«Бійцям потрібне гарне харчування» — Наталя Подоба про те, як вони досі готують для війскових

Наталія Подоба до війни мала бізнес з виробництва раціонів: сніданків, обідів та вечерь, які готують на замовлення і щодня привозять клієнтам. З початком повномасштабного вторгнення росії в Україну вона разом із чоловіком вирішила залишитись у Києві. Від 1 березня вони почали готувати гарячі страви для бійців ТрО, потім взялися годувати велику групу техперсоналу «Укрзалізниці» та волонтерів із залізничного вокзалу, згодом підрозділ саперів, прикордонників, навчальні частини ЗСУ, швейний цех, кілька десятків самотніх літніх людей, невеликі групи військових на різних об’єктах. Загалом на рахунку «кухні» Наталії понад 40 тис. нагодованих людей. Київ звільнили, але вона продовжила готувати для військових.

У проєкті «Незламні» Наталія розповіла про рішення, ухвалені у березні, про те, як відновлювала бізнес після деокупації, та чому досі продовжує готувати для військових.

«Ми думали, що все закінчиться за тиждень»

24 лютого я прокинулася від звуку повітряної тривоги, згодом мені почали телефонувати співробітники. Спочатку адміністратор Андрій, який розвозив харчування о 6-й ранку. Я сказала йому, що головне зараз — рятувати сім’ї (у нього однорічна дочка). Мої слова Андрій передав іншим водіям. Ми з менеджером почали телефонувати клієнтам. Дехто з них обурювався, що не буде доставки, — ми повертали гроші.

Один із наших водіїв намагався вивезти свою сім’ю, але було дуже проблематично, тому він повернувся до роботи. Пакети, які того дня не вдалося доставити, бо одержувачі виїхали з міста, ми передали одній з наших клієнток — літній жінці з переломом ноги.

Ми тоді думали, що все закінчиться за тиждень. Але не так склалося, як бажалося. Почалися дні очікувань. Якщо першого дня ми лише читали новини і нічого не робили, то наступного дня ми з чоловіком поїхали до Солом’янської адміністрації, де відкрили пункт прийому добровольців. Чоловіка не взяли через вік і відсутність досвіду, до того ж вистачало молодих хлопців, але він згодом став знадобився  як інженер зв’язку.

Того дня ми поїхали до кухні, де були наші співробітники. У приміщенні є все для життя, бо багато людей працюють вахтовим методом, тобто тиждень працюють, а тиждень відпочивають. Там є кімната з ліжками, душем, пральною машиною. Плюс приміщення — напівпідвал. Виїжджати не було сенсу — всі дороги забиті. Хлопці залишилися і ми почали готувати коктейлі Молотова, звозили їх до Солом’янської адміністрації.

«У березні почали годувати хлопців на блокпості та співробітників УЗ»

Десь на п’ятий день ситуація погіршилася, ми думали, що російські солдати ось-ось захоплять Київ, але цього не сталося. Від 1 березня ми почали готувати їжу для хлопців на блокпості, який організували неподалік місця, де була наша кухня. Потім я переглянула ресторанні чати у Telegram. Один із них уже став місцем волонтерської допомоги: люди писали, що у них є, хто працює, хто віддає свої запаси. Були й запити на їжу, бо ніхто не очікував масштабів того, що відбувається.

У чаті я побачила запит на те, щоб годувати 130 людей техперсоналу УЗ. Я зателефонувала цій людині, ми все обговорили, так ми отримали своє перше велике «замовлення». Пізніше серед наших «клієнтів» з’явився взвод саперів.

У пікові дні ми готували по 500 порцій їжі, робота тривала  цілодобово. Годували усіх «клієнтів» безкоштовно. 

На нашому виробництві залишилося два кухарі, які застали війну на зміні – шеф-кухар та його рідний брат. Також залишилася господарка, а ще ми підселили до них старшого сина чоловіка. Ось цим маленьким колективом і працювали.

Читайте також: «Війна — це час дії» — Вікторія Тігіпко про допомогу 8 000 сім’ям та залучення інвесторів у відбудову України

Моїм завданням було організувати матеріальну базу, бо потрібні гроші та сировина, оскільки у магазинах уже бракувало продуктів. Наш шеф-кухар познайомився з адміністраторами АТБ поблизу та пояснив, що ми робимо. Вони нам для нас відкладали продукти. Найбільше лихо було з упаковкою — дістати її було неможливо. У тому ж чаті рестораторів знайшла одного українського виробника пакування із фольги. Ми раніше з ним співпрацювали, він дав адресу свого складу на Борщагівці. Ми з чоловіком поїхали туди. Це була цікава поїздка, бо поряд працювала артилерія. Компанія відмовилася прийняти оплату, але при цьому забила всю машину пакуванням.

Також нам не вистачало спеціального інвентарю каструль на 50-100 літрів, бо раніше ми такими не користувалися. Наш постійний постачальник інвентарю надава нам необхідне.

У той період все залежало від твоїх відносин із людьми. Спочатку ці контакти були павутинкою, яка з війною перетворилася на сталеву мережу, що тримає нас. Я писала в одному з постів, що теперішні події, з одного боку, вбили віру в людей, а з іншого — відродили.

Я знала, що не поїду з Києва. По-перше, за фільмами про війну пам’ятала, що всі структури під час війни працюють, зокрема ресторани. По-друге, розуміла, що хтось має залишитися, бо багато виїжджали. У мене не було дикого страху.

«Не було часу боятися»

Більшість мешканців нашого будинку виїхали. Лишилися переважно самотні літні люди. Ми з чоловіком вирішили допомагати таким сусідам, закуповуючи для них продукти. Якось нам написала клієнтка, яка має тренувальний табір на Трухановому острові. Там мешкали сім’ї, які виїхали з Ірпеня, а також діти, спортсмени. Машин у них не було, тож закупити продукти вони не могли. Ми з чоловіком доставили їм харчі. 

Тож нам ніколи було боятися, ми постійно щось робили.

Як сервіс почали працювати з кінця травня. Клієнтів поменшало на 70%, але я була до цього морально готова. Потроху люди почали з’являтися. За місяць до нас звернулася моя сусідка — військовослужбовиця. Її батальйон ТрО потребував кухаря, бо мали продукти, але не було кому готувати. Ми почали їх годувати. Їм видавали багато круп, мало м’яса, майже не було овочів. З голоду не помреш, але сил не додасть таке харчування. Людям потрібні білки, вуглеводи та клітковина. 

Читайте також: «Я зрозуміла, що буде мало сенсу від того, що я сидітиму в Італії та виходитиму на акції з прапором» — Катерина Смірнова про 12 тис комплектів амуніції для війскових за півроку війни

У батальйоні від 40 до 60 людей. Снідають вони самі: вівсянка, печиво, цукерки, кава. А ми готуємо обід, куди входить суп, м’ясо і салат, та вечерю (ті самі страви, тільки без супу). Спершу готуємо для батальйону, а потім для клієнтів. 

Продукти нам привозять тероборонівці плюс додаємо трохи своїх. Намагаємося покривати усі витрати самі, іноді доводиться збирати кошти, хоча роблю це неохоче.  

На приготування однієї порції витрачаємо 110 гривень — це лише продукти та електроенергія, потрібна для приготування. Але ж тарифи постійно ростуть і юридичні особи сплачують вже понад 8 гривень за 1 кВт.

За цю працю я доплачую своїм співробітникам по 100 гривень. Хотіла більше, але вони самі назвали таку суму. Загалом один день таких приготувань коштує 6900 гривень.  

Читайте також: «Ми маємо залюбити один одного»: Марта Левченко про роботу «Міста Добра» під час війни

Під час роботи часто згадувала книгу Муракамі «Про що я говорю, коли говорю про біг». Забіг на далекі дистанції — це вміння тримати ритм та дихання. Не треба рватися. Ми відразу виклалися на ривку: зробили надзусилля і зробили неможливе. Та якщо ми хочемо кудись добігти, то треба пам’ятати, що повільний та регулярний біг — запорука фінішу і того, що ти не зійдеш з дистанції.

Також мені допомагають жити віра та дисципліна. Без віри все стає безглуздим, а дисципліна допомагає тримати себе у рамках. Мене дуже надихав мій чоловік. Я жартувала, що навіть коли почнеться війна, він піде до спортзалу, запустить вдома прання і лише потім рятуватиметься. Щоправда, я не думала, що мої жарти стануть реальністю. Я відчайдушно вірила, що ми прорвемося. Потім віра в те, що Україна переможе, стала більш аргументованою.

«Дуже надихали люди, які готові допомогти»

Дуже надихало те, що волонтери швидко реагували на прохання про допомогу. Ти не сама, а у тебе ще сотні рук на підхваті. Відчуття плеча — це найважливіше. Наше люди дуже швидко самоорганізується — на порожньому місці швидко створюють нові структури. Наприклад, наші сусіди, не дуже заможна пара, принесли нам котлети, бо думали, що нам нічого їсти. 

Я хотіла б навчитися боятися, бо якось я зрозуміла, що взагалі не маю відчуття страху, а це неправильно. Нормальна людина має боятися, щоб вчасно почати діяти. У мене страху немає, тому не можу адекватно оцінити загрозу. Так я можу когось підставити, сказавши йти за мною. ЦимЧИМ? хотілося б зайнятися після війни. Також хочу почати стратегічно планувати на той випадок, якщо мене не стане. 

Також я зрозуміла, що не боюся комунікації з будь-якою людиною. Розмовляти стало дуже легко, тож якщо мені скажуть побудувати космічний корабель, то я знайду людей. Я взагалі більше не бачу проблем, коли треба щось зробити. До мене тільки зараз дійшло, що головний ресурс — це люди та контакти. Якщо ти все втратив, але маєш мережу контактів, то все налагодиться і буде ще краще. Але не швидко. 

Читайте також: «Ми допомагаємо дітям у важкому психо-емоційному стані»: Оксана Лебедєва про допомогу постраждалим дітям та проєкт Gen.Ukrainian

І ще одне відкриття: раніше я завжди говорила, що спочатку у країні треба  побудувати інфраструктуру, аби людям було комфортно, а потім уже займатися культурою. А тепер думаю, що це неправильно. Спочатку культура та освіта, а потім можна будувати дороги та оздоблювати оселі.  Навчити дитину чогось доброго можна і в школі без дверей, а ми завжди чомусь ставили віз поперед коня. 

Про плани після перемоги

Ми з чоловіком два рази проходили шляхом святого Якова, він тривє 10 днів. Хочемо ще раз пройти цим маршрутом. 

Зараз багато людей захопилися сублімованою їжею. Я вважаю, що це досить перспективний напрям, бо готується така їжа дуже швидко, що економить час. 

Залишаться фонди, яким потрібно буде допомагати їжею. Завжди є речі, де я можу бути корисною. Зараз я дуже втомилася, бо у лютому у батька діагностували онкологію, а влітку він помер. Я постійно  їздила до Кишинева, до батьків, це теж було непросто. Усі події переплелися, тому я іноді впадаю у стан, коли автоматично виконую робочі завдання, на креатив сил не вистачає. Ідей поки що немає, але я знаю, що вони з’являться, тому не хвилююся про це. 

Іноземці ніколи не зрозуміють, що у нас відбувається, поки не побачать. Якби я розповідала про війну, то попросила б їх уявити людину, яка має певний розпорядок дня. Наприклад, встати зранку, вигуляти собаку, сходити у спортзал, поїхати на роботу, потім забрати дитину із садочка та їхати додому. Зараз такого немає. Ти не встаєш зранку, бо спиш дуже погано. Якийсь час ми спали у навушниках, які зменшують шум. Ці навушники заглушали звуки вибухів. Зранку ти не можеш випити кави, навіть якщо маєш купу грошей, бо кави у магазині немає, а кав’ярні не працюють. Вигуляти собаку ти можеш тільки біля будинку, бо комендантська година на кілька днів. Твій спортзал закритий, як і офіс, в якому працював, або ці будівлі просто знищені. Та і їхати тобі немає на чому, бо пального заправити автівку емає. Дитину в дитсадок не поведеш, бо ти дружину із дитиною відправив за кордон і навіть не знаєш, як вони, бо вони три дні стояли на кордоні і немає зв’язку. Таке твоє життя зараз. І воно буде таким надалі. У кращому разі.