Інші діти: Як говорити з дітьми на табуйовані суспільством теми

Коментують Лариса Денисенко та Анна Хьоглунд

«Чому небо блакитне, а люди не літають?» Дуже швидко діти від таких питань переходять до більш складних, на які у дорослих не тільки немає відповідей, але про які вони взагалі побоюються розмовляти. Чому та дівчинка так дивно ходить? Чому його по черзі до садка приводять один та другий тато, а де його мама? Чому у тієї дівчинки брови нагадують чайку? Про те, як розмовляти з дітьми на теми, про які суспільство воліло б мовчати, у рамках дискусії «Інші діти» на Книжковому Арсеналі розповіли правозахисниця Лариса Денисенко та письменниця зі Швеції Анна Хьоглунд. 

Чому батьки не розмовляють з дітьми на важкі теми?

Анна Хьоглунд, авторка книг «Бути мною» та «Про це говорять лише з кроликами»

Дуже часто батьки відчувають страх перед тим, щоб спробувати знайти спільну мову з дітьми. Візьмемо за приклад тему смерті. Я можу точно сказати, що мої мама і тато побоювались розмовляти зі мною на цю тему. Батьки дуже часто бояться тих питань, на які, власне кажучи, вони не знають відповідей. Іноді їм просто не вистачає знань, і це є однією з причин, чому не відбувається конструктивного діалогу з дитиною. Але чесно сказавши собі, що ти чогось не знаєш, можно почати хорошу дискусію. Можна почати з того, щоб розказати дитині відверто про свій досвід, про свої знання, і, можливо, вони по-іношому подивляться на ситуацію. Саме тому я пишу книжки відверто, спираючись на свій досвід, і мені шкода, що подібна література не потрапила до моїх рук у свій час.

Лариса Денисенко, правозахисниця, адвокатка, письменниця, авторка книги «Майя та її мами»

Мені здається, шо у нас взагалі мало навичок стосовно розмов на будь-які складні теми і з дорослими, і з дітьми. У нас немає певної лексики, впевненості, вріноваженості для того, щоб пояснювати речі, які нас начебто чимось лякають. Ми ніби заходимо у воду, де не знаємо, яке там дно. А воно виявляється мулястим, тому що діти ставлять достатньо складні питання. Ми ж звикли говорити «правильні» речі, а складні речі у свідомості викривлені. І у результаті пояснити, чому у сік не треба класти цукор, набагато легше, ніж пояснити, чому не потрібно боятись дитинку, котра непевно рухається і не зовсім така, як ти. І так у всьмоу. Думаю, що це ще проблема поколінь. З нами батьки не проговорювали ці речі. Зараз діти зовсім інші, якщо вони вловлять страх та зверхність батьків, вони взагалі не будуть з ними говорити. Тут, до речі, зручним інструментом буде книга — прочитали якусь історію з дитиною і одразу ж її обговорили. У своїй книжці «Майя та її мами» я відхожу від терміну традиційної родини, тому що я не хочу, щоб дитина, яка росте без тата або мами, почувалась дискримінованою. Я чула про різноманітні форми принижень дітей, наприклад, дітей, батьки яких живуть за кордоном, називають скайп-діти, мені це страшенно не подобається. А найбільш мене вразила історія про двох близнюків, вчителька котрих називала їх «штучниками» та «пробірочниками» при дітях. Я приділила багато часу, щоб з нею говорити, але боюсь, що вона так і не зрозуміла, у чому проблема. Не можна говорити про правильність та неправильність родин, не можна говорити про традиційність або нетрадиційність. Є просто родини, де живе любов та повага, а є родини, де цього немає.

Що найбільше тривожить дорослих у дитячій літературі?

Л.Д.:

Бентежить відвертість, тому що до відвертості люди взагалі не дуже готові, і байдуже, яка тема. Якщо це відверте письмо без замовчувань, починається подекуди істерія. Залежить від суспільства. Якщо воно патріархальне, то книжки про посилення ролі жінки або дівчинки, ЛГБТ-тематика будуть викликати більшого невдоволення. Багато я чула обурень про те, навіщо писати про онкохворих дітей, — батьки вважають, що діти не хочуть про це читати. Ті самі батьки можуть бути і проти інклюзивної освіти. І коли ти відвертим словом натискаєш на це, то стикаєшся з гнівом та непорозумінням тих, хто до цього не готовий. Це пастка, адже у суспільстві усе це є, і дитина рано чи пізно буде дізнаватись про це сама, без допомоги, участі та чутливості батьків. Це відбувається з усіма, треба бути більшими реалістами. З дітьми потрібно розмовляти про ці табуйовані теми з позиції «рівний — рівному», і бажано вчасно. Зі мною у дитинстві ніхто не поводився, як з маленьким цуциком, ніхто не сюсюкався, дорослі спілкувались зі мною на рівних, і я завжди могла перепитати, якщо щось не розуміла. Це були довірені особи. І у своїх текстах я також намагаюсь свторити таких персонажів та явища, щоб дитина усвідомлювала і сприймала те, що я намагаюсь проговорити.

— Читайте також: Лариса Денисенко: «Нам треба боротися з бідністю, залежністю, яка прикріпачує до насильника і породжує стигми»

А.Х.:

У Швеції відверті дитячі та проблемні підліткові книжки досі сприймаються доволі прохолодно. Але я помічаю, що тенденція змінюється. Наприклад, у шведській мові з`явився новий займенник «хен» на позначення нейтрального положення щодо статі, якщо людина не відносить себе ні до чоловіків, ні до жінок. Хоча, відверто кажучі, не усі сприйняли це нововведення одразу ж і позитивно.

Як вам за допомогою фільма чи книги вдалось пояснити дитині щось таке, що ви не змогли зробити самі?

А.Х.:

Якось у мене був воркшоп у Тбілісі для студентів мистецького факультету. Я показувала їм норвезьку книжку «Гнів» про насильство у родині, і один із студентів доволі чутливо відреагував на цю книгу. Наступного дня він зробив невелику серію ілюстрацій, присвячених цій темі. Таким чином він зміг переосмислити власне дитинство. Узагалі мистецтво та культура у цьому сенсі є дуже корисними і допомогають осягнути те, що буває незрозумілим та очевидним одразу.

— Читайте також: Анна Хеглунд: «Не каждый взрослый поймет мою книгу, зато поймет каждый ребенок»

Л.Д.:

Я, напевно, можу загадати декілька таких історій. Перша стосувалась групової антигомофобної терапії з батьками, коли ми переглядали стрічку «Молитви за Боббі». Фактично усі батьки плакали після перегляду цього фільму. Культурний та мистецький продукт завжди сильно впливає на людей, навіть на тих, що налаштовані дуже критично. Другий момент пов`язаний із книжкою «ПРОти НАСильства». До мене звернулись колеги з певною скаргою на одну свою родичку, котра «гламуризовала» власну доньку. У збірці є оповідання Мар`яни Кіяновської про родину, котра, намагаючись забезпечити майбутнє своїй доньці, просто зробили з неї порцелянову ляльку, порушуючи правила приватності. У цьому оповіданні вона постійно веде блог з татом, розповідаючи про своє гламурне життя, їй не можна плавати, гратися з іншими дітьми, їй не можна бути з синцями. І неважливо, яким добром це пояснюється, — це типова експлуатація дитини. Мені сказали, що після прочитання цього тексту у тієї жінки була просто істерика, вона не хотіла впізнавати себе у цій героїні. Але потім вони почали виправляти ситуацію. І на це вплинуло усього лише одне оповідання.

Третій приклад — пояснюючи тему холокосту і ненависті до інакшості, я використовувала текст книги «Хлопчик у смугастій піжамі». У цій книжці один головний герой — син начальника концтабору, затоваришував з іншим головним героєм — в`язнем цього концтабору. Вони абсолютно однакові діти і не розуміють, що є якась різниця між ними, окрім цієї смугастої піжами. Дуже багато речей стосовно гідності, рівності я пояснювала дітям за допомогою цього тексту. І їм це було цілком зрозумліо.

— Читайте також: Жизнь после Instagram: История балерины, которая не просила такой славы

Мы в Facebook