«Видавництво» на двох: Хто в Україні видає «непопулярну» літературу

Книжки як бізнес-модель

У 2014 році Лілія Омельяненко та Ілля Стронговський запустили соціальний арт-проект “Добра листівка”, у рамках якого розповсюджували листівки з роботами українських та закордонних ілюстраторів, а всі гроші віддавали на благодійність – допомагали дітям з інвалідністю. Спочатку засновники хотіли через ілюстрації розповідати світові про те, що відбувалося на Майдані. Час йшов, ті події залишилися в історії, а проект живе і досі. Це була вільна ніша на ринку – якісні художні листівки. Окрім цього, велику роль у цьому проекті грає соціальна складова – не лише благодійність, а й особлива тематика –  є серії листівок, присвячених ЛГБТ-спільноті, фемінізму, гендерній рівності тощо. Зацікавленість Лілії та Іллі у соціальній тематиці продовжилась і в їх наступному спільному проекті — видавництві «Видавництво». Як працювати у видавничому бізнесі, не маючи досвіду, та чому нам потрібно більше книжок про смерть, Лілія Омельяненко розповіла в інтерв’ю WoMo.

«Видавництво» – ваш другий проект у тандемі з художником Іллею Стронговським. Чому саме книжковий бізнес?

У певний момент ми подумали: якщо наш благодійний проект став успішним, то чому б не спробувати реалізувати і комерційний? В Іллі була давня мрія – відкрити власне видавництво. Так і вирішили спробувати. Тоді я працювала менеджеркою з маркетингу в юридичній фірмі, а Ілля займався дизайном книжок для різних видавництв. «Листівка2 була здебільшого як хобі. Минулого літа я пішла з юридичної фірми і відтоді весь свій час віддаю лише нашим проектам – і благодійному, і видавничому.

Але це наразі не єдині проекти, над якими ми спільно працюємо. З бажання робити авторську сувенірну продукцію відбрунькувався хаотичний та напівхуліганський проект «Невпинно» – зараз під цією маркою ми втілюємо авторські футболки і плакати, а також емалеві значки з дизайнами Іллі та, окремо, присвячені українським художникам – вже є чималі серії Малевича і Кандінського.

Як ви шукали інвестиції на запуск видавництва?

Спочатку ми вкладали власні кошти, а зараз реінвестуємо зароблене на продажах. Окрім цього, деякі книжки нам допомагають випускати партнери – як-от Фонд імені Гайнріха Бйолля та Національний Демократичний Інститут.

Видавничий бізнес був новою справою для вас. Чи можна успішно розвивати бізнес, не маючи досвіду?

Я переконана, що людина з метою та улюбленою справою апріорі буде успішною, навіть якщо не має досвіду. Вона весь час думає про свою справу, шукає різні способи досягнення мети. Чим менше у нас досвіду, тим більш нестандартні рішення ми зазвичай приймаємо. Той, хто «горить» своєю справою, більше комунікує з колегами і партнерами, генерує більше ідей, на відміну від того, хто «відпрацьовує» стандартний робочий день з 9 до 6 і йде відпочивати. Із проектом «Добра листівка» перші півроку я не могла нормально спати, постійно думала, що зробити краще, які ще ідеї реалізувати – це був нескінченний процес. Так і з «Видавництвом». Коли це твоя власна справа, ти просто не можеш припинити про це думати.

Ми з Іллею прийшли у видавничий бізнес, не маючи жодного досвіду. Багатьох знань, що стосувались саме цієї сфери, нам бракувало. Ми самі добирали ці знання – читали книжки, переважно англійською, тому що література на цю тему українською мовою відсутня. Решту здобували у спілкуванні з іншими видавцями – ринок дуже змінився після Майдану, тож корисним є досвід не тільки старших колег, а й таких самих початківців, що й ми.

З чого ви починали? Як обирали перші книжки?

Щойно ми взялися шукати права на книжки, які б хотіли видати, та права на них переважно були вже продані – спричинився оцей вибуховий розвиток україномовного книжкового ринку. Ніші, в яких домінували російські книжки, стрімко займалися вітчизняними. Після кількох відмов від правовласників ми почали втрачати ентузіазм. Найграмотнішою тактикою для початківців з малими ресурсами й без інвесторів було йти туди, куди ні українські, ні російські видавці не наважувалися. Якраз тоді нас із «Доброю листівкою» запросили взяти участь у Франкфуртському книжковому ярмарку.  Це була унікальна можливість подивитися, як проходить одна з наймасштабніших книжкових подій у світі.

На ярмарці поруч із нами був об’єднаний стенд шведських видавців, і там ми помітили книгу «Бути мною» Анни Хьоґлунд. Вона нас вразила уже з перших сторінок. Історія про дорослішання дівчини, про всі проблеми, пов’язані із цим, з міркуваннями про історичну долю жінки, стислий екскурс в історію фемінізму для підлітків. Але головне, що це була радикально інша література, ніж та, що будь-коли з’являлася в Україні. Тоді я і впевнилася, що саме «Бути мною» має стати першою книгою нашого «Видавництва». І саме тоді ми і зрозуміли, якою буде наша ніша – говорити з читачем на ті теми, які не наважується підняти ніхто з українських видавців – толерантність, рівність прав, ґендерні питання, протидія насильству, тощо. Маленьке видавництво не може конкурувати з великими, якщо не робить унікальний нішевий продукт. Зосередженість на власній тематиці не дає загубитися на ринку.  

Ми видали книжку Анни Хьоґлунд українською, привезли авторку до Києва на Книжковий арсенал, презентувалися в Харкові та Львові. «Бути мною» стала досить популярною серед читачів, нам часто говорили: «Як мені не вистачало такої книги в мої дванадцять». Оця фраза багато в чому вплинула і на наше розуміння, що видавати далі. Тоді вийшли «Майя та її мами» Лариси Денисенко та пікчер-бук «Про це говорять лише з кроликами», знову за авторства Хьоґлунд.

Книга «Майя та її мами» спричинила неабиякий резонанс минулого року…

З ідеєю такої історії до нас прийшла громадська активістка Ліза Кузьменко. Вона запропонувала придумати дитячу історію, де б просто і доступно пояснювалось, що існують різні сім’ї, що мама, тато і дитина – не єдиний можливий формат родини. Ця тема в нашій країні взагалі мало обговорювана.

Письменниця Лариса Денисенко погодилася написати цю книгу, а в процесі роботи вклала в історію набагато більше смислів і нюансів. У результаті в неї вийшла книжка «Майя та її мами» — про толерантність і 17 різних типів родин. Там висвітлено найгостріші суспільні проблеми – історії біженців і переселенців з Криму, заробітчан, тих, хто втратив близьких на війні.

Для багатьох дітей, які зростають у нетрадиційних з точки зору суспільства родинах, це може бути дуже болючим питанням – їх цькують у школі, вони мають комплекси, вважають себе неповноцінними. Я їх розумію, бо колись відчула це на собі — моя мама розлучилась, а потім вдруге вийшла заміж. І цей перехідний період, коли я не мала батька, був для мене дуже складним. Ми хотіли, щоб ця книга говорила про головне – в сім’ї важливі лише любов і повага, незалежно від складу родини або оточуючих обставин. Дитина має знати, що родина — там, де її люблять. Крапка.

А історія з погрозами на Форумі видавців?

Коли ми готували «Майю» до друку, мали побоювання, що ця тематика може викликати некоректну увагу. Тому погрози, які ми отримали згодом, були у певному сенсі очікуваними.

Історія така. У лютому минулого року ми видали цю книгу, презентували її на Книжковому Арсеналі і в Українському кризовому медіа-центрі. Спочатку весь негатив обмежився поодинокими дописами у якихось дивних групах у Facebook. А напередодні Львівського книжкового форуму на адресу мера Львова надійшов колективний лист, підписаний членами двадцяти різних громадських організацій, у тому числі релігійних і політичних. Підписанти виступали проти проведення презентацій книги у Львові. На їх думку, ці заходи могли «підривати авторитет церкви і стандарти суспільства». Частина організацій були фіктивними, тобто перша згадка про них була в цьому листі. Ще частина заперечила свою причетність до підписання.

Згодом почалися справжні погрози, більшість з яких надходили на e-mail і у соцмережі Ларисі Денисенко. Ми не знали, що буде на Форумі. Скасували один захід, що мав відбутися у дитячій бібліотеці, але залишили основну презентацію. Там була охорона, прийшло багато людей. І, хоча все в результаті пройшло спокійно, для нас це була дійсно складна і нервова ситуація.

У відповідь на погрози ми виклали макет книжки на сайті безкоштовно, щоб люди бачили, що кажуть представники церкви й праворадикали, і могли порівняти з, власне, текстом. У нас було близько 50 000 скачувань. І вся ця ситуація оприявнила величезну підтримку, на яку ми навіть не сподівалися. Цей шалений рух на підтримку «Майї» допоміг вистояти перед погрозами. Ну а ми записали собі в актив випуск «першої в новітній історії України дитячої книжки, яку вимагали заборонити».

Як це вплинуло на сприйняття книги читачами? А на продажі?

Під час презентації на Львівському форумі купили дуже багато примірників. В нас був невеликий наклад, і він весь був розпроданий протягом трьох-чотирьох днів. Потім ми ще двічі додруковували, щоб всі бажаючі могли придбати книгу. Люди чекали свої екземпляри по передзамовленню, був неабиякий ажіотаж. Ця неприємна історія мала і позитивний результат — ми привернули увагу не лише до нашої книжки, а й до проблеми загалом, і це найголовніше. Мені здається, що висвітлення табуйованих у суспільстві тем — це своєрідна вакцина від радикалізму та нетерпимості. Щобільше буде таких прецедентів, тим легше суспільство буде ставитись до цих тем, швидше звикне до них.  

Ви вважаєте, що радикально налаштовані люди можуть змінити своє ставлення?

Думаю, що так. Тому що з одного боку є радикали, а з іншого, — велика частка суспільства, яке стає на підтримку. На щастя, людей, що підтримують, набагато більше, і вони мають суспільний вплив. У випадку з книгою «Майя та її мами» декілька міністерств за своєю ініціативою написали звернення, де зауважили, що вони засуджують радикалів. Не було жодного блогера, який би не висловив нам свою пітримку. Для нас це було дуже важливо – ми зрозуміли, що на своєму місці і дійсно можемо змінювати суспільство на краще.

Зрозуміло, що маленьке видавництво має зосередитись на вузькій тематиці. Але чому саме соціальні проблеми?

Соціальні теми в літературі для європейських книжкових ринків давно є типовими, там їх не бояться і не замовчують. Навпаки, у бібліотеці кожної дитини є книжки на абсолютно різні теми – про філософію життя, смерть, дотримання прав людини, толерантність, людей з інвалідністю – чому з ними потрібно спілкуватися, чому їх не можна ображати або уникати. Як бути іншим. Останніми роками, наприклад, дуже гучно у світовій дитячій літературі звучить тема біженців.

Наша дитяча література заточена під позитив у тому сенсі, що все погане заметено під килимок і воно звідти стирчить і про це не говорять. Тільки стереотипні пригоди, мужні хлопці, тендітні дівчата, тваринки, веселки, цукрова вата. Водночас люди з інвалідністю поставлені в некомфортні умови, ніхто не звик бачити їх на вулицях, а не звикли бачити через цілковиту відсутність інфраструктури. Коли тобі нема як вийти з дому і нема як кудись проїхати, і нема як кудись зайти – бажання виходити меншає. І утворюється замкнене коло – ти виходиш, на тебе дивляться скоса, бажання виходити зникає, навіть якщо є така можливість. І про це не говорять, дитина з інвалідністю не може ототожнити себе з повносправними персонажами, а інших література у нас майже не продукує. Крім того, про життя з інвалідністю треба вміти писати, а для того має бути бажання розібратися в темі, цього ще не видно.

Наші книжки важко назвати бестселерами саме тому, що люди не звикли до такої літератури. На полиці в книгарні лежить наша «Бути мною», а поряд схожа книга для дівчат-підлітків, але більш safe option, без гострих тем. Пересічна українська мама з великою ймовірністю придбає те, де не будуть згадувати про місячні, чи, боже збав, геніталії. Тому що книжку Хьоґлунд не можна просто так подарувати дитині, батькам доведеться поговорити з дитиною про це. Мало хто хоче такі питання піднімати у сімейних розмовах. Це не дивно, бо ці питання не піднімалися в дитинстві самих цих батьків. І це треба долати.

Зараз ми плануємо видати декілька книжок про смерть, але я не знаю, як вони будуть продаватися, оскільки це також дуже болісна тема. Але смерть так само реальна і важлива, як і життя, і вона дуже цікавить дітей. Помирають родичі й близькі, стаються нещасні випадки, зрештою йде війна з Росією і там щодня гинуть наші люди. Ми маємо їм пояснювати, як правильно до цього ставитись. Всі книжки про смерть зазвичай дуже філософські, але вони допомагають дитині справлятися з негативом і розуміти, чому так стається, чому потрібно вміти сумувати, але не вбиватися? Чому, коли хтось помирає, життя не закінчується?

В європейських книгарнях можна побачити полиці із написом – «Книжки про смерть» – і можна обирати із 30-40 книжок. А в Україні одна або дві книги на весь ринок. Це треба змінювати і ми системно до цього долучимося, щоб було кілька видань на різний смак і вік.

Що для вас важливіше – той соціальний вплив, який має ваш бізнес, чи гроші, які ви на ньому заробляєте?

Ми на цьому грошей поки не заробляємо. Книжковий бізнес, особливо той, який робиться якісно (а ми робимо лише якісний продукт), взагалі потребує дуже багато фінансових вливань. Все просто: щоб зробити класну книжку, треба витратити багато грошей. Так, наші книги недешеві, але вони зроблені зі смаком і любов’ю. Соціальна складова, безумовно, найважливіша.

Які книжки ви готуєте до друку наразі?

Зараз ми презентуємо проект «Це зробила вона». Це кількатомник про жінок, які створили Україну, хочемо щороку видавати по тому на 50 і більше імен в кожному. Про чоловічий внесок у нас говорили завжди і дуже розмаїто, час назвати і жінок.

У США видали серію книг «Good Night Stories for Rebel Girls» – збірки біографій видатних жінок світу. Вони шалено популярні та продаються мільйонними накладами. Ще до виходу книг ми зв’язувалися із авторками і цікавились, скільки українок буде згадано в книжках. Виявилось, що жодної. Нам було неприємно, що серед 200 видатних жінок світу не знайшлося місця для жодної нашої співвітчизниці. Тоді ми з Іллєю почали думати, що можемо зробити. Провели опитування в соцмережах і серед своїх друзів, питали, яких українських видатних жінок вони знають. Виявилось, що мало хто може згадати більше 5-6 відомих жіночих імен. А от якщо попросити згадати про чоловіків, там буде довгий перелік.

І ми вирішили, що ми будемо робити свою книжку. Ідею назви – «Це зробила вона» – нам підказала літераторка Віра Балдинюк. Другий том вийде із заголовком «Це також зробила вона». І гасло серії «Дівчата можуть все». Коли ми почали шукати героїнь для майбутньої книги, зрозуміли, що насправді перелік величезний, видатних і талановитих українок у всі часи вистачало. Статистично «Це зробила вона» – мабуть, наймасштабніший проект в українській дитячій літературі. Над першим томом уже працюють більше сотні авторів та ілюстраторів. Ми залучили до співпраці відомих українських письменників, журналістів, блогерів та ілюстраторів – кожен отримав свою героїню. Коли одна авторка зосереджена на одній біографії, вона має змогу дійсно зануритись у її життя й описати його максимально достовірно. Кожна історія – унікальна. Наприклад, у нас є героїня, яку ми бачимо очами її кішки. Але всіх секретів я поки розкривати не буду.

Як ви обирали героїнь?

Ми обирали серед трьохсот героїнь і список продовжує рости. Вирішили, що зміст має бути збалансований за професіями – в кожному томі обов’язково буде історикиня, біологиня, астрономиня тощо. Ми хочемо показати неймовірно широкий діапазон того, що може робити жінка. Тож у нас були пріоритетні героїні, історії яких ми планували публікувати в першому томі. Їх ми і пропонували авторам. І, зрозуміло, всі фахи і заняття у нас окреслені фемінітивами – нам приємно брати участь у поширенні природної норми української мови.

Які ще проекти в планах у «Видавництва»?

Протягом першої половини цього року ми плануємо випустити досить відомий у світі есей нігерійсько-американської авторки Чіаманди Нгозі Адічі «Люба Іжіавеле або Феміністичний маніфест у п’ятнадцяти пропозиціях». Окрім цього у нас вийшла «Дитя землі» — книга із дуже незвичним сюжетом відомого ісландського письменника Сйона, який пише не лише книжки, а й пісні для Бйорк. Його твори перекладені 30-ма мовами, і от українська – на черзі. І ми тепер будемо видавати і графічні романи, першим з яких стане супервідомий «Персеполіс» Марджан Сатрапі у перекладі Оксани Макарової. Ще ми плануємо видати книжки про насилля в родині – хоч це і ризиковано у фінансовому плані, але хто крім нас?

Розмову вела Тетяна Кучер

Фото із особистого архіву Лілії Омельяненко

— Читайте також: В неділю рано зілля копала: Как и для чего в Киеве открыли ведьминский бар

Мы в Facebook