Видавництво “Колесо Життя” презентувало неформальну дослідницьку платформу «ЛЮДИНА ДИВО СВІТ»

Під час презентації видавчиня «Колеса Життя» Інеса Кравченко розповіла про створення неформальної дослідницької платформи «ЛЮДИНА ДИВО СВІТ», в центрі якої є Людина, та про запуск оновленого формату друкованого журналу “Колесо Життя”, що за 17 років існування став  справжнім явищем серед українських інтелектуалів. 3 вересня 2006 був надрукований перший номер журналу. З того часу у світ вийшло 147 номерів журналу і 4 спецвипуски. Понад 1000 відомих експертів стали авторами статей або учасниками інтерв’ю. З 2022 року відеозапис всіх інтерв’ю дублюється на ютуб-каналі “Колесо Життя”.

Відправною точкою проєкту «ЛЮДИНА ДИВО СВІТ» став просвітницький форум “Освіта Дивосвіту”, що відбувся у вересні цього року. Концепція форуму «Освіта Дивосвіту» була заснована на книзі о. Андрія Зелінського «Семенові зорі». «Семенові зорі» — це алегорична казка, де кожен герой грає свою важливу роль, додаючи у спільну історію власних сенсів, а кожна подія спонукає до глибоких роздумів і сприяє особистому зростанню. За сюжетом головний герой Семен вирушає в подорож, аби побачити власне село з-за валів з іншого боку та навчитися запалювати зорі. Тепер в планах у “Колесо Життя” продовжувати початий напрям разом з залученими експертами:  створювати події, курси, книжки та інструменти особистих трансформацій на межі фундаментальних культурних дисциплін: музики, мистецтва, філософії та духовних і тілесних практик. Їх синергія утворює квінтесенцію знань про людину і її Всесвіт. Команда проєкту перетворюватиме інформацію у сенси, робитиме умови для особистих трансформацій.

“Наступний рік пройде він під новою темою – «Людина Диво Світ», — каже Інеса Кравченко, засновниця журналу та натхненниця проєкту, — Реальність наполегливо забирає в нас зовнішні опори, підштовхує нас, провокує відкрити територію, де ми дійсно можемо керувати. І ця територія – у нас всередині. Ми вже почали свій рух  – по мапі Дивосвіту, яка з’явилася завдяки Андрію Зелінському. Цей і кожен наступний номер журналу буде присвячений двом із восьми зупинок на мапі Дивосвіту. У першому – ми зупиняємося на мистецтві запалювати зорі і на пам’яті, з якої ми всі розпочинаємось. І головне питання, яке ми розглядали з нашими експертами, звучить так: як вичитати свободу зі своєї пам’яті? На пошук відповіді були націлені всі наші події – інтерв’ю, відкриті зустрічі, лабораторії, презентації книг. Кожна з подій – це відповідь, яка відкриває певний бік нашої свободи, сенсів нашого життя і сили, яка допомагає рухатися вперед обраним шляхом. Аби стати справжніми господарями власного життя”.

Першою темою оновленого журналу було оголошено питання: «Метафізика переходу: як вичитати свободу з пам’яті?». На його сторінках можна прочитати думку на цю тему експертів з різних галузей знань: економістів, філософів, культурологів, військових, політичних психологів, громадських діячів, продюсерів та інших. Під час презентації декілька запрошених учасників випуску висловились з цього приводу у своїх виступах:

• • Анатолій Амелін, співзасновник і директор економічних програм Ukrainian Institute for the Future. 
  • Олександр Філоненко, філософ, викладач, постійний спікер «Колеса Життя» та Cowoguru. 
  • Володимир Нікітін (Африканич), сучасний мислитель, доктор культурології, кандидат архітектури, професор, поет і письменник. 
  • Віталій Хромець, координатор ініціативної групи в «Інакша освіта», Co-Founder/CEO в агенції n’craft, директор ГО «Несторівський центр», доктор філософських наук. 
  • отець Георгій Коваленко — український православний священнослужитель, блогер, громадський діяч, ректор Відкритого Православного Університету Святої Софії-Премудрості у Лабораторії українськості.

• Іван Форманюк — психолог та керівник проєкту TESMIND,

• Юрій Нагулко — український художник, філософ і мислитель

• отець Олександр Чорней — протоієрей, місіонер, настоятель Храму Свт. Інокентія Херсонського.

Отець Георгій Коваленко поділився своїми роздумами щодо української перемоги і  необхідної для цього мобілізації: “Якщо ми хочемо перемоги, то перемога — це не побєда. Побєда — це “після біди”, а перемога — це надзусилля. Тобто, це — не якийсь день, коли все закінчилось і ми щасливі. Перемога — це робити більше, ніж можеш. Це — щось, що має тривати в часі. Ми в перемозі до тих пір, поки в нас залишаються Віра, Надія, Сила нашого духу. Ми перемагали на початку березня 22-го року. Чому ми сьогодні починаємо зневірятися і це — найбільший виклик, який стоїть перед нами? Тому що перемога в голові. А вже потім додаються можливості — ресурси, зброя, і  знаходяться інші стратегічні рішення. От що дуже важливо.  І тому мобілізація — це не те щоб один раз зібратися. Колись я жартував про те, як перекладається “подвижник” сучасною мовою. Подвижник — подвижний. Сучасною мовою це означає — мобільний. Якщо продовжити цю паралель: мобілізація — подвижництво, то в самому слові “подвижництво” є слово “подвиг”, є слово “рух” і є те, що це на все життя. Це — якийсь вибір, який людина робить на все життя. Її життя стає цим подвижництвом. Реальний подвижник не вважає, що робить щось героїчне. Він йде своїм життєвим шляхом в тих обставинах, які є. Але вибір — його. Людині важливо розуміти головне. Особливо, коли вона намагається перемогти — зробити надзусилля над собою чи надзусилля разом. Особливо тоді, коли їй треба мобілізуватися. Тобто обрати свій  життєвий шлях відповідно до власної мети, до спільної мети і зробити неможливе”.

Володимир Африканович Нікітін розмірковував про вплив української освіти на розвиток свободи в українському культурному коді: “Українська  освіта, Освіта Дивосвіту — це те, що Україна може внести до світу. Це — український лад, який для мене, як для архітектора, бароковий. А барокко це — невизначеність, множинність, перебільшення, відкритість, багато уявлення. І по-моєму це треба якось внести в освіту. Та освіта, яку ми знаємо, виникла зовсім недавно, три століття тому. Ця єдина державна.освіта, єдина школа. До того і далі будуть інші освіти. Зараз наше завдання — зрозуміти, що освіта повинна бути спрямована не на професію, а на свідомість. Та свідомість, яку ми маємо, це — свідомість єдиного правильного, де все інше є вороже. А Україна завжди була на перехресті, і це її хрест, її Спокуса, її перспективи. Але перехрестя може бути таким перехрестям, де через тебе все проходить, а може бути перехрестям, де через себе все перетворюється. Українська освіта, як перетворення”.

Іван Форманюк порадив скористатися ефективною практикою роботи з пам’яттю і конструювання свого майбутнього: “Сучасні дослідження виділяють пам’ять, як конструкт, як механізм, який здатен перезбиратися. Є пам’ять на минуле, і є пам’ять на майбутнє. Пам’ять на майбутнє — це те, що організовується нашим механізмом цілепокладання. Виявляється, що людина, яка може розказати про себе змістовну, чітку, без протирічч історію, яка зшиває її минуле, теперішнє і майбутнє, має кращий механізм постановки цілей і розуміння образу майбутнього. Я історію про себе визначаю в статті, як ідентичність, як здатність усвідомити себе більше в плані самості: хто я на різних рівнях буття: онтологічному, професійному і т.д. Працюючи з наративом людини, хто вона є, нам треба пробудувати ким вона себе бачить в майбутньому. В книзі Ігоря Козловського є слова: “Треба розрізняти волю і свободу. Волі ми всі хочемо, а свобода — це наш внутрішній вимір”. Звідси і з’являється людина, яка визначає: “А ким я хочу себе відчути через крок?”. Детальну механіку цієї практики можна прочитати  у новому номері журналу “Колесо Життя””.

Віталій Хромець розповів про вплив Григорія Сковороди на університетську і всю освітню українську культуру: “В інтерв’ю, яке ви можете прочитати в новому номері ми говорили про трьох людей: про Сковороду, про Ушинського і про Сухомлинського. Сковорода — це світ, який тільки зараз проявляється, як світ України, світ українства. Для мене Сковорода — це та людина, яка заклала основу нашої соціальної пам’яті. Сковородинівська культура визначила освітню культуру. Ушинський вчився у Новгород-Сіверській семінарії. Директором цієї гімназії був сковородиневець з козацького роду. Сам Ушинський згадував, що гімназія мала вплив на те, що він, маючи батька великороса, назвав себе малоросіянином. І Сухомлинський, який народився, жив і помер в радянський час, раптом починає говорити про поняття “сердечності”. Сковородинівське поняття. Він говорив про те, що треба змістити акцент в педагогіці з “педагогіки голови” до “педагогіки серця” так, як говорив в свій час Сковорода. Коли я розмовляв не так давно з Ольгою Василівною Сухомлинською, донькою Василя Олександровича, я використав слово “сердечна педагогіка”. І Ольга Василівна, людина поважного віку, академік, доктор наук, зауважила: “В педагогічній традиції встановилося словосполучення “педагогіка серця”. А Інеса Кравченко в нашому інтерв’ю усталила інший термін — “сердечна педагогіка”. І мені здається, що це щось інше, коли спочатку “серце”, а потім “педагогіка””. 

Юрій Нагулко відрефлексував фундаментальні закони буття: “Люди говорять про мудрість, це — величезна глибина. В повсякденні мудрість проявляється інколи так, як ми п’ємо воду. Вона в людині або є, або її нема Ти хочеш її прийняти, вона приходить до тебе. Якщо ти не готовий її прийняти так, як Віру, вона до тебе не прийде ніколи. Мудрість — це океан. Інколи ми просто дивимося на поверхню. Вона величезна. Вона без краю. Але насправді океан має глибини. І тоді це безмежжя. Про Сковороду говорили, що він занурювався в безмежжя. Багато філософів, той же Ніцше, Юнг… І сьогодні багато філософів занурюється туди. Але чим глибше ти занурюєшся, тим більше ти розумієш, що джерела лише два: Любов і Милосердя. Все інше точно не від Бога і не від людини, не від серця”.