«Я не знаю, як про це писати» — унікальна книга. Це збірка творів авторок-учасниць курсу письма Ірени Карпи «My Story», який вона провела у 2023 році. Це історії проживання російсько-української війни, які, художньо переосмислені та втілені в оповідання й есеї, звучать розмаїто, але є голосами одного спільного досвіду.
«В цій збірці є історії, покликані розправитися з павутиною забуття, що підло наростає в кутах пам’яті, варто нам на хвилю відвернутися. Пам’ять про друзів дитинства, про родичів, сусідів, про старих і — найболючіше — про молодих людей, чиє життя мало би тривати ще чимало років. Папір і літери — триб’ют таким життям», — Ірена Карпа.
Наприкінці збірки Ірена Карпа пропонує читачам також спробувати записати власну історію або просто свої думки, адже у складні часи письмо має особливо терапевтичний ефект.
Читаємо уривок зі збірки:
***
Всі ми добре розуміємо, чого нас позбавила війна: звичного плину життя, мрій на недалеке майбутнє, нерідко — ілюзій щодо нашого кола спілкування, в найсумніших випадках — домівки, здоров’я, близьких. Але є ті речі, яких ні війна, ні росіяни забрати не можуть. На майстеркласах із терапевтичного письма я прошу учасників написати просту вправу: «Що в мене є, чого в мене не відібрали». Вправа спрямована на віднайдення сенсів, за які варто продовжити боротися. Це можуть бути дуже різні речі: знання, вміння адаптуватися, критичне мислення, здатність жертвувати собою заради вагомих цілей, внутрішня сила, усмішка дитини чи непереможне почуття гумору. До речі, без гумору в цій збірці — ніяк.
«Розказана історія тебе звільняє, — каже Катя, авторка історій, повних чорного гумору. — Як каже моя психологиня, коли я довго чимось мучуся: “Віддайте це мені, я за вас це
потримаю”».
Сміх теж звільняє. Бо перемагає страх. Безліч мемів, створених українцями в цей найтемніший час — тому доказ. Коли з наших «Говорить “Москва”» з-під води чи «Два-три тижні максимум» від Мойсея, що веде євреїв із Єгипту, сміються іноземці, це добрий знак: ми сміємося з однакових жартів, бо маємо спільного ворога. Гумор здатен сягати екзистенційних глибин за скороченою траєкторією. Одного дня в нас точно з’явиться свій «Швейк» чи «Містер Піткін» — імовірно, від автора чи авторки, які самі були на фронті. А поки є, наприклад, короткі смішні історії про чекання коханих із фронту — як у Марини Лазовік. Можна реготати до сліз над порівнянням досвідів поколінь однієї родини: ось твоя прабаба йде пішки десятки кілометрів, щоб побачити прадідів полк, а ось ти крутишся перед дзеркалом у нових червоних трусах, бо в чоловіка коротка ротація — і не біблію ж вам читати такими цінними вечорами…
Марина — вчителька в невеликому місті. Чоловік її — також учитель. «Він ненавидить військову форму, так само як не любив “армійку” в університеті. Коли приїздить на ротацію, тут же знімає її і вдягає свій звичайний одяг. Не дає мені похизуватися тим, що він військовий! — сміється авторка. — А взагалі я не знала, що ми так можемо. Що він з усім його пацифізмом може піти воювати. Що я можу лишитися вдома з дитиною. Колись, як стану бабою, я дістану цю книжку, гордо вручу її онукам і скажу: йдіть до діда, хай покаже вам свої медалі!»
Частина моїх авторок непокоїться: «Та вже вийшло стільки текстів, статей і книжок про цю війну!». — «Так, але чи можна сказати, що людство має забагато текстів, наприклад, про Другу світову?..» — знизує плечима інша. І справді. Про старі війни, крім текстів, написаних їхніми очевидцями, нові покоління пишуть нові тексти і знімають фільми. Так ми маємо шедеври штибу «Врятувати рядового Раяна» Стівена Спілберґа чи «Життя за життям» Кейт Аткінсон. Якщо книжками на кшталт нашої збірки автори майбутнього скористаються яr архівом чи предметом натхнення — це вже велика користь.
І ще одне: справжніх текстів не буває забагато. «Я перечитуватиму ці тексти щоразу, коли думатиму, що справляюсь погано, — каже Оксана Кравець. — Щоразу, коли буде потреба нагадати собі, що жоден герой не буває героїчним на сто відсотків. Кожному буває боляче, кожен сумнівається, кожен втомлюється».
«Для всіх нас ця війна, надто її початок — чи не найстрашніший період життя, — підхоплює Ксеня. — Пам’ять працює так, що таке потім забувається. Але ми обрали бути свідками й занотували його. Ми — оті майбутні бабці, як каже Марина. Зберігачки й ретрансляторки пам’яті». «Ми звикаємо до війни. Хай як страшно це звучить. А ще ми даємо раду з тим, що ще вчора нам здавалося непосильним. І йдемо далі», — ставить крапку Надя.
…Коли я в Україні і в мене випадає вільних пів дня, я роблю простий вибір: сідаю на потяг о п’ятій ранку зі Львова до Яремче. Побачити батьків, навідати 87-річну бабцю. Везу з собою квіти й еклери з модної київської кондитерської — бабця таких не куштувала, хоча її шулики з маком мені куди смачніші. Мама розказує останні новини. «Бабця чогось попросила купити їй ручку. Що вона там зібралась писати?» — не розуміє вона. В бабці після інсульту віднялась одна рука, дуже змінилася моторика — а втім, вона й досі примудряється плести гачком шкарпетки й шапки моїм дітям, своїм правнукам. І раптом — прохання про ручки?..
«Я купила, — зітхає мама. — Дві».
Наприкінці цієї книжки я вирішила залишити кілька чистих сторінок. Вони — для вас. Можете написати там кілька ідей для вашого оповідання, нотатки про думки або події — як на сторінках щоденника, або й початок вашого роману. А тоді в одному з тих красивих блокнотів, які ви колись купили для чогось важливого і особливого, — пишіть ще. Скільки вам захочеться. Бо хто, як не ви, є головним героєм вашого життя?
Ірена Карпа,
письменниця, кураторка збірки
та курсів терапевтичного і креативного письма
Про кураторку курсу і збірку
Ірена Карпа — сучасна українська письменниця, солістка гурту QARPA, журналістка, телеведуча, мандрівниця, громадська діячка, культурна дипломатка.
Від моменту активного вторгнення росії на територію України веде інформаційну діяльність за кордоном, бере участь у телеефірах та дискусіях, веде курси та майстеркласи творчого терапевтичного письма, проводить заходи з читачами та зустрічі з військовими в Україні, спільно з колегами втілює важливі культурні проєкти (як-от створення музичних альбомів Ukrainian Songs Of Love And Hate та SKOVORODANCE).
До збірки увійшли твори авторок-учасниць курсу письма Ірени Карпи «My Story»:
Анастасія Нарольська, Анна Гольдін, Анна Сєдих, Анна Софіна, Вікторія Герасимчук, Вікторія Климок, Вікторія Степаненко, Галина Чепурко, Ганна Підлісна, Дарина Зерній, Дарія Солодовник, Ірина Шмигельська, Каріна Армлос, Катерина Компаненко, Катерина Науменко, Ксенія Яценко, Ксеня Лук’яненко, Марина Лазовік, Марія Карапата, Надія Бадло, Наталія Крайнюк, Наталка Ремез, Ніла Ревчук, Оксана Кравець, Оксана Левчук, Оксана Тунікова, Олеся Філіпенко, Ольга Дмитренко, Ольга Сауленко, Поліна Біляєва (Polina Biliaieva), Поліна Воронова, Христина Живогляд, Яра Мудра (Ярослава Матвєєнко).
