«25 років і досі самотня?»

Продовжуючи тему «шеннюй«, соціального феномену, який виник у сучасних Китай, Японії та Південній Кореї, знайомимо вас із американською журналісткою Розанн Лейк. Під час роботи у Пекіні Розанн потоваришувала із декількома молодими китаянками зі свого офісу. Ці розумні й талановиті молоді жінки справили на Розанн неабияке враження — вона щиро захоплювалася колежанками, у той самий час помічаючи, що китайські колеги старшого віку ставляться до дівчат досить дивно — хтось надто стримано, хтось дивиться із осудом, хтось сміється у них за спинами. Лейк вирішила розібратися, у чому ж проблема? Виявилося, у тому, що 25-28-річні фахівчині досі (!) незаміжні. Розанн вирышила дослідити проблему детальніше, а результатом дослідження стала книга «Leftover in China». Уривок із неї ми наводимо нижче.

Відразу після святкування китайського Нового року я вийшла на роботу. Зайшовши до офісу Пекінської телевізійної станції, я помітила, що мої молоді колеги не в гуморі. Навіть Шаньшань, запальна продюсерка, дещо пригасила свій норов. Я запитала, чи всі добре відпочили під час свят, а у відповідь отримала декілька вимушених посмішок. Здивована такою реакцією, я підійшла до співробітниці, яка була років на 10 старшою за інших, і вона сказала: «Вони сумні, бо не виходять заміж». Ніби це її пояснення мало для мене якийсь сенс. Потім вона повернулася до роботи, зникнувши за своїм монітором. Я ж почувалася збентеженою.

У той самий день під час обідньої перерви я, спілкуючись із Шаньшань, дізналася, що китайський Новий рік — це найтриваліше свято, під час якого більшість китайців мають законну відпустку. Більше ніж 300 мільйонів китайців святкують Новий рік вдома разом зі своїми сім’ями. І ось саме тоді, коли за святковим столом збираються родичі, щоб співати пісень, смачно їсти, грати та пустувати, заведено повідомляти усім присутнім про заручини. 25-річні та дещо старшого віку дівчата часто при цьому наголошують, що дату весілля ще не встановлено, але пропозицію вони вже отримали. Вони так чинять лише для того, щоб не отримати ярлик «шеннюй», тобто щоб не бути «жінкою-залишком» в очах рідних.

Кадр із документального фільму «Marriage Market Takeover»

Я ніяк не могла збагнути, що коїться у сучасному Китаї, країні із розвиненою економікою, країні із найбільшою кількістю жінок серед населення? Чому тут про молодих, 28-річних, здатних народжувати, працювати, досягати, жінок говорять, як про сміття? Чому у цій країні ще донедавна жінки не мали особистих, соціальних, економічних свобод? Навіть права самостійно пересуватися не мали (тут авторка натякає на звичай бинтування ніг. – Прим. Ред.). Чому мої колежанки, освічені, висококваліфіковані, незалежні жінки, які втілюють у життя мрії своїх матерів та бабусь, замість того щоб вважатися опорою нації, отримують ганебний ярлик?

Перебуваючи у студії я помітила, що більшість свого часу знаходжуся в оточенні команди молодих жінок: сценаристок, редакторок, режисерок, продюсерок, ось таких, як Шаньшань. Було природним, що ми потоваришували, подорожуючи до Внутрішньої Монголії, їдучи до далекого Шанхаю та проводячи разом понаднормові години в офісі. Постійно спілкуючись із ними, я стала свідком розмов про особисте життя, кохання, стосунки із батьками, надії та цілі. Найпопулярнішою темою для розмов була тема шлюбу. Вони говорили про шлюб так само, як про ніготь, який вріс у палець, – із болем та відразою. Вони говорили про це, як про якийсь елемент, який їм заважає, та позбутися якого вони не можуть.

Чим більше я дізнавалась, тим більше зростало моє збентеження та здивування щодо нелогічності ставлення суспільства до таких жінок, як-от мої колежанки. Тому що у той час, а йдеться про 2010 рік, китайські підприємиці дивували увесь світ своїми досягненнями. Усі світові ЗМІ, включно із Forbes, Time та Newsweek, писали про жінок-міліардерів, які самотужки зробили кар’єру, і про те, що саме китаянки складали найбільший відсоток серед найбагатших жінок світу. Більше того, серед китайських фахівців, які успішно склали тест GMAT (Graduate Management Admission Test — вступний іспит для перевірки управлінських здібностей. Тест має на меті визначити не тільки повноту бази знань фахівця, а й його вміння мислити творчо. – Прим. Ред.), 63% — саме жінки. Згідно даних Національного бюро статистики, 71% китаянок у віці від 18 до 64 років мають постійну зайнятість і складають 44% робочої сили КНР.

Я розуміла, що ставлення до цих жінок дедалі лише погіршуватиметься. Я почала шукати різні дані про феномен «шеннюй», брати інтерв’ю не лише у колежанок, а й у інших жінок, яких знала поза роботою. Три роки потому, коли я мала в активі декілька сотень інтерв’ю, моя цікавість спонукала мене до вивчення історії життя китайського соціуму. Виявилося, що історія «шеннюй» починається із тих часів, коли Китаєм ширилася ідея комунізму. Тоді шлюб вважався універсальним, єдиним та обов’язковим способом життя. Але швидкий, за мірками історії, стрибок довжиною у 30 років від комуністичної до урбанізованої, глобалізованої та економічно розвиненої супердержави зробив шлюб дискреційним інститутом. Саме цей фактор сприяв і сприяє тому, що жінки обирають передусім освіту та кар’єру, а вже потім заміжжя. Другий фактор – це політика однієї дитини, від якої суспільство ще не оговталося, і яка спричинила помітний гендерний дисбаланс. Справа у тому, що така політика спонукала 30 млн жінок робити аборти, а у часи найрадикальнішого її провадження частими були випадки дітовбивства. Все це призвело до того, що містяни почали ставитися до своїх дочок із такою самою шаною, як до синів. Дівчата, які народжувалися у ті часи, коли в КНР стрімко збільшувалася кількість навчальних закладів, отримали доступ до освіти і, як наслідок, можливість будувати кар’єру, пробиватися у лідери. Тоді ж політика однієї дитини призвела до збільшення класу, який живе за межею бідності. І чоловіки, представники нижчого класу, часто лишалися самотніми, бо не мали змоги утримувати сім’ю, а тому просто не зацікавлювали потенційних наречених.

Цей гендерний дисбаланс призвів до масштабних соціальних, економічних та демографічних зрушень у КНР. Основою цих зрушень була ідея того, що шлюб – це обов’язок. У Китаї шлюб виконує роль соціального локомотива, тобто він є рушійною силою, яка визначає вектор подальшого життя будь-якої дитини із будь-якої сім’ї. Програма у дитини одна — до 30-річчя одружитися і народити нащадків. Програма батьків одна — зробити все можливе, щоб їх дитина до 30 років одружилася та народила власну дитину. Якщо це зробити не вдається, то для батьків одруження дитини стає місією на кшталт хрестового походу. Такою була політика Китаю щодо заміжжя протягом останніх п`яти тисяч років, але за останні 30 років ситуація докорінно змінилося. Тепер шлюб для китаянок вже не має такого великого значення, як раніше, бо вони мають можливість реалізовуватися у професійній сфері, мають доступ до освіти. І ці зміни важко сприймаються батьками та особливо прабатьками, які зростали в атмосфері злиднів, революцій, війн. Усупереч вченню Мао, яке ще є актуальним серед покоління прабатьків, жінкам Китаю так і не вдалось стати рівнею чоловікам.

Сьогодні 650 млн китаянок стикаються із такими ж проблемами, що й жінки в інших країнах, але чому перші мовчать? Чому не об’єднуються навколо проблем та не використовують силу своїх голосів? Адже в усьому світі жінки відстоюють своє право на визначення власного майбутнього, вирішуючи самостійно чи виходити заміж, чи ні, чи народжувати, чи не мати дітей.

Джерело: refinery29.uk

Фото: Mikael Aldo

— Читайте також: Лета Хон Фінчер: «Феміністки — справжня загроза уряду Китаю»