Режисерка та художня керівниця команди uzahvati Поліна Бараніченко до 2016 року мала сім років досвіду викладання у Київському національному університеті культури і мистецтв, а також створення культурних та мистецьких івентів.
Тоді разом із засновниками uzahvati Поліна почала працювати над розвитком імерсивного театру в Україні. Спеціально для WoMo режисерка розповіла про творчий шлях, створення імерсивних вистав та дружбу.
Про створення імерсивних вистав
Ідея створити проєкт імерсивних вистав виникла у дуже цікавий та інтенсивний період життя нашої команди. Тоді ми ще не використовували термін «імерсивні проєкти», але бажання створювати такі вистави вже було. Поміж собою ми казали, що це чуттєві проєкти, де безпосереднім учасником є глядач. Адже створювати художні форми, які можуть впливати на чуттєвий світ людей, не тільки цікаво, але й важливо.
На той час в Україні ми нічого не знали про існування подібного формату. Тобто спочатку у нас була мотивація створити не імерсивний проєкт, нас цікавила більше творча, художня та ідейна реалізація.
Нашу команду об’єднує щире бажання займатися творчістю.
Саме творчість є інструментом, не просто інтертейментом, але інструментом самопізнання, саморозвитку всередині команди, а потім уже у внутрішньому світі глядачів. Адже саме через мистецтво ми можемо, по-перше, дати собі привід для занурення, бо постановка імерсивного проєкту — це довготривалий, фундаментальний процес, завдяки якому ми й самі змінюємося. По-друге, після презентації першої вистави ми побачили, як це впливає на глядачів.
Назва uzahvati — це також довгий шлях пошуку. Вона виникла від бажання бути у цьому стані насамперед нам. Тобто ми говорили, що створюємо цю команду, цю компанію, ми обираємо цей жанр для того, щоб відчувати себе у стані захвату не від проєкту до проєкту, а постійно.
Уже сьомий рік існує uzahvati. І за цей час найцінніше, що я зрозуміла, що нам і досі цікаво й важливо займатися творчістю. Усі в команді відчувають своє зростання у цьому процесі й бачать, як вистави відгукуються глядачам. Навіть не в аспекті «сподобалось — не сподобалось», а як вони створюють нові сенси вистави, простір для почуттів.
Що для нас кожна нова вистава? Насамперед це можливість попрацювати з талановитими людьми. Ми збираємо команду під кожну виставу, ретельно обираємо людину, зважаємо на її стан зараз, що їй турбує, який об’єм тем всередині неї. Тобто ми спочатку намагаємося побачити внутрішній світ людини, порівняти це з нашим теперішнім станом.
Ми працюємо від серця до серця.
Для нас важливо брати вукоманду своїх по духу людей, щоб ми збігалися у поглядах і водночас могли відкрити щось нове одне для одного.
Саме процес є для нас головним магнітом і основною точкою уваги, чому ми створюємо проєкт за проєктом.
Інша важлива складова — теми. Через вистави ми рефлексуємо на події, які нас хвилюють, про які ми говоримо одне з одним, щоб потім завдяки виставі, художнім образам, місцю дії, яке є нашим співавтором, поглибити ці теми. Це такий дуже інтимний, психологічний, емоційний та відвертий процес.
Також ми зрозуміли, що наші вистави ростуть разом із нами, що всі події нашого життя не напряму, не наративно, не кон’юнктурно, але відображаються у виставах саме через наш стан, через ступінь глибини, на який ми дозволяємо собі заглибитися. Цей процес для нас терапевтичний, ми також називаємо його еволюційним.
Про виставу SVOЇ
У виставі SVOЇ є три погляди на дружбу, троє різних характерів, архетипів. Серафим, Влад і Меланія — це діти, які зустрілися на дитячому майданчику. За сюжетом вони захотіли дружити, але ступінь активності у процесі народження їхньої дружби, їхня мотивація, навіщо їм потрібна дружба, вчинки та прагнення відрізняються. Тому, коли глядач обирає героя, він більш детально проживає історію саме цього персонажа, але бачить й інших двох. Так можна побачити чуттєву, мотиваційну та психологічну сторону героя.
Активності вистави також з цим пов’язані. Одні герої потребують активніших дій від глядача, є герої, які більше споглядають. Тоді й вистава так вибудовується. Взагалі у виставі SVOЇ дуже багато свободи для вибору. Від людини залежить, дозволяти собі бути вільною і проявляти себе у дитячому просторі максимально вільно, чи все ж таки обирати позицію споглядача, навіть якщо роль активна.
Щоб під впливом історії поведінкові реакції глядача набували ознак саме їхнього дитинства, ми провели дослідження
Тобто, не випадково ми цю історію помістили саме в дитячий, ігровий простір. Як і не випадково герої вистави – діти, які дорослішають під час вистави.
Ми граємо цю виставу не тільки для дорослих, тобто водночас у просторі можуть бути діти, за якими можна спостерігати. Таким чином занурюючи глядача в обставини, де можна собі дозволити розслабитися, спочатку у формі гри, а потім у комбінації драматургії, образів і самої дії у глядача виникають флешбеки у дитинство, які, я вважаю, найціннішими у цій виставі.
На виставах uzahvati для нас дуже цінно не те, як глядач зрозумів наш задум, чи все правильно зробив, а саме чи виникли у глядача внутрішні паралелі зі своїм життям. Адже на етапі задуму команда детально і відверто говорить одне з одним про нас самих, про дитинство, про відчуття, про страхи. Так ми намагаємося максимально відкритися, щоб цих асоціаціях будувати художню історію.
Проходячи цим шляхом, ми дуже цінуємо, якщо трапляється чуттєвий глядач, який іде вглиб не просто за дією вистави, а й змістовно.
Мене як режисерку до цієї вистави привів аналіз власного життя. Я стала аналізувати поняття дружби, а також чим для мене є поняття «свої люди». І це, знаєте, був дуже особистий момент. Я переглядала і в пам’яті, і навіть фізично у своїх нотатках, телефонних книжках, месенджерах, з ким та як спілкуюсь. Потім дивилась, який зміст цих спілкувань, яка їхня форма, чому саме цю людину я називаю «своєю» і скільки я з нею провела часу.
У мене є цілий етап, коли задум народжується, тоді я працюю з командою і водночас занурюю себе у середовище, де ця тема може розкриватися. Говорячи про виставу SVOЇ, я багато часу провела на дитячих майданчиках, спілкуючись із дітьми. Я обожнюю дітей. Вони для мене незбагненні всесвіти й завжди цікава компанія.
Про роботу команди
Над кожною виставою працює велика команда, це сценарист, драматург, режисер, композитор, звукорежисер, актори, діти, а також адміністративна команда, піар-команда, менеджерська команда.
Особливість нашої команди й сила у тому, що ми завжди дуже суб’єктивні у процесі, а також йдемо від внутрішнього до зовнішнього.
Дуже важливо, що ми переплавляємо досвід у художні образи, адже саме це є територією мистецтва і нашим об’єктом. Це не тренінг, не медитація, не терапія, це саме вистава. Тобто це такий збірний образ на основі всіх наших спостережень, документальних історій, розмов із дітьми.
Форма роботи творчої команди, яку я практикую, дуже схожа на групову психотерапію. Тобто на першому етапі, ще до написання сценарію та формування сюжету, ми дуже багато говоримо. Говоримо різними командами, коли залучаємо і творчий склад, і адміністративно-менеджерський. Часом можемо запрошувати якихось людей у команду, які нам цікаві, щоб також поговорити на цю тему. Поговорити не для того, щоб написати сценарій, а для того, щоб відчути тему. Бо ступінь нашої відкритості у процесі максимальна. Під відкритістю я розумію уміння проявляти почуття, говорити про свої почуття, а не просто робити роботу.
Ми запрошували дітей, слухали, що вони кажуть, як вони реагують. Ми пропонували їм певні історії, дивилися, як вони на них реагують. Тобто для нас це така експериментальна лабораторія.
Про цінності та дружбу
У людях я ціную щирість, відвертість, уміння виражати свої почуття через слова, говорити про свої почуття, навіть заявляти про свої почуття, йти своїм шляхом. Дуже ціную в людях позицію не зовнішню, а внутрішню. Тобто коли людина живе, діє, працює, творить за принципом «відчуваю і роблю».
Дружба також дуже важлива частина життя. Я вмію дружити, ціную дружбу, у дружбі даю багато свободи людині, багато прийняття. Мені не так добре це вдається в особистих стосунках, а от у дружбі та творчості виходить. Склалося так, що моє найближче оточення — це мої колеги та партнери. Тому в цьому я продовжую розвиватися, безумовно, продовжую відстежувати своє відчуття дружби.
Людей я ціную більше, ніж результати, вистави, успіхи, гроші.
Коли я бачу сльози у глядачів, викликані не режисурою, а спогадами, інсайтами чи несподіваним проживанням почуттів на виставі, це для мене також дуже цінно. Траплялося, що на виставі SVOЇ глядачі знаходили нових друзів. Є й такі, що, приходячи з друзями, дивилися виставу наодинці, бо відчували, що не готові на контакт і хочуть цю історію прожити наодинці. Мені подобається дивитися на очі людей, які вони щирі, щасливі. Я тішуся, коли люди на виставі можуть розслабитися, і гратися, і сміятися, і плакати, і дуркувати. Мені здається, що потрібно мати велику силу, щоб дозволити собі почуття. Бо ми зараз усі їх стримуємо і дуже боїмося відкритися.
Про книги
Читаю я багато чого. Це також дуже ситуативний процес. Книжки до мене приходять завжди вчасно, і я в них повністю занурююсь. Часом знаходжу там відповіді на болючі теми. Я маю декілька улюблених книжок. Одна з тих, яка на мене вплинула, це «Маленьке життя» Ханьї Янагіхари. Ця книга також про дружбу, і вона допомогла мені зробити багато відкриттів. А найулюбленіша моя книга, що нескінченно надихає та підтримує, — це «Маленький принц» Екзюпері.
Про плани на майбутнє
Ми мріємо створювати вистави по всьому світу, у різних формах, для різної кількості глядачів, у різних запропонованих обставинах. Створення вистав — це найприємніший, найжаданіший та досі дуже цікавий для мене процес. Процес, який мене захоплює, дивує і в якому я дуже щаслива. Тому ми плануємо створювати нові вистави. А також переосмислюємо старі, бо за останні роки ми всі дуже змінилися.
Від ідеї до запуску вистави минає приблизно пів року. Найважче для нас те, що ми працюємо у нетеатральних просторах, тому витрачаємо багато часу на перемовини про можливість реалізації тієї чи іншої ідеї у нетеатральному просторі, серед реального життя. Для нас важливі саме реальні локації, а не орендовані місця. Ми працюємо з середовищем, з людьми навколо, і це не завжди просто пояснити, домовитися, знайти гарне атмосферне місце і потім грати у ньому вистави.
