Карпатські канікули з дітьми: Кваси, Криворівня та Красник

Путівник для тих, хто збирається у гори восени

22.09.2017

Продовжуючи розповідь про канікули у Карпатах, сьогодні я розповім вам ще про три місця, які варто відвідати тим, хто планує свій відпочинок восени.

Кваси – карпатський центр космонавтики і лікування миш’яком

Про закарпатське село Кваси мало хто чув. Але, як виявилося, тут є чим помилуватися, що спробувати і від чого здивуватися. Ми з задоволенням провели там цілий день і були б не проти повернутися на довший термін. Що ж такого незвичайного є в Квасах? Поїхати в Кваси «за водичкою» нам не раз пропонували господарі у Ворохті, але ми не поспішали, бажаючи спершу перевірити більш відомі атракції – побачити озеро Несамовите та підкорити Говерлу. Але вийшло так, що нас завезли у Кваси під час екскурсії «Водоспади і джерела Карпат», щоправда ненадовго, всього хвилин на 20. Цього часу нам вистачило, щоб зачаруватися затишним селом, яке з усіх боків тісно оточене дуже милими і якимись «пухнастими» пагорбами, адже ліси тут складаються не з гостроверхих смерек, а з листяних порід — бук, ясен, явір, тополя, береза. Вже тоді ми однозначно вирішили сюди повернутися і детальніше все розвідати.

До Квасів можна доїхати потягом «Київ-Рахів» або електричкою з Ворохти приблизно за 1,5 години. Електричка складається всього з двох вагончиків і ходить не кожен день, тому варто перевірити у касі, чи буде вона у запланований день відправлятися туди і особливо важливо – у потрібний час назад. Подорож залізницею дуже мальовнича, до того ж тільки так можна побачити старовинні австрійські віадуки з гарного ракурсу, зокрема проїхати паралельно найдовшому, який знаходиться в Ворохті, а також побачити менш відомий, біля с.Вороненко. Та й взагалі, пейзажі з вікна електрички відкриваються пречудові. Весь зворотній шлях я простояла біля відчиненої кватирки навшпиньки з фотоапаратом, щоб наловити пречудових моментів на заході сонця.

Чому ж варто відвідати Кваси і що не можна там пропустити?

Труфанецький водоспад

Він знаходиться на під’їзді до Квасів з боку смт Ясіня. Якщо їхати на машині, то логічно спочатку зупинитися біля цього, до речі, найвищого закарпатського водоспаду (36 м). З електрички його теж можна побачити, правда, це буде дуже швидко. Теоретично до водоспаду можна пройтися і з Квасів, це приблизно 8 км, але треба мати на увазі, що йти доведеться по трасі, між горою і рікою, де тротуари чи інші пішохідні зручності не передбачені.

Джерело «Буркут»

Це, мабуть, найпопулярніше місце в Квасах, де зупиняються як фури, так і автобуси з туристами. До речі, раніше саме село називалося Боркут або Тисаборкут. Це мінеральне джерело знаходиться на початку села, якщо їхати з боку Ясіні. Треба повернути на вказівнику ліворуч до «Сільської броварні» в урочищі Васкул, переїхати міст через Чорну Тису, або прослідкувати за тим, куди тягнеться вервечка відпочиваючих з пляшками. Вода у джерелі дуже смачна, трішки кисленька і газована. Розповідають, що вона може довго зберігатися і має суперцілющі властивості.

Санаторій «Гірська Тиса»

Головна принада санаторію – теж вода, унікальна і миш’яковиста. Хоча ми знаємо про миш’як мало хорошого, місцеві лікарі кажуть, що у помірних дозах він підвищує захисні можливості організму, покращує травлення, підвищує гемоглобін та кількість еритроцитів у крові, поліпшує самопочуття в цілому. «Гірська Тиса» спеціалізується на лікуванні захворювань опорно-рухового апарату, ендокринної системи, периферичної нервової системи, а також обміну речовин (подагра). Санаторій виглядає досить симпатично, так, що хочеться там відпочити і полікуватися. Товариські відпочиваючі старшого віку поділилися з нами захопленими враженнями про чарівний ефект місцевих миш’яковистих ванн, саме заради яких більшість людей приїздить сюди кожного року. Якщо двох тижнів на лікування у вас немає, то можна просто погуляти територією, зайти до невеличкої дерев’яної церкви, а діти з задоволенням пограються на дитячих майданчиках.

Ресторація «Гагарін та Бокораш»

Ця назва заінтригувала нас, щойно ми вийшли з санаторію, тож пропустити це симпатичне місце було нереально. Ресторан задумано у кращих львівських традиціях: у нього є своє легенда, про яку офіціанти не розповідають, а приносять книжку «Повесть о космическом бокораше» і її скорочену версію у вигляді коміксу для дітей. Інтрига будується на тому, що Кваси колись були центром лікування і реабілітації льотчиків-космонавтів, а також працівників атомних електростанцій. Автор книги розповідає цікавенну історію, як до Квасів на відпочинок прибув ніхто інший, як сам Юрій Гагарін, інкогніто, звичайно. Як перший космонавт познайомився з чарівною гуцулкою, а згодом і з бокорашем (тобто з плотогоном, людиною, яка займалася сплавом лісу по гірських річках), і чим це все закінчилося – можна дізнатися у ресторані. Також у закладі можна досхочу нафотографуватися – наприклад, в образі бокораша зі справжнім веслом-стерном на плоті (бокорі) пліч-о-пліч з космонавтом та гуцулами; разом зі скульптурами Гагаріна та бокораша на другому поверсі; на заквітчаному відкритому майданчику та й просто в осучасненому гуцульсько-космічному інтер’єрі. Їжа виявилася теж неймовірно смачною, свою роль зіграли і назви страв (слово дня — кремзлики), і подача, і посуд, і незвичні насичені «бринзові» смаки, і пиво «Ципа» з власної броварні, і книжка-легенда, під яку ми все це споживали. А ще було заспокійливе дзюрчання річки неподалік, і яскраві квіти, що нас оточували. Ставлю 10 балів з 10 і дуже раджу сюди потрапити. Після довгого перебування в глухих карпатських селах, де максимум є магазинчик-забігайлівка, потрапити у такий ресторан — це справжня насолода.

Джерела і підвісні мости

Крім широковідомого у вузьких колах «Буркута», в Квасах налічується до 200 інших джерел з різноманітними смаками і лікувальними якостями. Якщо прогулятися по основній вулиці села і час від часу повертати до річки, долати більш чи менш надійні підвісні місточки, то можна знайти і спробувати щонайменш ще десяток джерел. Якщо є час, то місцеві можуть показати шлях і до далеких криничок, куди треба прямувати гірськими стежками. Навіть, якщо джерельце не знайдете або вода не сподобається, то все одно нагуляєтеся по тінистих лісах, надихаєтеся ароматним, вологим повітрям, а може, і гриби-ягоди знайдете.

Залізничні мости-віадуки

Для любителів легкого екстріму в Квасах, крім стареньких підвісних мостів через Чорну Тису, що деколи мотиляються з абсолютно непристойною амплітудою, є ще й можливість погуляти по древніх залізничних мостах, які, здається, не знають, що таке ремонт, з часів Австро-Угорщини. Місцеві знавці ходять по джерельну воду саме так, навпростець, через мости, в покритті яких зяють дірки. Через них можна легко побачити камені, злегка вкриті водами Чорної Тиси. Лишається тільки дивуватися, як вся ця інфраструктура все ще витримує проходження потягів. Дещо виправляє ситуацію стигла суниця, яка росте просто вздовж залізничної колії.

Звірята

Дітям сподобалося, що у Квасах дуже багато коників і лошат, біля джерел просто сотні равликів, на полях пасуться козенята і овечки, над головою літають лелеки.

Гори

В Квасах ми бачили чимало вказівників на старт різноманітних гірських маршрутів, зокрема на Близницю (10 або 15 км), Драгобрат (14 км), Петрос (17 км), Говерлу (26 км). Чула різні думки, хтось каже, що складніше з цього боку підійматися, хтось каже, що легше. Треба буде перевірити.

Церкви

У невеликому селі на 2000 жителів досить багато церков. Ми бачили принаймні чотири. Одна з найстаріших – Церква Різдва Богородиці, яка нібито стоїть тут з 1762 року, коли ще була зроблена з вільхи і обмащена глиною. Розповідають, що ця церква бачила перших поселенців Квасів – жінку з двома дочками, які втекли від жорстокого пана і прийшли сюди з-за Яблуницького перевалу, а згодом поставили тут колибу. Пізніше сюди почали приходити опришки з іншого боку гір, перші з них одружилися з дівчатами, викравши для цього попа з Прикарпаття, і залишилися тут жити. Церква нібито і була побудована для цього викраденого священнослужителя. Потім втікачів приходило все більше і більше, так і з’явилося село. Цікаво роздивлятися не тільки старі церкви, а й прості будинки, стіни і дахи яких подекуди викладено дерев’яними ромбиками.

Народні промисли – дерев’яні скульптури і ліжники

Вздовж доріг або на території баз відпочинку зустрічаються цікаві дерев’яні скульптури. Наприклад, височенний юнак у брюках-кльош, який дещо нагадує мультяшного Трубадура, хоч і в гуцульському строї, тримає у високо піднятих руках гніздо лелек. Або богатирі з мечами і щитами трохи подалі. Також Кваси – відомий центр ліжникарства. Ліжник – це не просто товста і тепла вовняна ковдра, а й символ добробуту, який потрібен був і для шлюбного обряду, і для лікування. Кожен ліжник має свій унікальний візерунок та значення. Раніше тут навіть проводили тематичний фестиваль, але жодної сучасної інформації про нього ми не знайшли. Тому фестиваль можна замінити відвідуванням приватного музею ліжникарства.

Думаю, в Квасах можна не просто легко витримати, а навіть цікаво провести пару тижнів. Якщо не лікуватися з ранку до ночі у санаторії, то можна обійти найближчі пагорби, сходити в 1-2 дальні походи, поїхати до гіпотетичного географічного центру Європи (всього 26 км), дослідити хоча б один з 50 джерел, обрати ліжник та протестувати все космічно-гуцульське меню.

Криворівня – село для українських геніїв і талантів

Це невеличке село – однозначно карпатський must-see. Як розкішні краєвиди, так і історії про відомих людей заманюють сюди туристів. Тут любили відпочивати Михайло Грушевський, Іван Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський та чимало інших «зірок» того часу. Саме тут знімали «Тіні забутих предків», тут жила незвичайна Параска Плитка-Горицвіт. Ми провели один день у Криворівні і встигли побачити все найцікавіше.

Ми вирішили пройти від Верховини до Криворівні пішки, адже місцеві маршрутки і дороги — це щось. Відстань між селами – приблизно 8 км. Ми з донькою йшли від центру Верховини до першого музею, що розташований у присілку Криворівні, майже одну годину. Дорога сама по собі дуже мальовнича, транспорту небагато, тому така прогулянка буде в задоволення. Шлях тягнеться вздовж Чорного Черемошу в оточенні невисоких, порослих смерековим лісом гір. Біля ріки час від часу зустрічаються приємні відпочинкові майданчики, де є криті столи, місце для вогнища, гойдалки і навіть волейбольні майданчики з сіткою. Також на шляху побудовано чимало гарних дерев’яних капличок. Деякі садиби оздобили свої паркани і ворота різноманітними дерев’яними скульптурами. Подекуди зустрічаються високі скелі, підвісні мости через Черемош, гігантські яскраві квіти на узбіччі з боку ріки. Огляд усіх пам’яток у Криворівні зайняв цілий день, назад ми планували поїхати маршруткою, але за годину так її і не дочекалися, тож назад теж йшли пішки. Крокомір нарахував нам в той день 22 км.

6 місць, які не можна пропустити у Криворівні

Музей Грушевського

Почнемо з першого музею, розташованого у присілку Криворівні, який так і називається – Грушівка. Музей відносно новий, працює з 2003 року, і невеликий, всього дві кімнати. Насправді, діяч у цьому домі не жив, а та хата біля річки, де він протягом багатьох років зупинявся з родиною, вже давно знесена, на її місці стоїть яскраво-лимонний будиночок. Речей Грушевського тут майже немає – хіба що крісло-гойдалка. Є цікаві родинні фотографії, книги, побутові предмети. У приміщенні проводяться різні заходи, ми потрапили на приємну фотовиставку.

Музей Франка

Далі ми пройшли повз «Франкову криницю», хоча джерела там не знайшли, і десь за півгодини були біля музею Франка, який теж розташований біля самої дороги. Кімната-музей заснована ще 1953 року, тож за всі ці роки експонатів назбиралося чимало. Іван Якович приїздив сюди майже кожного літа з 1901 по 1914 рік. Зупинявся у двох господарів – знахаря Мітчука і різьбяра Якіб’юка. У музеї п’ять кімнат, заповнених дійсно старовинними і цікавими речами. У кімнату, де жив поет, заходити не можна, тож доводиться дивитися від порога. Запам’яталася нам красива гуцульська піч, викладена кахлями, «шезлонг» Коцюбинського, крихітний столик для письма, ґуґля – верхній одяг без рукавів, завдяки назві. З основної будівлі можна перейти у добудовану велику залу, де подекуди навалом зберігаються, мабуть, менш цінні експонати – численні роботи Параски Плитки-Горицвіт (наприклад, портрети Бетховена та Ганді або коломийки з ілюстраціями), твори місцевих вишивальниць та купа іншого.

Музей Параски Плитки-Горицвіт

Далі ми хотіли побачити цей маловідомий музей, який не був позначений на карті, тому запитали працівників музею Франка, як туди добратися. Виявилося, що хата Параски знаходиться вище в горах, тому знайти її не легко, тим більше вона все одно зачинена. Щоб потрапити туди, треба зателефонувати пані Василині (097 7710743), родичці Плитки-Горицвіт, яка нас туди заведе. Поки ми пробивалися через короткі гудки, встигли подивитися наступний пункт і залізти на гору. Але врешті пані Василина сама віддзвонилася, і ми домовилися з нею про зустріч під горою. До хати дійсно шлях неблизький, самі ми б навряд чи її знайшли, хоча напрямок взяли вірний завдяки підказкам селян. Будиночок крихітний, дуже скромний і явно потребує більш серйозного ремонту. Пані Василина розповідала нам все — і про себе, і про родину, і про Параску. Тривало це не менше двох годин. Плитка-Горицвіт пережила чимало страшних моментів у своєму житті – була і служницею, і ледве вижила в таборах, де дивом пройшла живою крізь розстріл, і ледве обійшлося без ампутації ніг. Про всі ці жахіття детально, зі сльозами на очах розповідає пані Василина так, як чула від Параски. Але й вона не знала повної історії, у якій завжди залишалися кілька загадкових пробілів. Випробування все ж таки її не зламали, хоч і сильно змінили. Її хата заповнена книгами і книжечками, які вона писала, зшивала і оздоблювала сама, тут і релігія, і фантастика (наприклад, віршовані «Пригоди гуцулів в Індії»), і вірші, і коломийки, і роздуми. Здавалося, вона записувала кожну свою думку, і тепер цими книжками забиті всі шафи, і це вже не враховуючи того, що роз’їхалося в музеї Києва, Івано-Франківська, Канева, Косова та інших міст. Ще тут є малюнки, картини, альбоми, неймовірна кількість витинанок, які вона робила навіть з обкладинок старих шкільних зошитів, які десь знаходила. Є ікона, намальована на резиновій підложці з лікарні, яку хтось викинув, а вона підібрала. Мабуть, у неї нічого не пропадало, всьому вона давала друге життя. Ще вона прекрасно фотографувала, хоч була самоучкою, і її неймовірні фотографії ми згодом побачили вживу у етнографічному музеї Косова. Цікаво, що цілий мішок плівок з підписом «невдалі фотознімки» знайшли у цій самій хаті волонтери, розібрали, промили, надрукували біля 4000 фото і віднайшли чимало прекрасних в усіх сенсах кадрів, за якими можна відновити майже 30 років історії села. Фото можна побачити на сторінці активістів у Facebook. Не здивуюся, якщо в цій хатинці на допитливих відвідувачів чекають ще й інші відкриття. Талант і геніальність, що межує з безумством, — таке враження справив на мене цей музей, але і нагадав про неймовірну силу духу, яку мають деякі особистості. Як на мене, то лише завдяки своїй фанатичній щоденній творчості Параска витримала весь той жах спогадів, який мабуть, постійно роївся в її голові, але це лише мій погляд. Параска називала книги своїми дітьми, чим нагадала мені ще один наш талант – Катерину Білокур, яка називала так само свої картини і теж мала досить трагічну долю.

Церква Різдва Пресвятої Богородиці

Перед відвідинами музею Плитки-Горицвіт ми встигли подивитися цю казкову і дуже стильну церкву. Нічого зайвого, жодного блиску і штучного пафосу, тільки дерево, яке втілилося у ідеальну форму в гуцульському стилі. Останні років 50 церква була вкрита звичайною бляхою, але не так давно їй повернули первинний вигляд, за що я особисто дуже вдячна, тому що виглядає вона зараз неймовірно органічно. Церква збудована 1719 року, поруч стоїть майже така ж давня дзвінниця. Кажуть, що раніше вона стояла на іншому березі Чорного Черемошу, але потім була перенесена сюди, бо не всі могли перетинати ріку, щоб йти до служби, особливо навесні, коли ріка розливалася, а мости зносило. Всередину ми не потрапили, але, може, це й добре. Чим ще рідкісна ця церква – з часу побудови вона ніколи не зачинялася, незважаючи на війни і зміну влади. Сюди ходили всі вищезгадані метри української літератури. До речі, по дорозі від музею Франка до церкви можна побачити Камінь Довбуша, прикрашений бартками, гуцульськими сокирами на довгих ручках.

Хата-гражда, де знімалися «Тіні забутих предків»

Сюди нам довелося в прямому сенсі бігти з гори, від музею Плитки-Горицвіт, адже була п’ятниця, а на годиннику 17.30. Музей знаходиться трохи далі церкви, але праворуч від дороги, за мостом. Двері хати виявилися зачиненими, що було сумно, але очікувано. І ось коли ми почали голосно засмучуватися з цього приводу, бо це був єдиний пункт, який нам залишилося подивитися, до нас непомітно підійшла жіночка і відкрила ключем двері до музею. За 15 хвилин ми все швиденько подивилися та ще й почули, чим відрізняється хата-гражда від звичайних хат, як по периметру хата оточена коридорчиком для худоби, щоб було тепліше і людям, і тваринам. Тут дійсно знімався відомий фільм, але тільки до сцени весілля. Ярмо, яке надівали на молодих, теж лежить тут, але насправді такої традиції у гуцулів, звичайно, немає. Цей епізод нібито був придуманий Параджановим. Інші сцени знімали в інших хатах, від яких на сьогодні практично нічого не залишилося. Та й ця хата могла зникнути вже давно, якби не шукали приміщення для проведення гуцульського конгресу, на що й отримали гроші від діаспори. Цей музей не варто плутати з хатою-граждою, яка знаходиться у Верховині, про яку я писала раніше.

Гори

Це незмінний пункт в усіх моїх карпатських звітах. У Криворівні ми піднялися на гору, що над церквою, поки чекали пані Василину. Я дуже раджу це зробити, тому що вид знизу, від річки, і вид на село з гори – це абсолютно різні речі. Зверху видно, як завертає річка, як розсипані хатинки по навколишніх пагорбах, вдалині видно вищі вершини. Коли видряпуєшся на черговий підйом і все це перед собою бачиш, то переповнюють неймовірні відчуття, і починаєш розуміти, що саме знаходили тут поети і письменники минулих століть.

Про музеї: всі музеї працюють стандартно з 10.00 до 18.00, обід з 13.00 до 14.00, вихідний – понеділок. Вартість – приблизно 25/10 грн для дорослих/дітей. Приватні музеї працюють за домовленістю.

Де поїсти: в селі немає кафе або ресторанів, що взагалі-то дуже дивно, але у центрі є непоганий супермаркет, де можна якось перекусити.

Красник – село нездійснених гірськолижних мрій і одного музею

Похід до Красника – це дуже мальовничий пішохідний маршрут з Верховини, який ми самі собі придумали і перевірили. Спонукали до цього кілька речей – розкішний вид з гори Магурки у бік Красника і Дземброні, недосліджена дорога на Google maps та бажання на день максимально відірватися від цивілізації. Останнє нам точно вдалося, бо до самого Красника ми не зустріли жодної людини. Маршрут – приблизно 17 км, підйом 500 м, грунтові дороги у поганому стані, час з 9.00 до 16.00.

Починається наш маршрут з головної вулиці Верховини (вул. Жаб’євська), біля магазину «Хмільник», треба перетнути міст через Чорний Черемош і відразу за ним повернути праворуч на невелику грунтову дорогу. Перша частина шляху йде через тінистий ліс. Далі виходимо на широкі поля, вкриті квітучими килимами. Google Maps вважає, що ця дорога веде на Ільці, але місцеві з ним не погоджуються (Ільці для них – це те, що передує Верховині по трасі з Ворохти). Ті 10-15 далеко розкиданих хат, повз які ми пройшли, теж не здавалися схожими на село, але це неважливо. Адже краєвиди там неймовірні, гори до горизонту з усіх боків, а вдалині видніється Чорногірський хребет. За дві години більш-менш плавного підйому ми дійшли до точки, де наша дорога завертала під горою на Красник. Там знову почався шлях через ліс, в якому місцеві мешканці і полюють на гриби. Далі пішов спуск на Красник, з однієї точки якого донька раптово побачила верхівку гори, в якій ми пізнали саму Говерлу. Скотилися ми до Красника, дивуючися тому, де ж тут Google побачив дорогу і уявляючи, який супертранспорт зможе тут пройти. Ближче до села зустрічаються льодяні потічки, які потім збираються в Чорний Черемош.

Красник – село досить велике на вигляд, хоча живе тут всього тисяча людей. Мабуть, це тому, що хати розкидані на великій території у 50 кв. км, це за площею як Верховина. Інформації про саме село небагато. В основному туристам воно відоме, як проміжний пункт на шляху до Дземброні, де починаються сплави Чорним Черемошем. Або як стартова точка підйому на гору Кострич (1544 м). В інтернеті свого часу писали багато про плани створення тут гірськолижного курорту «Кринта», який мав би стати конкурентом Буковелю. Зараз про заплановані 5 трас різної складності та 3 підйомники ніхто й не згадує.

Жодного кафе чи ресторану тут немає. Перекусити нам вдалося тільки в магазині «Бабина хата», де добра ґаздиня дала нам напитися води з криниці, зажарила по парі яєць і заварила карпатський чай. Загалом, вийшов прекрасний обід на свіжому повітрі, майже як вдома. Ця ж пані порадила нам сходити у музей пана Василя, що поруч з магазином, орієнтир – садиба «Кринта», ворота якої прикрашають великі літери і картинки з дерева.

Музей гуцульського побуту у Краснику – це дійсно те, задля чого варто сюди приїхати чи прийти. Звичайно, весь секрет криється у самому господарі, який багато знає про те, як жили гуцули і 100, і 200 років тому, і безумовно любить і цінує кожен свій експонат. Тим більше, що серед них зустрічаються як старовинні речі, так і зовсім нові, але зроблені з тих же матеріалів і тими ж способами, що і століття тому. Сама хата нова, побудована менше 10 років тому, але за усіма правилами 18 ст. Ми прийшли до музею неочікувано, якраз коли пан Василь збирався пообідати. Незважаючи на це, він приділив нам з донькою майже годину, розповідаючи і показуючи, як колись все виглядало, працювало і використовувалося. Після цієї екскурсії нам були вже не страшні всі інші етнографічні музеї краю, бо ми більш-менш розуміли, що це таке лежить за склом і для чого воно було потрібне.

Що запам’яталося і здивувало у музеї:

1. Як ідеально продуманий процес приготування сирів на полонині. Як розпалювалася ватра, як підтримували вогонь весь сезон. Якими обсягами збирали молоко, як піднімали і рухали 150-літровий казан, як підтримували потрібну температуру. Що використовували у якості закваски. Як робили сир — будз, як його коптили, як потім перетирали з сіллю на бринзу. Для кожного етапу були свої інструменти, назви всіх ми, звичайно, не запам’ятали. Але дізналися, як виглядав «бухоблік» вівчарів, як вони знали, хто і скільки овець і баранів привів їм на випас, як відрізнити худобу різних господарів та скільки сиру доведеться їм потім віддати.

2. Як виглядали унікальні дерев’яні замки і ключі до них, донька навчилася навіть відкривати і закривати двері.

3. Як працювали з худобою, які були дерев’яні стремена і таке ж сідло-тарниця; як доїли корів і в чому носили молоко; як робили пряжу з овечої шерсті. Які пастки ставили на лисицю.

4. Дерев’яний посуд на всі випадки життя – де зберігати бринзу чи масло, з якого посуду їсти в будні і свята, і навіть яка має бути спеціальна ємність, щоб нести паску до церкви.

5. Як виглядав звичайний і святковий гуцульський одяг, чоботи і постоли, капелюхи, пояси і прикраси, якими були давні мотиви вишиванок, як прикрашали палиці, з якими до церкви ходили навіть молоді гуцулки. В яких скринях тримали одяг, щоб він гарно зберігався. Як його прали і прасували. З якими торбинками ходили в різних випадках (наприклад, дзьобанка – сумка для невеличкого перекусу, щоб було що «подзьобати»).

Оплата за відвідання музею – за бажанням. Хата господарів теж гарна, прикрашена і яскрава, біля входу стоїть перший пробний екземпляр крісла-гойдалки. Навіть паркан навколо хати і музею зроблено за усіма гуцульськими традиціями. Тож дуже раджу сюди завітати, цікаво буде і дорослим, і дітям. Бажано заздалегідь домовитися про відвідини з паном Василем за номером: (097) 2432313.

— Читайте також: Карпатські канікули з дітьми: Косів, Коломия та Шешори