Незламні: як українці 6 місяців виборюють свою свободу у цитатах військовослужбовиць, журналісток та волонтерок

24.08.2022

Сьогодні пройшло рівно півроку з моменту, як росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну. За даними Організації Об’єднаних Націй, через війну майже третина 44-мільйонного населення країни змушена була  залишити свої будинки. Це найбільша міграційна криза з часів Другої світової війни. 

Від початку 24 лютого загинули 9 тисяч українських воїнів, серед яких не лише військовослужбовці та військовослужбовиці, а й бійці тероборони та всі, хто взяв до рук зброю. Ще більше захисників були поранені. Також унаслідок дій росіян загинули понад 5 тисяч цивільних, а ще понад 7 тисяч були поранені. 

Попри усі втрати та біль, які змушені переживати українці, вони продовжують воювати, волонтерити та відбудовувати своє майбутнє знову.  Ми продовжуємо виборювати свою свободу та незалежність аж до нашої перемоги, бо ми — незламні. 

У чому сила українців та українок, як їм вдається витримувати воєнний режим, та що означає “незалежність” — розповіли бійчині, волонтерки та військові журналісток. 

Ірина Никорак, депутатка Київської ради, засновниця проєкту Arm Women Now

«Я звикла багато працювати в режимі нон-стоп. Але з початком повномасштабної війни і щоденним емоційним напруженням — звісно втомлюєшся набагато більше. Перші місяці не відчувала втоми, всередині була лише дика ненависть до всього «руського міра» та бажання помсти за всі ті звірства, які вони робили. Але в кожної людини наступає момент, коли виснажуєшся і треба якось відновлювати себе, шукати сили та енергію для подальшого наближення нашої перемоги. Тому завжди всім кажу: виснажуватися, втомлюватись, відчувати апатію — це нормально. Головне чітко розуміти, де твоє місце сили і звідки можеш черпати енергію. Для мене це 100% наші Карпати, рідна Буковина. Просто піти в ліс чи посидіти на березі Черемошу. І вуаля — далі в бій. 

Особисто в моєму розумінні, незалежність — це воля і свобода. При чому у всьому: вільно дихати на повні груди, вільно говорити те, що думаєш. Свобода власних переконань, вподобань, свобода дій. Ти сама обираєш ким бути, де бути, і що робити. У цьому справжня незалежність, яка дістається нам дуже високою ціною».

 

Наталія Ємеліна, головна редакторка жіночого журналу «Единственная/Єдина», доброволиця

«Не дуже вдається витримувати той графік, що почався з війною. У мене таке враження, що я біжу марафон, максимально вкладаючи всі сили. Визначаю собі термін, скільки необхідно витримати, досягаю якогось певного результату, а потім падаю ледь жива і намагаюсь відновитись. І так знову і знову. Зараз вже є розуміння, що з цим потрібно щось робити, бо описаний сценарій про короткі відстані, а не про гру в довгу. Треба розраховувати свої сили і, як це не дивно буде звучати, берегти себе: давати час на відпочинок, розподіляти обов’язки, не хапатися за всю роботу, яку пропонують, а якщо і братися за неї, то встановлювати реальні терміни виконання. Власне, зараз є розуміння, що треба бути відповідальною не тільки для інших, але і для себе. Сил має вистачити не тільки до перемоги, але й далі! А організм не любить, коли в нього позичають.

Прямо зараз я отримала від нього щедрого копняка: після великого навантаження злягла з температурою. Якщо по-нормальному не розумію, доводиться вкладати мене в ліжко в інший спосіб. Висновки зробила, буду відповідальнішою.

Наша сила українців та українок у любові до свободи та нескореності. Скільки століть ламають нашу волю, але дзуськи. Оце відчуття: будь-що за правду, за землю, за рідних, воно ж непереборне. Це така якась внутрішня опора і в той самий час впертість (або те, на що спираємось), що її неможливо ані викорінити, ані перемогти. Принаймні я так відчуваю. Чим дужче нам шкодять, тим сильніше я лютую всередині і хочу битися. Не ховатися та берегтися, а битися і перемагати!

Ми, українці, дуже різні, але сподіваюсь, що маємо спільну рису: відчуття належності своєму народові і своїй землі. Це право і відстоюємо.

Що ж до мене, то я керуюся відчуттям власної внутрішньої правди. Я хочу відчувати, що роблю все, що від мене залежить задля перемоги. Вчуся новому, намагаюся опанувати складні недівочі навички, роблю те, що мені не притаманне. Я дію, наскільки це можливо. І це дає мені відчуття не марності свого існування в теперішніх реаліях. Хоча і дивуюсь з того, чим доводиться займатися. За мирного життя це б точно було поза моєю увагою.

Незалежність України для мене — це цільність моєї країни, адекватність в прийнятті рішень, свобода волевиявлення кожного, гарантія бути почутим та сприйнятим, але головне, самостійність. Ми маємо відчувати себе дорослими, радше навіть зрілими і щоб інші країни світу відчували та сприймали наші силу, міць, впевненість, відповідальність, розум і прагнення.

Дивіться, якщо ми по життю стикаємося із цільною особистістю, витриманою, дужою, інтелектуальною, яка знає, чого хоче, несе відповідальність за себе і своє оточення, приймає певні рішення, забезпечує, захищає, нам і на думку не стає пропонувати якісь поради, чи втручатися з покращеннями. І нападати тут також недоречно та навіть дивно.  Навіть голос з такими людьми не підвищують. І не тому, що страшно, а тому, що недоречно і навіть принизливо. Якось підсвідомо ми відчуваємо, що не варто, все вирішується інакше. Байдуже, мова йде про родину, чи бізнес-установу. Дивимось вглиб і розуміємо, що кожному в цьому осередку надійно і  комфортно, він впливовий та важливий, але при цьому захищений товариством.

Впевнена, що саме такі родини, угрупування, формування, осередки та країни мають вищий сенс і мають майбутнє. Своє власне, нікому не підпорядковане. Тому і незалежне! От до цього б хотілося б дійти!

Ну а незалежність України, це те, за що ми так сильно і відчайдушно боремось, здобуваємо і здобуваємо, що власне це наразі стала одиниця. Інакших варіантів для нашої країни не існує. Тільки незалежна, квітуча, прогресивна, вільна, а головне, з надзвичайним майбутнім!»

 

Марина Ліліченко, правозахисниця, волонтерка, військова

«Подібний графік, який почався з 24 лютого, я тримаю вже вісім років. Мені вдалося тримати темп між роботою та волонтерством довгі роки — без вихідних та відпусток. У 2017 році я вигоріла від такого шаленого темпу, проте завдяки власним силам, підтримці рідних та друзів я змогла опанувати себе та відновитися. Зараз служба в ЗСУ також потребує надзусиль. Тут потрібно бути у постійному тонусі. Не можна розкисати та давати слабину — потрібно бігти і боротися в режимі нон-стоп.

Сила українок та українців в їх силі! Силі духу та вірі в те, що вони роблять, вірі в перемогу та справедливість. Мене надихає шалена підтримка один одного, згуртованість найкращої нації та сила добра. Ми повинні пишатися тим, що ми українці і маємо свою національну державу, де на першому місці має бути людина і справедливість, а вже потім – добробут. Саме тому за незалежність потрібно боротися. І те, що ми її відстоюємо — робить нас сильнішими.

Незалежність України для мене передусім це можливість вибору, можливість залишатися самим собою, вільно дихати. Це вміння розпоряджатися своєю долею у своїй державі без тиску зовнішніх факторів, а особливо тиску держав-терористів. Наша незалежність — це боротьба сотень поколінь українців за власну гідність, землю і за майбутнє. Це пам’ять про мільйони українців, які поклали своє життя за незалежність впродовж багатьох століть, бо Україна завжди була країною вільних людей! Незалежність – це те, ким я є, якою є моя Україна, а ми є вільними».

 

Аліна Михайлова, військова

«Людина така «істота», яка може пристосовуватися до всього, особливо, коли ти розумієш мету і маєш ціль. А наша мета — це «визвольні змагання» за нашу країну.

Питання виснаження та втоми часом буває. Треба намагатися, якщо є змога, перемикатися. 

Сила українців в нашій історії, в нашому дусі, в нашому історичному прагненні до справедливості. Мені сили дають, як би то не звучало, мої загиблі друзі на цій війні. Я живу з думкою, що вони не побачать нашої перемоги і що я тепер на своєму маленькому фронті.  Я маю працювати за двох/трьох/чотирьох, за тих, хто вже спостерігає за нами зверху. 

Незалежність України — це боротьба та кров. Це велика жертовність. За нашу незалежність сьогодні щоденно проливається дуже багато крові і ми маємо бути гідні нашої країни».

 

Катерина Приймак,  співзасновниця Жіночого Ветеранського Руху

«У мене є особисті проблеми, які не дають мені відключати голову, але я звикла до такого життя і до війни. Мене рятує те, що я трудоголік. Коли я відчуваю, що я виснажилася, то намагаюся знайти щось приємне для себе — випити смачну каву чи погладити песика, який для мене стає дуже великим антистресом. 

У цьому болі та стресі я просто вже віднайшла якийсь дзен. Єдине, що можна зараз робити — це зосереджуватися на тому, що є тут і зараз, і робити все можливе, що можеш робити. 

Я надзвичайно пишаюся що я українка. Наша сила — об’єднуватися перед обличчям загрози, підтримувати один одного. Головне, коли стихає напруженість, фокусуватися на тій єдності та підтримці, ці «срачі» треба припинити. Наша сила також у тому, що ця війна відкриває дуже багато правди, яка історично приховувалася, і я впевнена, що багатьом українцям дає сила ця сила поколінь. Усі наші предки виборювали незалежність та долали ворогів — ми маємо це доробити і поставити крапку.

Зараз для мене незалежність — це свобода і відповідальність. Це зараз дуже критичний момент — йде 31-й рік незалежності, і попри те, що у нас відбувається поганого, ми несемо цю незалежність, ми вільні і це головне».

 

Аліса Коваленко, режисерка, військова

«Під час повномасштабної війни у мене було кілька моментів, в яких були зовсім різні стани. На початку здавалося, що не вдається зовсім. Суцільні питання без відповідей, що робити, кого рятувати, як рятувати, куди їхати, де твоє місце, яке твоє призначення, як і де ти можеш бути корисним, потрібним зараз… Але водночас було відчуття відповідальності, і перед моїми героями фільму, і перед родиною і перед країною. І наскільки б ти не був розгублений ця відповідальність переважала і не давала впасти у розпач. Я розуміла що важливо діяти, робити щось, навіть коли ти не впевнений. Бо бездіяльність небезпечніша, вона просто заповнює свідомість тривогами від яких немає порятунку. І був такий момент коли я мала приймати рішення, знімати кіно, воювати, бути волонтером… Що саме? І після того як я прийняла рішення воювати, стало легше. Я зрозуміла, так , добре, це мій шлях зараз, я з нього не зверну, і тоді всі сумніви і тривоги розвіялися. Потім був зовсім інший етап, етап фронту. І на цьому етапі мені давали сили люди, які були поруч, і робили з тобою спільну справу, це було дуже сильне відчуття єдності. А ще важливим було залишатися завжди при критичному мисленню, не втрачати відчуття життя, любов до життя, до людей поруч і, не менш важливе, почуття гумору, без якого на фронті ніяк.

Наша сила в унікальній внутрішній енергії, яка поєднується з якимось нашим бунтівним геном проти всякого поневолення та несправедливості. Часто, ще до повномасштабної, коли я говорила зі своїми іноземним колегами, я казала, що у нас є щось таке вроджене, закодоване в крові, ніби антидот проти будь-якої диктатури. Я б це назвала нашою національною бунтівною енергією. Ця енергія росла і росла і тепер це така неймовірно потужна бомба, яка акумулюється в моменти небезпеки дуже швидко і яка здатна протистояти будь-чому. Вистояти… Багато різного насправді, і побратими на фронті, і близькі друзі, і родина, і, найбільше, любов, любов до «своїх» людей, до своєї країни, до життя взагалі. В якийсь період коли я була на фронті, на початку, і не могла заснути в бліндажі, я уявляла як ми з моїм п’ятирічним сином саджаємо дерева в нашому крихітному садочку, де ми не встигли нічого посадити до війни. Тільки це мене якимось магічним чином заспокоювало. Це, звичайно, щось маленьке і ніби незначне. Але, насправді, це про щось значно більше, це про наше майбутнє, як ми будемо жити, як ми будемо будувати нашу країну, ростити наших дітей… Коли я думаю яку круту країну ми може відбудувати, які діти у нас виростуть, як ми переможемо, я радію. Навіть не страшно померти, коли думаєш про це.

Зараз для мене незалежність України це якесь більш глибоке питання, без геополітичного контексту, це не питання в політичній залежності від когось. Ми вже перейшли на інший рівень. Незалежність нашої країни зараз у свідомому громадянському суспільстві, як здатне відстоювати і будувати свою демократичну правову країну, яке здатне критично мислити, національно та культурно себе ідентифікувати, а також мати сильні інституції. Незалежність нашої країни у свободі мислення наших громадян, яке не може змінити жодна пропаганда, які свідомо будують свою країну, які боряться за свою свободу».