Діти та самозахист: Що може зробити дитина, якщо опиниться у небезпеці

Подружжя справжніх колишніх агентів ЦРУ Раян Гілзберґ та Христина Гілзберґ написали посідник «Шпигунське виховання» , що вийшов у Yakaboo Publishing для батьків про свій власний, шпигунський метод виховання дітей, який в їхній родині спрацював. Звісно, що у книжці не йдеться про те, як виховати розвідника. Йдеться про виховання спокійної, впевненої у собі та розуміючої світ дитини, а також про спокій, впевненість і повноцінне життя батьків. Ця книжка допоможе не тільки виховувати дітей, а й навчити їх дбати про власну безпеку та радіти життю. Публікуємо уривок з книжки про те, коли та як треба знайомити дітей зі зброєю, про можливості людського тіла та як привчайти дітей ідентифікувати навколо себе предмети, які можна використати як зброю самооборони.

Розділ 7

Що робити в критичній ситуації

Ми обговорили, як навчити дітей усвідомлювати безпекове середовище навколо себе. А тепер час розглянути можливість, якщо, попри всі зусилля, ваші діти потраплять у ситуацію, коли не матимуть іншого вибору, окрім як захищати себе. На той випадок, якщо ваша дитина вже муситиме битися за своє життя, ви маєте заздалегідь поговорити про вразливість людського тіла.

Дітям треба усвідомлювати, що всі ті бійки з кіно та відеоігор не є реалістичними, м’яко кажучи. У реальному житті відбувається геть не так, як на екрані, де герой може отримати двадцять або навіть тридцять потужних ударів і попри те знову встати до бою. Так не буває. Раян регулярно нагадує про це дітям, коли ми переглядаємо вдома кіно. Він навіть ставить фільм на паузу, щоб ми могли все докладно обговорити й наголошує, що це все маячня.

Насправді в новинах ми часто бачимо приклади, коли хтось гине від зовні зовсім невеличкого ушкодження, подекуди просто від одного удару. Не буває так, щоб людину щосили лупцювали в обличчя раз у раз, а їй хоч би що. Також неможливо успішно битися з двома, трьома, чотирма або п’ятьма супротивниками одночасно, або рятувати світ після того, як у тебе влучила куля. Усі ці сюжети далекі від реальності. Один стусан кулаком, один удар по голові, один укол ножем — і ти цілком можеш податися до праотців. Також корисно пояснювати дітям, що вагові категорії в боротьбі та в бойових мистецтвах придумали не просто так. Рік у рік я неодноразово спостерігала, як Раян пояснює це дітям. Після цього неодмінно йде розмова (зазвичай її починає хтось із наших підлітків) про те, хто переміг би в бійці між різними нашими знайомими. «А хто кого побив би — ти дядька Боба чи він тебе?» Або: «Як вважаєш, ти зміг би завалити [такого] й [такого]?». Проте це не просто балачки, зазвичай вони завершуються справжнісіньким змаганням із боротьби просто в нашій вітальні (цікаво, що одне з таких відбувається просто зараз, коли я сиджу за нашим кухонним столом і пишу все це).

Я спостерігаю ці борюкання та спаринг протягом усього часу, відтоді як познайомилася з Раяном. Постійно бачу, як він підкрадається до когось із них і намагається взяти в «замок» або якийсь інший захват. Вони видираються й відбиваються щосили, а він тим часом навчає їх, як важливо розвивати в себе швидкі рефлекси й навички протидії нападнику. Коли я вперше побачила, як він це робить, то подумала, що то просто гра. Я й гадки не мала, як вдумливо й технічно вони все те відпрацьовують. Тепер ми використовуємо ті самі методи з дітьми: граємося в борців, затискаємо їх між ногами, змушуючи докласти зусиль, аби вивільнитися.

Якщо малі починають скиглити й кажуть, що не можуть, ми наполягаємо, що вони сильні й цілком здатні звільнитися. Як наслідок вони розвивають моторні навички, аби викручуватися з різноманітних захватів, а коли їм це вдається, набувають упевненості у власних силах.

Коли діти стають старшими й можуть уже зрозуміти відповідні концепції, ми вже не дозволяємо їм виборсатись так легко, щоб вони на практиці отримали уявлення про вагові ка-тегорії. Ми пояснюємо, що спритність і техніка мають свої межі, а тому потрібно в будь-який спосіб уникати силового сценарію вирішення проблем, якщо це можливо. Такі розмови й практичні вправи допомагають нам викарбувати в їхній свідомості розуміння, що навіть найдосвідченіший боєць, найімовірніше, не матиме жодних шансів, якщо суперник значно важчий за нього. Коли 90-кілограмовий боєць виступає проти 70-кілограмового — це вже не бійка. Візьми найліпшого бійця у світі зі змішаних єдиноборств і постав його проти двох чоловіків на 15–20 кілограмів важчих за нього, і він, найімовірніше, програє, попри весь свій досвід і навички.

Наприклад, дзюдоїста Дірка Ван Тіхельта побили й пограбували 2016 року в Ріо-де-Жанейро невдовзі після того, як він отримав бронзову олімпійську медаль. Ван Тіхельт — професійний майстер єдиноборств, який тренувався все своє життя, і попри це став жертвою пограбування, нагадуючи нам, що навіть найдосвідченіші бійці можуть програти за певних умов. Я пам’ятаю, як на початку стосунків із Раяном мене дратували ці щирі бесіди про життєві реалії, бо мені здавалося, що вони ще надто малі.

— Ти впевнений, що нам потрібно обговорювати з ними все це? — запитувала я у Раяна.— У світі повнісінько всілякого непотребу… Хіба ми не маємо якнайдовше захищати малих від усього цього, щоб вони просто насолоджувалися життям? Та з роками я усвідомила, що знання — то сила… І підготованість — сила. І як Раян розробив особливу манеру обговорювати з дітьми техніки виживання та сценарії різноманітних катастроф, не травмуючи їх, так само він умів належним чином розповідати їм про вразливість людського тіла та про техніки самозахисту, жодним чином не заважаючи їм насолоджуватися повноцінним дитинством. Це цілком поєднувані речі.

В ідеалі ваші діти ніколи не потраплять у ситуацію, коли муситимуть битися за життя. Я сподіваюся, що їм вистачить розуму й спритності, аби вчасно ідентифікувати й уникнути будь-які X, але якщо раптом цього зробити не вдасться, вам варто підготувати їх належним чином.

Розвінчуємо міфи про розвідників і зброю

Почувши, що я шпигувала для ЦРУ, люди здебільшого думають, що я навчена битися та користуватися різноманітними видами зброї й при мені завжди десь прихований пістолетик. Так, це правда, що в певних ситуаціях агенти ЦРУ носять при собі зброю, але переважно — ні. Для цього є купа причин, зокрема те, що зазвичай вони працюють під легендою як дипломати або бізнесмени. Як я вже зазначала, якщо ЦРУшник змушений дістати зброю, це означає, що він уже десь накосячив. Оскільки я — аналітик, у мене взагалі майже немає досвіду роботи зі зброєю, попри те, що другу половину кар’єри я брала участь у таємних операціях у полі. Коли ж ідеться про те, що наші малі носяться з ножами й дійсно доволі добре знаються на зброї, то це питання не до мене, бо сама я майже не маю до всього цього жодного стосунку.

Раян, з іншого боку, дійсно пройшов у ЦРУ ґрунтовний курс роботи зі зброєю, зокрема Glock, M4 і все совєцьке сімейство стволів (від снайперської гвинтівки Драгунова й аж до такого повсякденного начиння, як AK-47). Його вчили стріляти, розбирати й чистити всю цю зброю всередині й зовні. Хоча ймовірність того, що офіцеру ЦРУ доведеться застосовувати зброю, є доволі невеликою, «контора» готує своїх агентів до найгірших сценаріїв за всіма напрямами. Зокрема нас вчать через монотонне повторення. Ви ще неодноразово почуєте від мене, що насправді робота в ЦРУ геть не схожа на те, що змальовують в кіно, але ось випадок, де все абсолютно точно: коли ви бачите в кадрі, як людина не може потрапити ключем у замок своєї хати або замок запалення в машині — це цілком реалістично. У небезпечній або стресовій ситуації людина втрачає здатність користуватися навичками дрібної моторики. Саме через це ЦРУ зосереджується на наполегливому напрацюванні навичок грубої моторики, коли йдеться про використання всіх видів зброї, які опановують агенти. З цієї самої причини одним із найліпших різновидів холодної зброї є ніж керамбит (який часто називають «пазур»), оскільки він ефективний при використанні найпростіших грубих захисних рухів зверху вниз.

Під час навчання Раян переконався в тому, як важливо мати якийсь «вирівнювач шансів», щоб не опинитися в безнадійно програшній позиції. Це може бути ніж, перцевий балончик, а в певних випадках і солідніша зброя. Проте зброєю справа не обмежується — зрештою, ми ж тут не майстрів змішаних єдиноборств готуємо й не ЦРУшних убивць. Ми вчимо своїх дітей захищати себе, використовуючи всі наявні засоби, включаючи будь-яку імпровізовану зброю, якщо вони вже опиняться в такій ситуації, коли не буде іншого виходу, окрім як битися за своє життя. Один із найліпших способів навчити цього — поступовий підхід, коли дитина спочатку засвоює певний інструмент, і тільки потім ми підказуємо, як саме можна перетворити цей інструмент на зброю. Зізнаюся, що особисто мені цей підхід подобався не завжди, і я досі іноді сперечаюся з Раяном щодо певних моментів його застосування.

Узгодження позицій в родині щодо питань самозахисту

— Не забудьте ваші шийні ножі! — кричав Раян Здорованям, коли вони прямували до дверей. Іноді діти просто без суперечок хапали ножі й бігли собі далі, а іноді нагадували нам, що вони — звичайнісінькі підлітки, тобто закочували очі й починали нити:

— Ну-у, та-а-ату! Ну навіщо воно мені сьогодні треба? Може, я якось обійдуся… Щоразу, йдучи на прогулянку, Раян наполягав, щоб кожен із них мав із собою ножа як побутовий інструмент і зброю самозахисту.

— Ні, не обійдешся. Або бери шийного ножа, або залишайся вдома,— казав він твердо, і на тому суперечка припинялася.

Зі старшими так було не завжди. Коли я з ними познайомилася, вони, звісно, були набагато менші, а отже, ще не носили на шиї ножів під час піших прогулянок, поїздок у гори на велосипедах тощо. Проте вони вже використовували ножі як інструмент. «Чи це нормально, коли восьмирічний пацан вистругує ножем щось із дерева?» — запитувала я себе, спостерігаючи, як саме цим займається Гантер. Не маючи до цього часу жодного досвіду з виховання дітлахів, я не знала відповіді на це запитання й почувалася дещо знервовано. Мій батько був керівником служби з техніки безпеки, і я з дитинства пам’ятаю, як він змусив мене із сестричкою подивитися відео про те, як може вибухнути в кишені звичайнісінька запальничка для цигарок (бо він саме знайшов одну таку в сестри). Тож можете здогадатися, що в нашій родині й ножів дітям не давали — будь-яких ножів. А от Раян був скаутським «орликом» і ще з молодших класів тягав у кишені швейцарський армійський ніж, тож не дивно, що цей чоловік ставився до ножів та інших інструментів абсолютно спокійно й розсудливо. Зрештою, як і щодо всіх інших складових його стилю виховання, він добре продумав усі етапи поводження з ножами, упорядкував їх і вважав цю справу абсолютно безпечною.

Сказати, що на перейняття цієї позиції в мене пішов певний час — не сказати нічого. Я добре пам’ятаю початок наших близьких стосунків, коли додала «кишенькові ножі» разом із «мотоциклами» до мого внутрішнього переліку речей, які Раян робив зі дітьми, а я зі своїми майбутніми дітьми робити не збиралася. «Якщо ми з Раяном одружимося, доведеться йому внести у свою методику деякі корективи,— думала я.— Можливо, стосовно його дітей потяг уже, так би мовити, пішов, але в нас іще вдосталь часу, щоб якось узгодити позиції, перш ніж народяться наші спільні діти». Пролетіло майже вісім років… Раян повернувся з якогось європейського відрядження.

— А в мене є для тебе сюрприз! — вигукнув він до Арі. Малюк тієї ж миті заплющив очі й витягнув уперед рученята.

— Що це? — прошепотів він зачаровано.

— Твій перший ніж,— сказав Раян. — Називається Opinel, французький!

Я одразу почала свердлити його очима. Для мене це була така сама несподіванка, як і для Арі.

— Користуватися ним тобі поки що не можна, але можеш забрати собі коробку й роздивлятися його через пластикову упаковку,— продовжив Раян. — А коли станеш трохи старшим, я навчу тебе, що з ним робити.

— Набагато старшим! — виправила я його. Пізніше того самого вечора, коли ми поклали Малявок до ліжка, а мої емоції трохи вгамувалися, я вирішила обговорити з чоловіком, що відбулося.

— Послухай, Раяне, я вважаю, що, перш ніж давати Арі його першого ножа, ти мав узгодити цей крок зі мною,— почала я.

— Ну… я побачив його у Відні. Мені ніколи раніше не траплялася модель із чорним лезом, як ось ця. Ми ж знаємо, що, зрештою, я подарую Арі ножа, тож вирішив купити саме цього, трохи випередивши події…— відповів він.

— Так, але ти вручив його малому, навіть не сказавши перед цим мені, що взагалі купив ножа,— мовила я, поки ще спокійно. І додала: — Ти перетнув червону лінію.

Цю фразу ми з Раяном використовуємо, коли хтось із нас «порушує протокол» і робить щось в односторонньому порядку, наприклад, проводить серйозну розмову з кимось із дітей, не узгодивши позиції з партнером. У нас є домовленість: усі серйозні рішення або розмови обговорити заздалегідь, щоб не вийшло, що ми тягнемо воза в різні боки. Оскільки у нас із ним різні сильні сторони й різні стилі виховання, ми переконалися, що мусимо постійно координувати свої підходи, навіть якщо на практиці виховну бесіду з малими проводитиме переважно один із батьків — це дає нам змогу діяти розсудливіше й переконливіше, ніж у тому разі, якби хтось із нас одноосібно проштовхував власні проєкти (перетинаючи червону лінію, так би мовити).

Звісно, іноді скоординувати позиції просто неможливо. Наприклад, під час поїздки в машині з кимось із дітей у розмові природним чином спливає якась серйозна тема. У таких випадках ми маємо орієнтуватися на ходу, а обговорювати тему з партнером уже потім. Якщо хтось із нас неправильно сформулював нашу позицію або не розкрив усі важливі грані, тоді ми розробляємо план, як повернутися до відповідної теми (разом або окремо одне від одного). Коли хтось із нас каже «ти перетнув червону лінію», це щось на зразок «стоп-слова», і відповідальна за порушення сторона майже завжди розуміє, що не так, і перепрошує. (Я кажу «майже», оскільки життя — штука складна, і, відверто кажучи, трапляються ситуації, коли перепросити не хоче жоден із нас.)

— Твоя правда. Перетнув. Вибачай,— сказав він.

— Дякую… Я просто ще не готова знайомити його з ножами,— відповіла я.

— Але ж ми поки й не даємо йому того ножа,— заперечив він.

— Так, але ти вже створив магічний ореол привабливості навколо того предмета, а мені це не до душі. Прикро, що ми не обговорили цей крок заздалегідь. Ти ж знаєш, як я ставлюся до ножів.

— Знаю. Не подумав. Вибач,— знову перепросив він.— Та що частіше ми демістифікуємо ці об’єкти, то менше малий ними цікавитиметься, а отже, буде в безпеці,— Раяну дуже кортіло якось відстояти свою позицію.

— Я знаю твої погляди й підходи. Але Арі лише три роки. Він іще просто не доріс. Тож притримай коней, будь ласка. І він притримав, принаймні на якийсь час.

Ключові принципи навчання дітей самозахисту

Я вважаю, що нам дійсно потрібно готувати дітей до несподіванок. І хочу, щоб вони вміли відбитися від нападника, якщо вже виникне ситуація,— хоча молюся, щоб нічого такого ніколи не сталося. Виважений підхід Раяна, який розповідає їм про різні засоби захисту та про вразливість людського тіла, дає дітям змогу поступово здобути потрібні знання й навички та з часом призвичаїтися до відповідних концепцій. Пропоную кілька принципів, на яких варто зосередитися, навчаючи дітей захищатися.

1. Знайдіть собі зброю. Якщо ножі вам не до вподоби (якот мені), то забудьте про них. Якщо ваші діти опиняться в ситуації, коли треба битися, допоможіть їм усвідомити, що на зброю для самозахисту можна перетворити будь-що. Наприклад, пишучи ці рядки, я сиджу за своїм робочим столом. Якщо в кімнату увірветься зловмисник, перше, що я використаю проти нього,— моя настільна лампа. Тож привчайте дітей ідентифікувати навколо себе предмети, які можна використати як зброю самооборони, оскільки, якщо їм якоїсь миті не вдасться вчасно втекти від Х і їх притиснуть до стіни, доведеться використовувати все, що потрапить під руку.

Вони потребуватимуть якогось інструмента, щоб підвищити свої шанси. Чи то вони й так мають його із собою, чи то якась річ, яку вони знайшли поряд за секунду, щоб зупинити нападника, цей об’єкт має:

(a) відохотити нападника від активних дій,

(b) забезпечити певну відстань між ними й нападником або

(c) поранити чи знерухомити нападника.

Не обов’язково, щоб ця річ від початку замислювалася як зброя — це може бути степлер, чи молоток, чи то навіть олівець. Річ же не в самому предметі, а в тому, як його вжити,— є чимало речей набагато небезпечніших за складаного ножа. Зброєю також можуть бути наші коліна й лікті (я дуже раджу записати дітей на курси самозахисту, щоб їх навчили базових принципів використання в бійці власного тіла). Проте малим потрібно розуміти, що, навіть опанувавши ці принципи й прийоми, вони однаково матимуть мало шансів проти набагато важчого супротивника або проти кількох супротивників. Через це потрібно бути готовими використати як зброю будьякі предмети, а якщо під рукою геть нічого не трапиться, тоді треба кричати й кликати на допомогу.

2. За всякої нагоди боріться і спарингуйте зі своїми дітьми. Ми вже згадували про те, як важливо розвивати в дітей швидкі рефлекси,— а найліпше робити це змалечку, борючись і спарингуючи з ними. Звісно, ці вправи можуть ставати дедалі складнішими й жорсткішими, коли діти підростатимуть, але не бійтеся починати якомога раніше. Якщо робити все це в ігровій формі, діти будуть у захваті — їм навіть не обов’язково усвідомлювати, що ви навчаєте їх технік самозахисту, які можуть стати в пригоді в реальному світі. Якщо самі ви з якихось причин робити це не готові, тоді варто записати малих у секцію бойових мистецтв.

3. Наголошуйте на вразливості людського тіла й наводьте відповідні приклади з кіно або з реального життя. Як ми вже зазначали, дітям важливо розуміти, як насправді легко поранити людину або навіть убити. Кіно й відеоігри надають нам так багато нереалістичних прикладів, що діти часто й не усвідомлюють, які ми дійсно вразливі. Допоможіть їм це зрозуміти, щоб вони знали: не варто вірити в те, що показують у кіно.

Водночас ми хочемо, щоб це знання зробило їх сильнішими, а не налякало, а отже, важливо розповідати це таким чином, щоб вони завжди дізнавалися щось корисне, і прив’язувати цю інформацію до технік втечі від Х, які ми обговорювали з вами в розділі 5. Ви можете ставити кіно на паузу так само, як це робить Раян, щоб обговорити відповідні приклади з дітьми, або можна розібрати з ними приклади з реального життя, якщо це доречно в їхньому віці. Навички й знання, що стосуються самозахисту, потрібні вашим дітям не лише для того, щоб відбитися від нападників або бути готовими на випадок зомбі-апокаліпсису, а й через те, що все це робить їх узагалі різнобічними людьми — а це дуже поліпшує якість життя. Ба більше, таке навчання дасть їм упевненість у собі й забезпечить реалістичне розуміння будь-яких технік самозахисту. Вони вмітимуть подбати про власну безпеку й матимуть певну перевагу над ровесниками, що своєю чергою забезпечить і вам відчуття комфорту й упевненості в тому, що діти належним чином підготовлені до будь-якої ситуації, з якою можуть зіткнутися в житті