Перекладачі: Про професію з любов`ю

30 вересня у світі відзначають День перекладача. Вважається, що саме у цей день чи то 419, чи то 420 року від Різдва Христового помер славетний перекладач Біблії на латину — святий Єронім, покровитель усіх перекладачів на світі. Сподіваюсь, що помер він сповнений планів щодо майбутніх замовлень, діждавшись оплати гонорарів за попередні, та отримавши усі престижні галузеві відзнаки. Життя перекладачів — це часто життя на другому плані: у кабінці, з навушниками, або за спинами зіркових авторів, або й зовсім — в анонімному існуванні при бюро перекладів. Разом з тим, важко собі уявити будь-яку міжнародну взаємодію без участі перекладачів. Хтось каже, що скоро людей у перекладі замінять розумні програми. Думаю, що у певних галузях не скоро. Знайомтеся з нашими героями — провідниками між мовами та культурами.

Передмова

Вперше мені закортіло стати перекладачкою, коли я побачила у 1990-х рекламу м`ятних льодяників «Tik-Tak»: в ній гарна дівчина у діловому костюмі й на підборах дихала свіжістю на учасників переговорів, підкреслюючи важливість гігієни й дрес-коду у престижній роботі перекладача. Але виявилось, переклад — це розмаїття спеціалізацій, світ, де можна працювати у капцях, а до переговорів не мати жодного стосунку. Проте, аби дізнатися, який ви перекладач, треба спробувати все: письмовий технічний і літературний, усний послідовний та синхронний — зазвичай одного разу досить, аби зрозуміти, що з цього точно не ваше. Колись я була дуже молодою й самовпевненою: я перекладала українські казки, народні й літературні, італійською, — так вийшла друком у Римі збірка «Лицарі короля Лева та інші казки з України» (I cavalieri di Re Lev ed altre fiabe dall’Ucraina, Sinnos, Roma, 2009). Зараз я не взялася б за літературний переклад нерідною мені мовою. Ми й рідну тільки думаємо, що достеменно знаємо, але це далеко не так. Що вже казати про нерідну.

Визнаю все ж, що усний переклад — найхвилюючий мій досвід: шалені дні на телебаченні, де, як я думала, емпатія та співпереживання героям передач  заважатимуть мені, а вони тільки допомагали добирати слова. Проте, усний переклад — це робота для тих, в кого язик без кісток і сталеві нерви. Найбільше ж я люблю спокійну роботу з текстом, як той Єронім, який працював денно й нощно у тіні дерева, іноді зітхаючи, що від пошуку правильного слова його відволікає то лев, якому треба лікувати лапу, то осел, що загубився, то якісь монахи, котрим треба хліба насущного. В кожного перекладача своя історія, свої байки й свої поради молодим колегам.

Наталія Іваничук

авторка перекладів більше, ніж 100 книжок зі скандинавських мов, Дама Королівського Норвезького ордену Заслуг за перекладацьку діяльність та значний внесок у розвиток норвезько-українських культурних взаємин

Про вибір професії

Я завжди хотіла стати лікарем, але батько (Ред. прим.: Роман Іваничук, знаний український письменник та громадський діяч) дуже швидко розгледів у мені філологічний потенціал. Він формував моє читання і, мабуть, підсвідомо «підкидав» мені твори саме скандинавських письменників. Назавжди закохавши мене у Кнута Гамсуна, Пера Лаґерквіста, Акселя Сандемусе. Батько зрозумів, що письменницею мені не бути, для цього треба було б перевершити його. А ось перекладачкою… Ідея мені сподобалася. Одна старша подруга порадила й нішу – скандинавістику. На той час в Україні були лише дві перекладачки-скандинавістки – Ольга Сенюк і Галина Кирпа. Тож спершу я вивчила самотужки норвезьку, до якої згодом додалися шведська й данська, А тоді почала пробувати свої сили в перекладацтві. До статусу перекладача йшла довгі двадцять років. Тодішній, ще радянський, видавничий світ не мав довіри до доньки відомого письменника. У моєму професійному житті був спершу один дуже важливий для мене орієнтир – Ольга Сенюк. Вимоглива аж до жорстокості. Мені й досі іноді здається, що вона зазирає мені через плече…

Про найскладніші завдання

Перекладацтво для мене – наркотик, я не можу не перекладати. Найскладнішими, мабуть, були «Голод» Кнута Гамсуна й «Ґолем» Ґустава Майнрінка. «Голод» дуже тиснув на психіку, «Ґолем» був важкий і психологігчно, і технічно. Я неймовірно люблю проводити перекладацькі «розкопки» реалій, а тут їх було так багато й кожну реалію треба було перевірити, скажімо, знайти дослівний текст однієї цитати з кабали, знайти детальний опис чи фото якоїсь скульптури, якої я ніколи не бачила наживо, вивчити особливі райони Праги, де я ніколи не бувала, а значить, треба було передивитися купу відео, перечитати купу літератури. І таке інше.

Не улюблених книжок у мене немає. Напевно, тому, що я здебільшого сама їх обираю і пропоную видавцям. Дуже люблю «Літню книжку» Туве Янсон, «Пьольсу» Торґні Ліндґрена, «Бентежні» Лінн Ульман (ще не вийшла друком, але скоро буде).

Про кумедні випадки

Бували й кумедні випадки. Перший ще на самих початках, коли я у своєї викладачки вкрала самовчитель норвезької мови. Мала такий гріх, у якому через багато років зізналася. Другий – з тих, що найбільше запам’яталися, – переклад роману-саги «Брехня батьків» Тома Еґеланна. Справа в тому, що автор чимало реалій понавигадував, я довго їх шукала й не знайшла. І Том Еґеланн потім довго з мене добродушно потішався: я упіймалася на гачок його фантазії!

Поради молодим колегам

Моїх учнів перекладачів є уже чималенько. І кожному даю дві поради: вчіть українську мову, бо вам лише здається, ніби ви її знаєте, і перекладайте сенси, а не слова.

А держава давно мала б подбати про гідну офіційну оплату праці перекладача, бо те, що в нас відбувається ось уже майже тридцять років, суцільне дилетантство й дурилівка.

Олена Мариничева

російська перекладачка, журналістка й критикиня, авторка перекладів найвидатніших сучасних українських письменників

Про вибір професії

Я працюю і з англійською, ми з чоловіком (Леонідом Левковічем-Маслюком) час від часу перекладаємо наукову фантастику, новітні твори з теорії цифрового суспільства. Українська ж, мабуть, обрала мене сама. Я зростала у Запоріжжі, у російській родині, але навчалась у дуже хорошій українській школі. Це мені стало в пригоді, коли до мене звернувся знайомий видавець (я тоді вже закінчила Московський університет і декілька років жила та працювала у Москві) і запропонував перекласти «Польові дослідження українського сексу» Оксани Забужко. Неймовірна книжка! Інтригує, захоплює сюжетом, та водночас відкриває, так би мовити, Атлантиду української історії та культури, про яку я не знала в радянські часи. Книжку надрукували російською, мій переклад виявився вдалим (роман увійшов до десятки кращих книжок десятиліття), а я через літературу стала все більше й більше занурюватись в життя сучасної України (мов би знов віднаходила для себе свою батьківщину). Нова українська література на зламі тисячоліть була переповнена новими сенсами, новими свободами, новим життям. І в мене не було вагань, — якщо я знаю українську, то треба перекласти, зробити більш зрозумілим для російського читача те, що відбувається у сусідній, рідній для мене країні.

Про найскладніші завдання

Перед найскладнішим перекладацьким «завданням», яке я поставила для себе сама, я стою зараз. Річ у тім, що я підготувала збірку перекладів української прози на теми війни та окупації – найкращої, як на мене, з того, що написано сьогодні. Там і Жадан, і Забужко, і Тамара Дуда, й інші автори. Але я не уявляю, хто з російських видавців спромігся б це надрукувати, та й не хочу взагалі друкувати ці твори в нинішній Росії. Масовому читачу це не близько й не зрозуміло: тема «кримнаш» (поряд з її похідними) хоча й відійшла на другий план, але міцно зацементувалася у головах більшості. Пригадую, як Оксана Забужко, відповідаючи на моє невдоволення тим, що на російське видання «Музею покинутих секретів» майже не було цікавої російської критики (та ніякої не було! Лише одна, здається, сіра рецензія, — зрозуміло, негативна: книжка вийшла як раз майже напередодні другого Майдану і відповідної реакції на нього в Росії) – так ось, Оксана говорила, що це й добре, бо розтлумачувати роман в нинішніх російських умовах – це як заходити із запаленим смолоскипом до божевільні… Проте, я не сумніваюсь, що прийде час і все зміниться, й збірка, про яку я говорила і яка зараз лежить у мене в шухляді, теж вийде друком – в Росії чи за її межами.

Марта Госовська

перекладачка, педагог, власниця перекладацької агенції

Про вибір професії

Перекладати я почала для своїх учнів. Мені завжди хотілося зробити наші уроки цікавими і небуденними, тому я вигадувала все нові й нові способи, як можна було б зацікавити дітлахів. На одному з таких занять я почала їм читати книжку Роальда Дала «The Twits». Цієї книжки на той момент (та й зараз теж, до речі) не було в перекладі українською, тож я її переклала для своїх учнів. Ось це був мій перший переклад. На той момент мені було 18 років і це був мій перший досвід літературного перекладу.

Я не перекладаю фул-тайм, бо в мене ще є викладацька робота в УКУ, а також мій бізнес та приватна педагогічна практика. Та нема й дня, щоб я не перекладала.

Я часто пропоную видавцям книжки на переклад, як от це було із книжкою «Наука розповідати історії» Вілла Сторра, яку я зараз перекладаю для видавництва «Наш Формат». Я прочитала цю книжку, коли була в Лондоні минулого літа. Її просто було годі оминути – вона була у вітринах усіх книгарень і буквально усі про неї розмовляли. Я прочитала її за два вечори і одразу написала пропозицію видавцю. Книжку погодили і от вже незабаром ще один бестселер New York Times буде українською.

Про власну агенцію перекладів

Ідея зробити власну агенцію перекладів стала логічним продовженням моєї роботи у цій сфері. Я зрозуміла, що хотіла б надавати якісні послуги перекладу, редагування та копірайтингу, тому зібрала команду однодумців і буквально із двох крісел та пари скріпок ми почали роботу. Найбільшим моїм стартовим капіталом, якщо так можна сказати, були і є люди, на яких можна покластися і які ніколи не підведуть. Зараз зі мною працює шестеро постійних перекладачів та перекладачок, і ще є декілька фрілансерів та фрілансерок. Я пам’ятаю свій досвід роботи в агенціях перекладу, тому намагаюся завжди лояльно ставитися до своїх перекладачів та редакторів. Я на їхньому боці у будь-яких незрозумілих ситуаціях.

Перекладачам-початківцям моя порада проста – якомога більше читайте хороших книжок українською!

Про найскладніші завдання

Усі мої перекладати – то виклик собі. «Спостерігаючи за англійцями», мабуть, найскладніший у технічному сенсі, адже це зразок Cambridge academic writing у поєднанні із гумором, каламбурами та дуже впізнаваним авторським стилем. Під час перекладу мені знадобилося усе, що я знаю про англійську культуру та мову. Наприклад, культуру панків, модів та королівської сім’ї. «Її тіло та інші сторони» Кармен Мачадо також було складно перекладати, бо це зразок експериментального феміністичного письма, наскрізь просякнутий американською культурою та прихованими кодами, які відчитають ті, кому відомі, наприклад, класичні дослідження жіночого письма, як от праця Сандри Ґілберт та Сюзан Ґубар «Божевільна на горищі». І от саме у відчитуванні цих «кодів» і крилися для мене труднощі перекладу Кармен Марії Мачадо. На щастя, під час роботи над дисертаційним дослідженням з феміністичної літературної критики я прочитала корпус феміністичної літературної критики і це трохи спростило моє завдання.

Анна Топіліна

блогерка, перекладачка

Про вибір професії

Так сталося, що переклад для мене – не основна професійна діяльність, а хобі та одне з найбільших задоволень. Я довго мріяла перекладати, але наважилася спробувати лише коли вивчила шведську, мою четверту мову. Як не дивно, перекладати я почала з юридичних документів, інструкцій та іншого складного та не дуже цікавого, але продовжувала мріяти про літературний переклад. Одного разу я розповіла про цю мрію в коментарях однієї закритої спільноти і випадково познайомилася з дівчиною-перекладачкою, яка порекомендувала мене своєму видавництву (велике їй дякую!). Так в мене в резюме з’явився мій перший книжковий переклад – «Жінки, які кохають до нестями» Робін Норвуд. А далі все почало розвиватися саме собою, я почала потроху знайомитися з людьми, які займаються видавничою справою, і зараз я вже перекладаю мою десяту книжку.

Про найцікавіше завдання

Найцікавіше, з чим я коли-небудь працювала – це феміністично-культурологічний комікс Лів Стрьомквіст про жіночі статеві органи, «Заборонений плід» видавництва «Видавництво». До нього я навіть не здогадувалася, що переклад може приносити таке неймовірне задоволення. У нас з Лів спільне почуття гумору і частково спільний бекграунд, тому цей переклад залишив по собі найкращі враження і став поворотним пунктом для мене як для перекладачки та авторки. Після того, як вийшов цей переклад, я стала сама багато писати на феміністичні теми, «Заборонений плід» дуже мене надихнув. Зараз, до речі, я знову перекладаю книжку про секс – це вже стає моєю спеціалізацією. І так, я не боюся складних та суперечливих тем і завжди рада перекласти щось, що може викликати скандал та розголос!

Поради молодим колегам

Що б я порадила перекладачам-початківцям? Шукайте собі інше джерело доходу! Я одночасно жартую – і ні. Переклад – це неймовірне задоволення, але я не уявляю собі як багато треба працювати, щоб вийти на повне самозабезпечення (точніше уявляю, і розумію, що я сама на таке не здатна). До того ж, коли переклад для тебе – хобі, можна брати в роботу лише ті книжки, з якими тобі дійсно хочеться працювати. Хоча, звісно, на початку нам всім доводиться перекладати будь-що, щоб створити собі ім’я та резюме – це необхідна частина процесу.

Але, в цілому, переклад – це найчудовіше, що сталося зі мною за останні кілька років, і те, чим я з радістю продовжу займатися і далі.

Наталія Сліпенко

перекладачка, громадська активістка

Про вибір професії

Тут той випадок, коли в принципі попит породив пропозицію. Я тоді ще навчалася в університеті на філології, і мені почали пропонувати робити переклади, бо я знала англійську. Ймовірно, більш-менш успішно справлятися виходило, мені пропонували роботу знову і знову. Вчилася я на практиці. Вже після закінчення навчання зацікавилася правозахистом, і таким чином почала здобувати спеціалізацію у сфері прав людини. Але лише після того, як я почала займатися перекладом як основним видом діяльності, я усвідомила, скільки всього мені ще потрібно вивчити. Навчалася після цього багато, і навчаюся досі.

Майже завжди я працюю автономно. Не тому, що я принципово проти агенцій, а тому, що зараз маю достатньо роботи і клієнтів, щоб не відчувати потреби співпраці з агенціями. Втім, завжди відкрита до співпраці та цікавих завдань — це для мене важливіше, ніж «тип» клієнта.

Про заробітки перекладача

Перекладом цілком можна заробляти, і письмовим, і усним. Однак тут слід враховувати кілька важливих моментів, насамперед — що багато залежить від вашої працездатності. Переклад — це робота, яку (майже) неможливо поставити «на потік». Ви заробляєте або фіксовану ставку (якщо працюєте на повну зайнятість в агенції чи в якійсь компанії), або рівно стільки, скільки ви працюєте. Тому для того, щоб заробляти перекладом, потрібно вміти працювати відносно швидко, дуже якісно, а також мати достатню кваліфікацію та навички маркетингу, щоб працювати за адекватними тарифами.

І один з найважливіших моментів — будувати позитивні стосунки з клієнтами. Коли в людини залишається позитивне враження про співпрацю з вами, вона повернеться та ще й порадить вас іншим.

Про особливості синхронного перекладу

Навчатися синхронного перекладу саме в університеті — не обов’язково. Я знаю чимало прикладів людей з іншою освітою, які дуже успішно займаються синхронним перекладом. Однак при цьому синхроністам дуже важливо навчатися і працювати над собою. Чому? Синхронний переклад — досить складний вид діяльності, де потрібно слухати текст однією мовою і водночас з невеличкою затримкою, відтворювати його іншою мовою — без словника та будь-яких допоміжних засобів. Для цього треба прекрасне володіння іноземною та рідною мовами, вміння розподіляти увагу, вміння прогнозувати закінчення речення за його початком, здатність до серйозної концентрації.

В Україні є підготовчі курси для синхроністів. Я пройшла один такий курс, оскільки цікавилася синхронним перекладом і хотіла здобути необхідні навички та певний початковий досвід, перш ніж виходити на «справжню роботу».

Про кумедні випадки

У мене часом трапляються кумедні випадки через досить молодий вигляд. Якось я перекладала зустріч у міністерстві, на досить високому рівні, для представника міжнародної організації. Після перекладу, коли ми з учасниками зустрічі вийшли з міністерства, іноземець радісно потиснув мені руку. «Дякую за роботу! – каже. – Ви достоту як справжня перекладачка!» І я: «Е-е-е… Я і є справжня перекладачка». Ця організація часто на свої міжнародні зустрічі залучає волонтерів, тому він, імовірно, і заплутався, але це було кумедно.

 

• Читайте також: Мар’яна Прокопович про професію літературного перекладача