Жіночий колектив: міфи, легенди і жахи

Слава Світова, письменниця, мотиваційна спікерка, тренерка зі словесної майстерності та творчості. Співзасновниця креативного жіночого простору Creative Women Space, вона, як ніхто, знає правду про таємне життя жіночих колективів.

“У пеклі відведене спеціальне місце для жінок, які не допомагають іншим жінкам” — так сказала якось Мадлен Олбрайт, колишня держсекретарка США. І це одна із моїх улюблених цитат, що стосується жіночої спільноти та women empowerment. Чому деякі жінки вороже ставляться до інших? Чому жінкам буває легше співпереживати горю іншої, аніж щиро радіти її успіхам? Чому жінкам хочеться конкурувати, а не співпрацювати? І чи таким направду страшним є жіночий колектив, як про нього розказують у фольклорних переказах і легендах?

Запитай у Google

Отже, почнемо із пошуку: Google завжди поруч. Спробуйте вписати у пошукову стрічку фразу “жіночий колектив”. Що ви побачите? Enter!

Картинки із зображеннями осиних гнізд, клубків гадюк, зубатих крокодилів, а поруч із ними — червоною ниткою — меседжі: “як вижити і не вмерти”, “зміїне царство”, “серпентарій”, “токсичність жіночого колективу”, “як стати частиною жіночого колективу і не сказитися”, і тому подібне. Звучить, чесно кажучи, доволі моторошно. Очевидно, що про жіночий колектив в українському контексті існує таки багато “страшилок”. То звідки усе це бере початок? З алфавіту. І його останньої літери.

“Я”- остання літера в алфавіті

Нас, дітей вісімдесятих, так вчили змалку. Ти така як усі, нічого особливого. І взагалі, іди прописи писати. Іди, вчися, і бери з Інни приклад, а не в дзеркало на себе любуйся. На цьому місці можна було би почати ненавидіти Інну. Але хіба Інна винна? І хіба винна та, котра змалку чула багато про те, якою хорошою є інша, але не вона? Хіба винна, що її не казали, наскільки важливим є її власне “Я”? І що насправді життєвий алфавіт завжди розпочинається з літери “Я”, а сенс буття у тому, аби твердо знати відповіді на запитання: “Хто я? Чого я хочу? Що я можу? Якими є мої сильні і слабкі сторони? Як я можу посилити свої сильні сторони? Куди я йду? Що мені подобається робити? Куди я хочу прийти? З ким я хочу бути? Як я можу потурбуватися про себе?” На жаль, це не ті запитання, які часто звучали на пострадянському просторі, де навіть найріднішій дитині люди, батьки, проявляли свою любов і турботу не обіймами чи словами підтримки, а стриманими нейтральними фразами: “Бігом іди їсти, вже давно на столі стигне!” або “Закінчила уроки? А тепер бігом спати!”. Нам ніхто не казав, що важливо просто прийняти себе такою і не намагатися щось комусь доводити, змагатися із кимось за кубок першості, доводити комусь, що ти є, і ти є особлива. У цьому замкнутому кругу немає винних, цілі покоління людей із величезними дірками у серці жили, і живуть. Як уміють, бо їх не вчили, що може бути інакше. Але інакше бути може. З моменту усвідомлення свого власного “Я”.

Декларація самоцінності

У Вірджинії Сатир, американської психологині, експертки у сфері сімейної психотерапії, є чудова декларація самоцінності. Пропоную переписати її на листочок і завчити напам’ять, аби тихенько повторювати собі час від часу.

Я це Я. У цілому світі немає нікого, точнісінького такого ж самого, як Я. Звичайно, є люди, котрі чимось схожі на мене, але немає нікого точнісінько такого, як Я. Все, що від мене, є винятково моїм, тому що таким є мій вибір. Мені належить все, що в мені є: моє тіло і всі його рухи, моя свідомість, у тому числі всі думки та ідеї, які через неї проходять. Мої очі й те, що вони бачать, мої відчуття, якими б вони не були, — злість, радість, роздратування, любов, розчарування, захват. Мої вуста й всі слова, що вони промовляють, ввічливі вони, милі, правильні чи жорсткі й неправильні. Мій голос, м’який чи грубий, і всі мої вчинки, спрямовані як на мене, так і на тих, хто поруч. Мені належать усі мої тріумфи та успіхи, помилки й невдачі. Оскільки я вся належу собі, то можу дуже близько впізнати себе й таким чином потоваришувати із собою, полюбити себе і все, що наповнює мене, і тому я можу спрямувати всі свої дії в коло своїх інтересів. Я знаю, що мене не влаштовує, також знаю, що є щось, чого я про себе не знаю. Але я люблю себе, і тому можу сміливо діяти, аби змінити те, що мене не влаштовує, а також спробувати дізнатися про те, чого я поки не знаю. Я — це Я, не залежно від того, що я кажу, як чиню, як виглядаю, що думаю і відчуваю. Все це тільки моє й відображає мій стан у цей момент часу. Коли я обдумую те, як я виглядала, що говорила, що робила, що думала й відчувала, я можу відкинути те, що мені не подобається, залишити те, що мене влаштовує й замінити відкинуте чимсь новим, таким, що підходить мені більше. Я можу слухати і чути, говорити і діяти. У мене є всі можливості, аби бути близькою з іншими людьми та корисною іншим. Все для того, аби розбиратися у світі речей та людей, що мене оточують. Я належу собі, тому я можу сама себе творити. Я це Я. Зі мною усе в порядку.

Біла заздрість, чорна заздрість, зелена жаба

Жінки заздрять одна одній. Принаймні, так кажуть. А раз кажуть, значить, це правда.  Нещодавно, під час презентації збірки “Бойфрендз” нам, авторкам, прилетіло «чудесне» запитання із зали. І оскільки воно вразило мене до всієї глибини моєї душі, я можу навіть інтонаційно процитувати його напам’ять: “Дівчатка (важливо: авторок є 13 і середній їхній вік 30+, у декого кілька дітей і купа досвіду за плечима), дівчатка, от скажіть, як ви справляєтеся із заздрістю? Вас он як багато, а чиїсь тексти ж кращі, а чиїсь гірші, слабші. Ну ви ж заздрите. Як вам із цим?” Моя відповідь була про стереотипи, скрепи, світло софітів і п’єдестал, силу в об’єднанні, сестринство. Чи почула мене тоді пані? Я сумніваюся. Але я сказала усе, що хотіла. А потім задумалася: традиційне виховання робить так, що часто автоматична асоціація, яка виникає у багатьох осіб жіночої статі беззаперечно й одразу у контексті жіночого колективу (навіть якщо це колектив авторок!) буде про те, що “жінки = заздрість”.

У Дена Дубравіна є чудова книжка під назвою “Психологія емоцій: почуття під контролем”. У цій книжці розповідається про багато емоцій, і зокрема пояснюється почуття заздрості та розповідається про тригери. Прочитати про це ви зможете самі, а я лиш приведу короткий конспект головного.

Якщо у народному фольклорі є чорна заздрість, вона ж “зелена жаба”, яка душить і не дає жити спокійно, то на противагу цьому у психології є інше поняття, так звана заздрість біла — здатність гостро усвідомлювати свої потреби і бажання через досягнення інших. Іншими словами, коли ми заздримо комусь по-білому, ми надихаємося чужими історіями успіхів, вивчаємо чужий досвід більш прицільно, аби перейняти дещо, щось “вкрасти як художник”, десь спробувати діяти за подібними схемами. Але чому ж ми заздримо узагалі? І що ж нас, жінок, часто тригерить?

Тригер заздрості №1

Ми порівнюємо себе з іншими. І часто це завдає невимовного болю всім нашим душевним конструкціям разом взятим, а також болючого удару по нашій самооцінці. Ми порівнюємо себе, міцно тримаючи у руці лупу або мікроскоп, роздивляємося усі свої недоліки й недопрацювання, викручуємо собі суглоби й виїдаємо собі печінки за незроблене, безцільно втрачене, вічно недосяжне і далі по списку. У своєму поглибленому процесі компаративного аналізу ми часто забуваємо про точку відліку. Зазвичай, у всіх точка відліку завжди колись була «нуль». Ми забуваємо про те, що хтось міг розпочати займатися улюбленою справою дуже давно, і в той час, як ми могли проживати наше життя несвідомим невігласом, хтось у паралельній реальності міг спокійнісінько заробляти свою першу тисячу доларів, а тоді сотню, а тоді мільйон. Ми не знаємо справжньої чужої історії. Ми не знаємо чужої точки відліку. Але ми знаємо свою. А тому найкраще, що ми можемо зробити, це почати порівнювати себе із собою. Вчора vs сьогодні.

Тригер заздрості №2

Ми конкуруємо з іншими. Нам хочеться більше, вище, краще, сміливіше. Все це, зрештою, стає схожим на Дарвінів природний відбір, і можна значно пом’якшити собі напругу, запитавши себе: навіщо це мені? Що я хочу цим довести? Чому я щось відчайдушно хочу комусь довести? Зазвичай, всі відповіді варто шукати у дитинстві. Американська письменниця Фланнері О’Коннор якось сказала: “якщо ви пережили дитинство, у вас є достатньо матеріалу, аби написати роман”. Часто усі причини й усі відповіді лежать у площині нашого дитинства. Варто лиш покопатися там. А замість змагань не на життя, а на смерть із суперницею, можна вигадати свої власні, персональні челенджі й спокійно насолоджуватися процесом без злості і крові.

Тригер заздрості №3

Ми визнаємо власну поразку та неідеальність. Ми опускаємо руки. Нам здається, що ми гірші, не дотягуємо до планки, нездари, нікчеми, ніхто. Усі навколо хтось, а ми — ніхто. Найгірше у цьому сценарії те, що замість того, аби, зрештою, почати нарешті щось робити, ми часто опускаємо руки, впадаємо у густу й безпросвітну тугу та оплакування тієї версії себе, якій ніколи не судилося бути. Робити “щось” завжди страшно. Тут хочеться процитувати Шеріл Сендберг, операційну директорку Фейсбук і навести слова із її промови студенткам-випускницям жіночого гуманітарного вишу в Нью-Йорку:

Сподіваюся, ви знайдете у житті глибокий сенс, задоволення та пристрасть. Сподіваюся, ви успішно подолаєте непрості випробування, які можуть випасти на вашу долю, і вийдете з них сильнішими та рішучими. Сподіваюся, ви досягнете бажаної рівноваги та дивитиметесь на світ широко розплющеними очима. І ще сподіваюся, що ви — так ви! — маєте амбіції будувати кар’єру та керувати світом. Бо світ потребує вас, щоби змінитися. Жінки всієї планети розраховують на вас. Отже, будь ласка, запитайте себе: що б я зробила, якби не боялась? Відтак, підіть і зробіть це.

 

Від заздрості до ненависті один крок

Є таке страшне слово. Мізогінія. Вікіпедія трактує: характерна для деяких чоловіків і жінок поведінка, що виражається в зневазі й ненависті до жіночої статі. Я не знаю, як це лікується, але традиційно можу порадити прикласти до болючого місця книжку. Наприклад, ось таку — “Феміністки не носять рожевого та інші вигадки. Розповіді дивовижних жінок про те, що для них означає це страшне слово на літеру “Ф”. Там на сторінці 300 письменниця Доллі Олдертон написала, як викорінити внутрішню мізогінію й надала перелік дій, і там багато цікавого й корисного, а процитую я ось ці слова:

Якщо інша жінка отримала роботу, яку ти хотіла, зустрічається із хлопцем, який тобі подобався, чи носить сукенку, на яку ти задивлялася, але не могла купити, бо забракло грошей, пам’ятай: вона нічого у тебе не відібрала. Ти маєш час і можливість на те саме. Патріархат утнув один хитромудрий трюк: змусив нас повірити в те, що успіх — наче один-єдиний шматочок торта, який залишився на столі, і нам усім треба попрацювати ліктями, щоб його дістати; жінка, яка розштовхала всіх суперниць, аби першою його схопити, чомусь “безсердечна”… Цією брехнею нас намагаються залякати. На світі повно тортів. А якщо не можеш знайти бажаного шматочка, спробуй сама його спекти! … Активно допомагай іншим жінкам відшукати свій шматок торта, навіть якщо ти ще не знайшла свого. Радій за тих, хто знайшов свій торт, постав зверху свічечку і заспівай: “Многая літа!”

 

Скляна стеля, зубило і слово, що камінь точить

Ми часто чуємо історії про те, що вгору кар’єрними сходами легко злітають тільки чоловіки. Жінки ж мають у буквальному сенсі слова продиратися туди, активно застосовуючи свої акулячі зуби, гострі лікті, не менш гострого язика, та й усе одно, як би високо сходами не зайшли, а рано чи пізно упруться лобом об скляну стелю. Більше про цей феномен пише Шеріл Сендберг у своїй книжці “Включайся! Жінки, робота і воля вести за собою”. Разом із тим, побутує думка про те, що, власне, чоловіки тут ні до чого. Часом, зростанню кількості впливових жінок найбільше перешкоджають жінки, які уже мають вплив. У одній компанії нагору пускають лише одну. Міф про те, що “переможниця буває тільки одна” квітне й колоситься на ниві суцільного бойового хаосу у жіночому колективі, де, згідно з оповідками, завжди є ігнорування, підсиджування та саботування інших.

У цьому місці хочеться заломити руки і розпачливо вигукнути: доки?

І оскільки це коротке запитання може прозвучати радше як риторичне, задля його вирішення усім нам, жінкам, варто відкинути негативний багаж минулого, забути про стереотипи і жінконенависницькі жахастики, сісти у коло й почати шукати відповіді разом, пліч-о-пліч. Співпрацювати, а не змагатися. Підтримувати, а не конкурувати. Об’єднуватися, аби зробити ще більше разом. Бо місця під сонцем вистачить на всіх. Бо кожна у своїй унікальності є особлива і неповторна, а тому немає сенсу змагатися. Бо замість того, аби іти одна одній по головах, можна взятися за руки. І це наразі все, що я хотіла нині сказати про жіночий колектив.

 

— Читайте також: Монетизація таланту: Короткий конспект