняти руку і заговорити. Олімпійські чемпіони такими стають, тому що вони щоденно відпрацьовують навичку: впав – піднявся, впав – піднявся.

Ви – мама двох доньок. Вашій старшій донці 23 роки, молодшій – 12. Бути мамою підлітка 10 років тоді і зараз – це різні речі?

О так, звісно! Я вже інша. У свої 20 років я знала про світ менше на тлі високого рівня відповідальності. А тому у молодшої доньки мама набагато демократичніша. Я вже дозволяю їй те, що не дозволяла старшій у її віці, наприклад, експериментувати із макіяжем. І мабуть лише нині осмислила, що таке материнство. Звісно, що я люблю та підтримую своїх дітей завжди, але от чітке розуміння, що вони стали особистостями, прийшло до мені під час недавньої відпустки. Ми провели разом пару тижнів, багато відверто спілкувались, і я відчула, що виховую не просто “своїх дівчат”, а надзвичайно цікавих людей.

Чого ви навчаєте своїх доньок? Які риси, на вашу думку, вони мають в собі розвивати, щоб бути готовими до мінливого майбутнього?

Мені дуже важливо, щоб вони росли допитливими, працьовитими, щирими і я бачу ці риси в своїх дівчатах. Вони мають навчитись бути самостійними, але і вільними, бути готовими до змін, до того, що немає нічого стабільного. І на мою думку, працьовитість та відповідальність за себе, — це те, що мають прищепити батьки своїм дітям, аби ті могли знайти своє місце у майбутньому. Я, наприклад, дуже хвилювалась, коли старша донька обрала математичну спеціальність. Але вона аргументовано відповідає, де та як може застосувати свої знання та навички, вона сама обрала місце для практики, — і це мені додає впевненості за мою дівчинку.

Молодша донька має талант до співу, і, вважаю, їй потрібно розвивати цю здібність. Вона дуже глибока дівчинка. Часто розмірковує дуже по-дорослому у свої 12 років. Тому у житті вона дуже стримана і все ховає у собі, а викладає емоції на сцені. Звісно, що зараз вона в тому віці, коли хочеться бути причетною до колективу, бути серед друзів, бути «як усі». Тому ми обговорюємо як залишатись собою і мати різних друзів. Ще я навчаю її, що конкуренція – це нормальне явище для сьогодення. Але конкурувати варто не в матеріальних речах, а у добрих справах та навичках.

Я раніше своїх героїнь питала про портрет сучасної мами, але давайте будемо відверті, сьогодні не кожна жінка хоче ставати матір’ю і має на це повне право. Тож жінка у 21 столітті – вона яка?

Я з вами погоджуюсь. Сьогодні змінюється традиційне розуміння, що таке сім’я, є стільки різних моделей! Так от, у жінок 21 століття немає віку. Вони грають за іншими правилами. Я взагалі думаю, що жінки з роками стають цікавішими, вільними, незважаючи на всі плюси і мінуси біологічного віку. Вони вже вміють насолоджуватись життям в широку розумінні. Пам’ятаю, під час відпустки з доньками ми зупинились у невеличкому італійському містечку і я із захопленням спостерігала, як місцеві жінки ввечері знімали свої фартухи та йшли на танці. І при цьому вони дуже самодостатні (не плутати з самотніми). Самодостатня – це жінка, яка гнучка використовує в кар‘єрі і особистому житті стратегії співпраці, а не змагань. І це, певно, головне в жінці 21 століття.

Підготувала Таня Касьян

Фото із архіву Тетяни Короткої

— Читайте також: WoMo-портрет: Наталья Холод