Кінозал WoMo: «Лука». Чому монстри у мультфільмах виявляються людянішими за багатьох дорослих

Рецензія на анімаційний фільм "Лука" / Luca (2021) режисера Енріке Касароса, студія Pixar

17.06.2021

Надя Куприненко, киновед, обозреватель WoMo

Монстри — це не завжди страшно. Іще буває так, що монстри виявляються людянішими за багатьох, хто нас оточує. Пам’ятаєте історію Людини-амфібії? А дивилися «Форму води» Гільєрмо дель Торо? Студія Pixar додає у цю компанію земноводних ще одного героя — Луку. Він живе глибоко під водою, має допитливий характер і вміє перетворюватися на звичайного маленького хлопчика. Зовні. Бо всередині він і так таким є.

Мультфільми давно вже перестали бути здобутком лише дітей. Уже давно нікого не дивують дорослі люди, що переглядають анімаційні фільми «Діснея», знаходячись у кінозалі без дітей. Це все давно вже робиться для усіх поколінь одночасно. Але так було не завжди, і от Pixar зробив класичний для себе повнометражний анімаційний фільм «Лука». Чому класичний? Бо розрахований він нарешті на найменших глядачів. Тут немає смертей, похмурості, декадансу, ніхто нікого не лупцює (ну, хіба трошки). Натомість є вічні поняття справжньої дружби, взаємовиручки і — мрія. Про що ви мріяли у ранньому дитинстві? Напевно, не про підкорення світу? І не про те, щоб врятувати людство від усіх хвороб? Я у 9 років мріяла про велосипед. І всі мої досягнення у житті досі не зрівнялися з тим щастям, яке я пережила, побачивши у дворі омріяне помаранчеве «Орлятко». От і Лука має цілком зрозумілу, найкращу у світі мрію — мотоцикл Vespa. А мрії про підкорення світу і винайдення вакцини від усіх хвороб залишимо дорослим.

Pixar зняв мультфільм, де немає зайвої глибокої філософії, де процес анімаційного дорослішання відбувається так само природньо, вперше і без зайвих роздумів, як і у справжньому житті. Зустрівся з чимось новим, досі незнаним — адаптуйся, але собі не зраджуй. Зустрівся з проблемою — значить її треба вирішити. Бажано, щоб при цьому поруч були справжні друзі. Ти можеш схибити. Але це не страшно, якщо поруч є той, хто тебе підтримає. Той, хто навіть мамі, твоїй власній мамі, розкаже, який ти хороший, і вмовить її відпустити тебе до Генуї. Ну, або куди там тобі цього разу треба)

Лука живе у глибинах моря, недалеко від узбережжя міцевості Портороссо в Італійській Рів’єрі. Його батьки не довіряють людям (цілком зрозуміло, чому), тому не розказують синові про одну його особливість — перебуваючи на суші, він перетворюється на людину. Але варто найменшій краплині води потрапити на його тіло — він знову обертається на мешканця морської безодні. Він — за людським мірилом — «інший». Тому що він виглядає не так, як усі. «Інший» його друг Альберто — тому що він, так само, як і Лука, морський мешканець. «Інша» його подруга Джульєтта — тому що вона, попри те, що є людиною до мозку кісток, все одно дивачка, не така, як усі. У прагненні примирити маленьких глядачів з «інакшовістю», Pixar робить таким і тата Джульєтти, до якого вона приїздить з Генуї на літо: він народився з фізичною вадою — не має правої руки. Зате як хвацько він одною лівою вправляється з ножем і яку смачнющу готує пасту!

Опинившись на суші, Лука має дещо зробити вперше. Наприклад — почати ходити, адже до цього він умів лише плавати. І ця сцена перегукується зі схожою у піксарівській «Душі», коли у тіло шкільного учителя музики Джо Гарднера вселяється інша душа і намагається впоратися з його руками, ногами і головою. Але дякую, Pixar, що у «Луці» нікому не довелося помирати. Попри те, що «Лука» здається набагато простішим за тут ж «Душу» і «Коко», «Вперед і вгору», «Думками навиворіт» — цінностям своїм студія не зраджує і проголошує їх усіма можливими для себе засобами, зануривши глядача у безтурботний спекотний літній день, без необхідності, на цей раз, ятрити рани.

І як багато у мультфільмі літа й Італії. Не лише паста час від часу нагадує, де відбуваються події. Ми відчуваємо Італію у темпераменті персонажів, в антуражі, в яскравості літніх барв, у тому ж мотоциклі Vespa, котові на ім’я Макіавеллі і у вигуках на кшталт «свята моцарелла!» «Лука» не настільки занурює в італійську культуру, як, припустімо, «Коко» в мексиканську, але режисеру Енріко Касароса вдалося створити саме ту атмосферу, коли країна вгадується на рівні відчуттів. І туди відразу хочеться повернутися)

Режисер-дебютант, італієць Енріко Касароса працював художником-розкадровщиком на мультфільмах «Тачки», «Рататуй» і «Коко». У свій перший великий фільм він вклав багато особистого, адже, за його словами, у школі йому самому довелося пережити булінг. Прототипом головного героя є він сам, а прототипом Альберто — справжній друг режисера.

Здавалося б, нічого нового Касароса у цій стрічці не показав. Все ті ж питання сприйняття один одного, батьки і діти, друзі і недруги, навчання, мрії. Злободенне тут хіба що ставлення до «іншого», оскільки ця проблема дуже гостро висвітлюється у суспільстві саме останнім часом. І вже подібну толерантність у дітях виховують не самі лише батьки, а й суспільство бере на себе цей обов’язок.

Нового — нічого, і навіть висновок, як і споконвіку, один — незважаючи на «інакшість», необхідно порозумітися, бо один без одного ми не зможемо, і жити кожен у своєму світі, коли світ такий великий — також не зможемо. Але чомусь усі ці істини у «Луці» сприймаються так, ніби ти зустрівся з ними вперше. Не знаю, може, то все через строкаті літні декорації Італії. Або ж я вже досить доросла настільки, щоб дозволити собі нагадати простими словами складні відповіді на не менш складні запитання.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Кінозал WoMo. «На висотах Нью-Йорка»

Новини партнерів