Ведучому проєкту «Холостяк» та програми «Неймовірна правда про зірок» на телеканалі СТБ Григорію Решетнику портал Womo.ua зробив пропозицію: відповідати на запитання разом із дружиною. Для нас участь Христини була принциповою, тому що ми хотіли надати слово не лише медійному татусю, але й працюючій мамі трьох синів, яка свідомо залишилась в Україні. Чого вартує подружжю наповнити життя дітей радістю, аби спогади про дитинство, яке триває у ненормальних умовах війни, все ж таки були світлими? Відповіді примусять замислитись.
Григорій Решетник з дружиною побачили, що залишилось від сусідньої будівлі
Відправляти Христину з дітьми за кордон чи залишатися у батьків на заході України, вирішувалось паралельно з тим, як дружина збирала речі у валізу
Де та як для вас почався 24 лютого 2022 року?
Христина: Насправді всі морально готувалися до того, що ось-ось щось може статись, але при цьому все одно вважали, що війна є неможливою у 21 столітті. До того ж упродовж останніх чотирьох місяців (особливо коли почалась евакуація посольств) моя мама кілька разів мені пропонувала відправити до неї синів в Івано-Франківськ, бо я звідти родом. Я тоді їй відповіла, що у нас зйомки ще 23-25 лютого, а вже потім ми приїдемо. Робота дійсно у ті дні лилась нескінченним потоком, і ми думали: «Ось ще трішки — і ми вже щось вирішимо». Складених тривожних валіз у нас не було. Але ближче до півночі у ніч на 24 лютого після виснажливого робочого дня я інтуїтивно почала збирати валізи до батьків. Пізніше, коли я побачила, які речі склала, то сама собі дивувалась: про що я думала? Зима надворі, а у валізах лише літні речі — шорти, футболки. Ми самі у спортивних костюмах.
Ми живемо на високому поверсі, і Гриша жартує, що з наших вікон видно Білорусь. Ніч на 24 лютого була дуже тривожна. Після складання валіз задрімали ми на годинку і прокинулися вже о 4-й ранку від вибухів, які ми бачили, як на долоні. Перші хвилини було відчуття, що це страшний сон, від якого хочеться прокинутися. Але вибух лунав за вибухом, будинок трясеться. Коли я усвідомила, що це не сон, то, зараз згадуючи свої емоції тоді, пам’ятаю, як шкірою поповзли мурахи, мені стало дуже холодно й одразу виникли страх, розпач, нерозуміння, що робити далі? Хапати дітей та вибігати на вулицю чи ховатись по закутках?
Григорію, чи були думки, що дружині з синами одразу варто виїжджати за кордон, а не до тещі? Які варіанти розглядали 24 лютого?
Григорій: Відправляти Христину з дітьми за кордон чи залишатися у батьків на заході України, вирішувалось паралельно з тим, як дружина збирала речі у валізу. Потім дійшли єдиної думки затриматися в Києві дні на чотири. Їх ми прожили в укриттях та у підвалах. Але діти почали хворіти від холоду. І це було справжнім жахом!
Христина: Ще вранці 24 лютого Гриша одразу збагнув побігти до крамниці, де виявився одним із перших та встиг придбати запаси їжі для нашої родини. Так ми провели ці чотири дні у підвалах і тільки на четвертий день змогли виїхати. До Івано-Франківська шлях тривав довгих 20 годин у заторах. Їхали ми на свій страх та ризик, бо, коли ми виїжджали, нам всі махали руками «ні-ні-ні» та казали: «Куди ви їдете та ще і з трьома дітьми? Що ж ви робите? Танки вже по вулицях Оболоні та Берестейки їздять!» Було дуже страшно, тому що, крім танків, ще й літаки над головою вели бої. Але Бог почув наші молитви, і ми доїхали. Моя мама перебувала весь цей час у такій паніці, що вони разом з татом проплакали та місця собі не знаходили, поки нас не побачили. Свою красуню-маму такою я ще ніколи не бачила: вона змарніла, схудла та потребувала медичної допомоги через емоційне виснаження…
Для мене кохання — це коли і у радості, і у горі разом. Це стосується і Христинки, і країни
Григорія з роботи відпустили чи одразу залучили до марафону?
Григорій: 24 лютого у мене було заплановано постшоу проєкту «Холостяк». Ще чотири інші проєкти були у знімальному процесі, і я у день вторгнення готувався їхати на роботу. Але ближче до обіду 24 лютого продюсери написали про скасування знімань, але я як відповідальний телевізійник чекав на остаточне рішення керівництва за всіма проєктами. Я одразу запитав: «Чи можу бути чимось корисним?». І ми разом з командою СТБ почали записувати різні ролики на підтримку ЗСУ, писали про війну у своїх соцмережах, оприлюднювали нашу позицію, щоб світ на нас звернув увагу. Тоді це було дуже актуально. Але оскільки виробничий процес каналу поки що був поставлений на паузу (у перший місяць великої війни СТБ разом з іншими каналами транслював загальнонаціональний марафон “Єдині новини”. — Ред.), то я вивіз родину з Києва.
Що стосується думок про виїзд за кордон, мабуть, вони у кожного були. Якщо відверто говорити, кожна людина перебирає всі можливі варіанти. Але наша родина залишилася в Україні, і я дуже радий цьому. Для мене кохання — це коли і у радості, і у горі разом. Це стосується і Христинки, і країни. І я усвідомлював, що мені було б складно собі пробачити, якби я виїхав за кордон, маючи трьох дітей, а моя країна потерпала від обстрілів. Я запропонував Христинці поїхати з дітьми за кордон без мене, але вона відмовилась, щоб сім’я трималася разом. І як тільки у квітні звільнили Київщину та відкрили Житомирську трасу, ми одними з перших повернулися, залишивши дітей на заході України.
Як вас зустрів Київ у квітні 2022 року?
Григорій: Ми повернулися до абсолютно порожнього Києва. Всюди купа блокпостів. Емоційно мене врятувала робота. Ми одразу почали знімати новий проєкт на телеканалі СТБ «Як ти з Григорієм Решетником?». Пам’ятаю перше інтерв’ю, яким ми розпочали це проєкт, було із Златою Огневич.
Записали спецвипуски переформатованого проєкту «Україна має талант», в якому розповідали, як склалося життя улюблених учасників після 24 лютого і як вони, попри всі труднощі, а у деяких і життя в окупації, продовжують своїми талантами прославляти нашу країну на світовій арені. А 1 вересня ми були серед перших родин, чиї діти пішли в Києві у школу офлайн.
Миколаївський аеропорт у квітні 2022 р. Фото Ольги Рудої / Суспільне Миколаїв
Я дві доби не міг ані спати, ані їсти, тому що, коли я вже домовився щодо евакуації батьків до себе, розпочалися бої у Миколаївському аеропорту
Григорію, ваші батьки виїхали з Миколаєва чи вирішили залишитись у місті?
Григорій: Мої батьки, коли розпочалась війна, перебували в Миколаєві. Я допомагав їм із виїздом. Це відбувалось у телефонному режимі, але я дві доби не міг ані спати, ані їсти, тому що, коли я вже домовився щодо евакуації батьків до себе, розпочалися бої у Миколаївському аеропорту. Вони до нас дістались з величезними нервами та затримками у часі. Але вони доїхали та певний час перебували з нами.
Чи з’явилися нові родинні традиції під час війни?
Христина: На Івано-Франківщині у великому будинку моїх батьків щовечора після роботи почало збиратись багато родичів та дітей. Такі великі вечері були у нас і раніше, але на свята. А з моменту нашого приїзду всі почали разом вечеряти щовечора, причому без особливих домовленостей про це. Перебуваючи щодня в потоці цих новин, від яких просто голова йшла обертом, ніхто не знав, що робити. І зібратись докупи за одним столом стало щоденним ритуалом, який символізував хороше завершення важкого дня. Багато хто з рідних та близьких до нас приєднувався навіть відеозв’язком та вже у себе накладав щось у тарілки. Але ми — і малі, і дорослі — відчували, що сім’я поруч та що все буде добре. Ми готували надзвичайно багато страв та вже потім зрозуміли, що заїдали стрес усім підряд. Як наслідок, вся родина погладшала мінімум на 5 кілограмів. І вже після повернення до Києва традиції спільних посиденьок на Великдень, дні народження ми намагались дотримуватись попри трагічну ситуацію в країні. Це було нашим якорем у потоці подій.
Григорій: А головне — щоб діти мали у родинному колі максимально нормальне дитинство у цих ненормальних обставинах. Приховати від них факт війни було неможливо, тому прагнули мінімізувати його вплив. Мені здається, у нас ще більше підсилилось відчуття довіри, загострилось бажання якомога швидше доїхати та бути поруч. Якщо ми раніше дітей залишали батькам, то це не більше ніж на два тижні. І те почуття провини не давало спокою. Забирали за першої можливості.
Христина: Я хочу додати, що у нас підсилились та набули нових сенсів ті традиції, які були і до війни. Наприклад, ми завжди на зв’язку один з одним. Мій коханий завжди жартівливо відповідає на повідомлення. Я відповідала більше по суті та менш жартівливо. Але через блекаути, тривоги, обстріли мені зараз здається, що я, коли відповідаю Гриші, почала частіше додавати у повідомлення теплих слів, жартівливих смайликів, аби він відчував родинний затишок на відстані. Зараз лиха поруч дуже багато! Вся країна фактично позбавлена нормального родинного життя, тому добір слів під час спілкування набуває шаленого значення. Я переглядала ваш портал перед розмовою. У вас дуже актуальні за тематикою спеціальні проєкти та теми, які пропонують широку палітру фахових відповідей та порад на ті запитання, які турбують людей. Втрата стосунків через відстань, чи то дружина за кордоном, чи то чоловік у ЗСУ, вже набуває масштабу національної трагедії.
Григорій: Тому є сенс створювати нові родинні традиції навіть попри війну та відстань, зберігати старі, тому що вони цементують стосунки. Ми без осуду ставимося до історії кожного з наших знайомих чи колег, але родини у багатьох з них розпались вже навіть офіційно. Вони не розійшлись, а вже офіційно розірвали шлюби. Випробування війною ці стосунки не витримали. І така потужна хвиля розлучень насправді лякає. Життя на відстані вже понад два роки є також чималим випробуванням. І я не здивуюсь, що воно з часом може спричинити ще одну величезну хвилю розлучень.
На гарячих лініях лідером серед чоловічих звернень є проблема збереження стосунків на відстані. Що ви порадите робити, аби зняти тригери?
Григорій: Тим, хто перебуває у стосунках, я раджу не чекати святкових приводів. Надішліть їй квіти, зробивши замовлення на сайті, прямо сьогодні, тому що просто хочете сказати: «Люблю!». Якщо сумуєте, зателефонуйте та скажіть: «Кохаю тебе безмежно!». В Україні триває війна — ніхто не убезпечений ні від чого. Не варто чекати Перемоги — висловлюйте свої почуття одне одному зараз, робіть це щоденно у соцмережах, СМСками, у телефонних розмовах, просіть волонтерів допомогти з подарунками. Йдіть одночасно усіма цими шляхами назустріч одне одному, тоді і ви завжди відчуватимете підтримку коханої людини, і вона відчуватиме вашу підтримку.
Сашкові лише три роки, а він уже розрізняє види ракет за звуком за вікном: «Мамо, це летить «Шахед», а це — «Кинджал»
Чи важко вам відповідати на запитання дітей про війну?
Григорій: Важко, бо питань купа! Чому москалі на нас напали? Чому вони руйнують школи та дитсадки? Чому наші сусіди нас не люблять? А наші військові, правда, сильні? Вони ж зможуть збити ракети? І ми постійно розповідаємо, наскільки сильними є Збройні сили України…
Христина: Найменшому сину, Сашкові, три роки. А він уже розрізняє види ракет за звуком за вікном: «Мамо, це летить «Шахед», а це — «Кинджал». І одразу питає: «А правда, що наші ж військові зараз бух цю ракету?». З цих «а правда» починається переважна більшість запитань про війну. Чи підемо ми у кінотеатр, наприклад, вони так не питають. І ми намагаємось завжди доносити, що все буде гаразд.
Григорій: Після повернення дітей до школи та дитячого садочка одне із найболючіших запитань: коли закінчиться війна? Бо, коли хлопці пішли до школи 1 вересня 2022 року, багато їхніх друзів перебували на дистанційному навчанні. Діти не повернулися не те що до Києва, але й до України. Коли почалися блекаути, почалися запитання про них. Бо ми з високого поверху почали бігати до бомбосховища, на руках носити дітей під час підйомів наверх, бо ліфти не працювали. Водночас у своїх відповідях ми дуже відверті з синами.
Григорій Решетник з сином Іваном. Світлина з особистого архіву
Найстарший син Іван, якому вже майже 11 років, дуже контролює, щоб ніде не було чути жодного російського слова
Які зміни у стані дітей ви помітили?
Григорій: Найстарший син Іван, якому вже майже 11 років, дуже контролює, щоб ніде не було чути жодного російського слова. Він дуже боляче ставиться, якщо чує російську від однокласників чи інших дітей, хоча до повномасштабного вторгнення він через те, що вони дивились російські мультики, часто чули мову північного сусіда. У родині ми завжди спілкувалися українською, але у колі спілкування сина є діти, у мовленні яких є російські слова. Раніше він до цього ставився з розумінням. Але після 24 лютого дитина сама настільки усвідомлено відмовилась від двомовності, що син повністю перейшов на українську та ще й інших контролює. Він дуже радіє, коли йому вдається допомогти комусь повністю перейти на українську.
Христина: Ми не можемо не усвідомлювати, що емоційний стан дітей залежить від нашого стану. Оскільки ми, дорослі, постійно у стресі живемо, то одне з головних наших завдань як батьків — опанувати та контролювати власний емоційний стан, бо я досі прокидаюсь вночі, моніторю пабліки: чи щось летить? Я турбувалась, щоб діти не лякались темряви, і у нашій родині відсутність світла ми перетворили на єднальний чинник. Наша сім’я чудово проводила спільний час, навіть без гаджетів. Ми почали малювати при свічках, більше грати, більше спілкуватися.
Григорій: Ми врівноважено та відповідально ставимось до бомбосховищ, спускаємось туди. Але, коли наші комплекси ППО збивають всі ракети, процес влучання є таким гучним, що діти лякаються цих звуків. Нам хочеться, щоб вони якомога легше пройшли цей складний період та не взяли у своє майбутнє жодних психологічних проблем.
Чи спостерігали ви ознаки підвищеної тривожності у дітей?
Христина: Минулого року діти один за одним страждали через недосипання. Коли наші ЗСУ пішли у контрнаступ, почалися настільки сильні обстріли, що діти майже місяць жили у паркінгу та ночували в автівках. На це наклалось послаблення імунітету, стреси. Вони прибігають вночі та просяться спати разом із нами, коли за вікном сильний вітер чи потужна злива.
Григорій: Стреси вони знімають через м’які іграшки. Навіть наш старший син Іван в 11 років бере постійно ці іграшки у руки, коли дивиться телевізор чи читає книжки. Він до того ж робить їх сам! Я навіть якось сказав Христинці: «Я не пам’ятаю, щоб він цими іграшками грався у ранньому дитинстві. А тут в 11 років навіть почав їх виготовляти!». А потім мені пояснили педагоги у школі, що вони всім дітям сказали приносити щодня з собою іграшки, які є їх улюбленими друзями. Вони будуть дітей охороняти та оберігати. Іграшка зараз є частинкою дому, яку діти беруть з собою в укриття. Учні молодших класів завдяки іграшкам є психологічно більш стабільними.
Христина: Я навіть помітила, що іграшки перемогли гаджети. У молодших синів немає телефонів, а старшому ми подарували його на 10 років. Раніше його неможливо було відтягнути від гаджета, але зараз іграшка склала гідну конкуренцію.
Григорій: Ми дозволяємо своїм синам плакати, бо вважаємо, що чоловіки можуть плакати. І це знову ж таки є новою виховною тенденцією, яка долає один зі багатовікових стереотипів. Мені та моїм друзям з дитинства казали: «Чоловіки не плачуть! Хлопцям плакати соромно. Ти маєш терпіти!». Ні. Чоловікам можна плакати, бо їм також може бути боляче. І у тата також можуть виникати проблеми. І не треба створювати для дітей ідеальну картинку світу, тримаючи їх в інформаційній ізоляції, а потім, коли вони стикатимуться з проблемами, не будуть розуміти: «Як це — тато і мама прожили без проблем, а у мене з’явилися перші труднощі?».
Григорій Решетник із дружиною Христиною мають свій благодійний фонд, який допомагає військовим і цивільним. Фото: Instagram.com/grisha_reshetnik/
Ми беремо наших дітей із собою на благодійні заходи, які веде наш тато. А там присутні і протезовані військові, і ще не протезовані
Чи довелося вести розмови про особливості спілкування з однолітками, у яких є загиблі на війні?
Григорій: Є такі діти, на жаль. Але з такими складними розмовами ми не стикались. По оповідях дітей я зрозумів, що на такі питання відповідають вчителі та шкільні психологи, які активно працюють із дітьми, які пережили окупацію чи втратили батьків. Саме фахівці можуть побачити загальну картину стану конкретної дитини та вже підготувати дітей. Наприклад, коли з’являється у класі нова дитина, вчителі готують дітей через діалог і дружбу до доброзичливого приймання нового учня.
Христина: Все треба робити через любов. Ми займаємося благодійністю та часто спілкуємося з воїнами у медичних закладах та реабілітаційних центрах. Ми беремо наших дітей із собою на благодійні заходи, які веде наш тато. А там присутні і протезовані військові, і ще не протезовані. Наші сини з ними спілкуються. Вони знають, як реагувати на захисника з ампутованою кінцівкою.
Григорій: Ми готуємо своїх хлопців до дорослого життя, до життя справжніх чоловіків. Іноді дописувачі дозволяють собі дорікнути нам у соцмережах: чому ви не вивезете дітей за кордон, їм же там буде легше. Але водночас ми виховуємо чоловіків, які мають навчитись бачити труднощі, де можна, запобігати їм, і, головне, долати. І не все легко в житті, треба бути готовими до кризових ситуацій, бо ми не знаємо, як складеться життя у майбутньому. Але хочеться виховати гідних хлопців, тому всі три сини залишаються з нами в Україні. Ми не створюємо ідеальний світ для своїх дітей і в жодному разі не одягаємо на них рожеві окуляри. Вони знають, що відбувається в Україні. Вони знають, де біле, а де чорне. І найголовніше: вони знають, що треба допомагати тим, хто потребує цієї допомоги: і військовим, і дітям військових, і багатодітним сім’ям, і тваринкам. Саме так ми прищеплюємо синам загальнолюдські цінності.
Для мене два світи розділені на інформаційний та щоденно-життєвий. Люди на вулицях упізнають, усміхаються, дякують за допомогу — чудово! Мені дуже приємно. Ми не виховуємо дітей особливими, бо у них медійні батьки. Наші досягнення є досягненнями батьків. А діти мають пройти свій шлях. Навіть якщо оберуть нашу професію, вони все одно прокладатимуть у ній власний шлях. Для них тато — це тато, а не телеведучий…
Невже сини ніколи не запитали про якісь телевізійні таємниці?
Григорій: Ваня одного разу спитав у мене, хто переміг у проєкті «Холостяк». Я відповів, що скоро буде ефір фіналу, тоді й дізнаєшся. Він пояснив, що то не для нього, а дівчатка у школі питали…
Я завжди була впевнена, що залишитися разом було правильним рішенням. Але перед початком навчального року мене накрило хвилею запитань: чи правильно ми робимо, що діти перебувають тут — в обстрілюваній країні?
Чи відчували ви з порушенням лайф-балансу, що переоцінили власні сили?
Христина: Емоційні гойдалки є регулярними. І з цим неможливо покінчити, тому що війна триває. У нас збільшилася кількість сварок, які виникають саме через емоційне виснаження. Ти маєш думати про роботу, про те, як забезпечити свою родину сьогодні, чи є у нас взагалі завтра. Це все обговорюється. Через шалені дискусії вдома та на роботі починається нервове перенавантаження та навіть зриви. Якщо хтось думає, що ми живемо в якомусь ідеальному світі та можемо від чогось вберегтися, то мушу цих людей розчарувати. Наша родина переживає ті самі проблеми, що й решта родин. І це переживання та сумніви є дуже складними, глибокими та емоційними. Наприклад, я завжди думала та була впевнена, що залишитися разом було правильним рішенням. Але перед початком навчального року мене накрило хвилею запитань: чи правильно ми робимо, що діти перебувають тут — в обстрілюваній країні? У мене виникали до себе особисті питання, а не до чоловіка: чи правильно я, як мама, вчиняю, що не відвезла дітей у безпечне місце? Можливо, мені було б легше за кордоном, бо ми жили б без обстрілів та з дітьми спокійно спали б. Але, спілкуючись із дівчатами, які перебувають у різних країнах, я знаю, що багатьом із них за кордоном жити значно складніше, ніж мені тут. Ці роздуми руйнували душу. Полегшення настало, коли діти пішли до школи. Я видихнула, бо дітей багато. Сини раді друзям. І мене попустило.
Ще у моїх переживаннях мене дуже підтримали дописувачі та прихильники, коли писали, що орієнтувались на наше рішення перебувати в Україні. Так і писали: «Ви надихнули нас повернутися до України», «Ви будете вчитись в Україні, тоді і ми повертаємось». Першого вересня 2022-го я виходжу зі школи та чую хтось гукає: «Христино, Христино!». Доганяє мене мама одного учня та каже: «Ви мене не знаєте, а я вам хотіла подякувати. Я стежила за вами у соцмережах. Чи ви уже повернулися у Київ, чи ви дітей уже привезли. І як тільки побачила, що ваші діти у Києві, я сказала чоловікові: «Коханий, я купую квитки, бо ми повертаємось додому». Ця розмова розчулила до глибини душі, настільки було приємно.
Ви не першою розповідаєте такі випадки. Орієнтація суспільства на вчинки паблісіті не здається вам ознакою інфантильності?
Григорій: У цьому питанні — ні. У нас зараз дуже оголене суспільство, люди шукають “якорі”, які допомагають триматися і зберігати віру в хороше. Хтось знаходить це у ворожінні на картах Таро, хтось шукає точку опори у певних проєктах, хтось довіряє публічним людям, зокрема і Решетникам. Якщо наше інтерв’ю додасть комусь дві краплини сил, вилікує душу, реанімує надію, то це дуже важливо. Але така довіра покладає і на нас багато відповідальності у вчинках та висловлюваннях, які є нашою приватною думкою. Звісно, краще дослухатись до авторитетних фахівців, тому хочеться, щоб в ефір повертались соціальні проєкти, в яких спеціалісти допомагають людям жити в умовах війни, яка незрозуміло скільки триватиме.
Відсутність світла стала справжньою комунальною катастрофою, бо без світла у будинку з електричною плитою ти не можеш дітям ані їсти приготувати, ані чай заварити
Які ще тригери виснажували батьківську силу духу?
Христина: Коли були блекаути, це просто була справжня комунальна катастрофа для мене, бо без світла у будинку з електричною плитою ти не можеш дітям ані їсти приготувати, ані чай заварити. І, коли вже начебто сили мене покидали, я думала: «Господи, ну що ж робити, аби вчинити правильно?» Але ми пережили ту страшну зиму. Весна почалась — і знову видихнула. І такий перманентний стан стресу не завершується, а виникає то з одної причини, то з іншої… Інколи просто опускаються руки настільки, що вже немає навіть сил кричати від болю чи зриватися один на одному. Я навіть жартую: спілкуємось на підвищених тонах, то ще маємо сили! А коли накричались один на одного, емоції вийшли — і полегшено обоє почали дихати. А далі ми миримось та шукаємо причину проблеми та спосіб її подолання, аби з цієї теми вже більше не сваритись.
Григорій: Хто вже не може сам вибратися з цієї ситуації та бачить, що ходить по колу, краще звертатись до професіоналів по допомогу — психологів, психотерапевтів. Думайте про дітей! Якщо батьки починають хворіти, то дітям від того точно не легше! Ми повинні жити після перемоги здоровими людьми – нам всім треба багато чого зробити після параду Перемоги, тому здоров’я нам знадобиться. Зараз є і безкоштовні консультації, волонтерські психологічні служби. І дуже добре, що у нашому суспільстві ламаються стереотипи, що до психологів ходять слабкі. Всіма методами намагайтеся, наскільки це можливо, привести свій організм у здоровий стан, щоб бути в тонусі. Тоді ви зможете допомагати собі своїй родині, своїм дітям. друзям та всім тим, хто потребує вашої допомоги.
Я дуже емоційна людина, тому мені і сльози, і крик, і те, що дратує, сховати важко. Але наша оселя є моїм домом, де я можу не ховати своїх почуттів
Христино, для вас сльози є певним порятунком? Чи варто приховувати свій розпач від дітей?
Христина: Я дуже емоційна людина, тому мені і сльози, і крик, і те, що дратує, сховати важко. Але наша оселя є моїм домом, де я можу не ховати своїх почуттів. І мої хлопці у такі гострі моменти кажуть: «Мамі вже треба трішки відпочити!». І далі вони гуртом миють тарілки після вечері, щось готують. Мої емоції потребують виходу, і я це дозволяю у межах розумного. Коли сльози закінчились, мені одразу стане легше. Це факт: я можу поплакати не лише наодинці. Я намагаюся перед дітьми триматись, бо вони це дуже близько до серця сприймають. Але коли я бачу чи читаю новини про загибель людей, не стримую сліз. І мої сини розуміють, що мені болить від усього, що коїться в Україні. У таких випадках я обов’язково проговорюю з дітьми причини своїх емоцій, щоб вони теж знали і розуміли, що відбувається з їхньою мамою.
Що вам допомагає стабілізувати свій стан?
Христина: Стабілізують та відволікають своїм позитивом самі діти, тому що вони є основною віддушиною, яка тримає на плаву всі ці останні роки. З ними така купа задач, що немає часу скиглити. Вони настільки заряджають і ще своїм таким знаєте оптимізмом, жагою до життя, що дають нам сили жити, а не стояти на місці.
Дітей багато, ростуть швидко, їдять вони багато — і кухня є також вагомою складовою мого життя. Але я готую все нашвидкуруч. Все повинно бути свіжим та різноманітним. Дві години готувала — тільки посуд помила, а вони знову біжать: «Ми хочемо млинців!». І ми вже разом готуємо ці млинці. Сам процес приготування, коли до рук чотирьох хлопців (бо тато теж може доєднатись) потрапляє борошно, перетворюється на щось завжди кумедне.
Григорій: Робота є теж фактором, який стимулює, бо утримання себе, трьох дітей з їх усіма гуртками та навчанням — все це потребує чималих фінансів, тому ми працюємо постійно. Щодня в нас потік справ, під які у нас розписана кожна година. Інколи навіть хочеться собі просто побажати, щоб у добі було не 24, а хоча б 36 годин.
Діти можуть підійти і сказати: «Тато, де твій прес? Тобі треба у спортзал. Мама у нас — красуня, а ти без преса!»
Зараз у суспільстві обговорюється тема бізнес-батьківства, коли треба органічно поєднати успішну кар’єру та відповідальне батьківство. Ви цей баланс знайшли?
Григорій: Ми займаємося і кар’єрою, і вихованням дітей. Всі наші діти є дуже бажаними. Ми дуже чекали на кожного з них, готувалися до їхньої появи. Ми розуміємо, що діти нам дані для того, щоб поки ми їм потрібні, маємо максимально приділяти їм увагу. Я іноді жертвую деякими робочими процесами, коли відчуваю, що зараз моїм дітям потрібна моя підтримка. Вони дуже швидко дорослішають. І вже у років з 15-18 стануть самостійними та не так сильно потребуватимуть нашої думки.
А зараз ми перебуваємо на тому етапі, коли для них батьки є центром Всесвіту. Так ви будете менше спати, вам буде дуже складно засинати, тому що в голові проблеми крутяться: що робити далі, чи потрібно шукати роботу і як прогодувати родину. Але батьки є дорослими людьми та мають міцніший організм. Додайте до цього думку про те, що нашим військовим на передовій ще складніше, ніж нам з побутовими проблемами. І ми не знімаємо з Христинкою з себе відповідальність — залишатися прикладом для своїх дітей, бути для них мотивацією. Але водночас діти можуть підійти і сказати: «Тато, де твій прес? Тобі треба в спортзал. Мама у нас — красуня, а ти без преса! Що ти собі думаєш. Чекаєш, коли нашу маму вкрадуть?». І ти вже сприймаєш почуту жартівливу критику, як мотивацію, бо немає чого і заперечувати: «Дійсно, Христинка ж красуня!».
Зараз діти відомих людей та посадовців усіх рівнів дуже гостро переживають публічний хейт на адресу батьків у соцмережах. У вас в родині виникли дві такі гострі ситуації — ведіння Григорієм весілля на Львівщині та оприлюднені Христиною світлини з відпочинку у день трауру. Чи торкнулись ці скандали дітей, і як ви їм пояснювали ці складні випадки, щоб не втратити батьківський авторитет?
Григорій: Ви поставили у цій площині дуже сильне та класне запитання. Під час шаленого хейту зберегти батьківський авторитет та повагу власних дітей, які вже багато чого розуміють, нелегко. Навіть якщо ваші діти ще малі, то Фейсбук їм про певні події з часом нагадає – і минуле вистрілить у майбутнє. І це є ключовим моментом у таких історіях.
Ті, хто нас знають, наші друзі, вчителі наших дітей з величезною повагою ставляться до нас. Хейт на нашу адресу, який здійнявся у соціальних мережах, синів не зачепив. У школі, де навчаються діти, сильний професійний колектив фахівців, які мають розроблені алгоритми дій під час складних моментів. Коли виникають навіть гіпотетичні моменти, вчителі мудро спочатку обговорюють це з батьками, разом з якими приймається спільне рішення, як подавати ситуацію дітям, розклавши її на молекули. Нас ніхто з педколективу про цю ситуацію не питав. І скажу більше – наші діти про ці випадки також не згадували та не питали, тобто в їх оточенні ця тема виявилась неактуальною. І слава Богу, що ці хейтерські нападки не торкнулись наших дітей.
Щодо хвилі, яка здійнялась тоді у соцмережах, то з часом я ще більше усвідомлюю, що за хвилею негативних дописів може бути хтось дуже сильно зацікавлений, а можуть бути і ботоферми, які скористалися моментом. Але я їм дякую за отриманий досвід. Я вже коментував ці події у своїх інтерв’ю, але зазначу: якщо в майбутньому виникатимуть, не дай Боже, подібні за резонансом ситуації, ми завжди по-чесному будемо говорити про них зі своїми дітьми. Все, що ми робимо, ми робимо з любов’ю до наших дітей, і вони про це знають. Жодна дитина не ставить під сумнів любов до своїх батьків, що б не казали їй образливого про тата чи маму.
Але я розумію, що тема збереження стосунків з дітьми після відкритого хейту у соцмережах є дуже актуальною. Бо негативні дописи перетворились на ефективний інструмент для знищення репутації в будь-якій сфері. Хейтять як відомих музикантів, артистів та телеведучих, так і посадовців місцевого рівня. Чим менше населений пункт, тим складніші виклики стоять перед батьками-посадовцями, бо всі одне одного знають та мають багато особистісних контактів. І діти районної фельдшерки, аптекарки, голови сільради чи завуча сільської школи є таким же жертвами нападок, як і їх батьки.
Христина: Ви почали говорити про гостроту дитячої реакції, і я одразу подумала: діти начебто у нас ще малі, але ця тема набуває актуальності. Наприклад, Іван поступово вступає у пубертатний період. І нам треба враховувати ці вікові особливості. Наприклад, ще до початку вторгнення Гриша брав участь у зйомках проєкту, де повинен був перевтілитися у відому співачку Вітні Х’юстон. Тоді 8-річний Іван пережив дуже сильний стрес: він чекав на виступ тата, а побачив темношкіру жінку у сукні, яка співала пісню. І дитина спочатку не зрозуміла, що це тато, потім у нього почалась істерика — і він почав плакати. Після цього ми з ним довго спілкувались, обговорювали цю ситуацію, формат програми з первтяленням, де тато брав участь…
Так, ми не маємо виправдовуватись перед своїми дітьми через критику у соцмережах, але ми маємо пояснювати мотиви своїх дій та повинні казати, що ми також можемо помилятися. Але для нас дуже важливо зберегти довіру своїх дітей, щоб ми були першими, в кого вони запитають: де є правда, а де є маніпуляції чи відверта брехня. Особливо це важливо, коли за своїм статусом батьки можуть наразити дітей на спланований булінг.
Гриша, як ніхто, завжди хоче мене захистити у кожному своєму інтерв’ю та робить це відкрито. І мені, як жінці, було дуже приємно, що він стояв горою за мене попри відстань, а не сховався та не сказав: «Сама скочила у цю халепу – сама викручуйся!».
Ви відкрили у своєму чоловікові якісь нові риси характеру через цей скандал?
Христина: Я хочу підкреслити, що у випадку з моїми світлинами з відпочинку весь хейт полився на Григорія Решетника. Коханий знав, що ми з дітьми потребували перепочинку – першого за півтора року війни. Я повезла синів до моря, бо в Україні це зараз неможливо через окупації саме цих територій. І я, викладаючи світлини на пляжі, не знала про траур. Вже потім по коментарях я зрозуміла, що у гілці відбувається якийсь ажіотаж, але вже було пізно. І звісно Гриша, як ніхто, завжди хоче мене захистити у кожному своєму інтерв’ю це робить відкрито, бо прагне вберегти нашу сім’ю від будь-яких проблем. І мені, як жінці, було дуже приємно, що він стояв горою за мене попри відстань, а не сховався та не сказав: «Сама скочила у цю халепу – сама викручуйся!».
Григорій: Христина також дуже сильно мене підтримує. Я її за руку іноді тримаю, щоб вона не захищала мене так активно. Я їй так і кажу, що я — чоловік і сам впораюсь. Вона мені каже: «Я з тобою. Нехай це бачать».
Жінки не мають відмовлятися від речей, які роблять кожну українку сильнішою та красивішою
Зараз у багатьох жінок є сумління, чи варто під час війни витрачати кошти на б’юті-процедури, відвідування кав’ярень, кінотеатрів, концертів?
Григорій: Я б перефразував цю проблему, яка дійсно активно обговорюється у соцмережах. Чи забороняють хлопці з передової своїм дружинам, сестрам, донькам чи матерям це робити? Я багато спілкуюсь з військовослужбовцями та жодного такого не знаю. Скажу більше: вони закликають своїх дівчат до того, аби ті подбали про себе на третьому році вторгнення. Кожна жінка має робити манікюр, зачіску. І це питання не лише про красу та доглянутість, це питання налаштування емоційного стану наших жінок, які є тилом, без якого оборонцям аж ніяк. Ви не маєте відмовлятися від речей, які роблять кожну українку сильнішою та красивішою.
Христина: Як жінка я живу у постійному стресі, щохвилини виникає купа перепон, які мені доводиться долати. Це стосується і скасування зустрічей та призначення їх на інший час через обстріли, і перенесення втілення певних ідей. Мені потрібна віддушина. Манікюр, зачіска, одяг та макіяж є більше складовими моєї професії, а не віддушиною. Але, коли я причепурюся, аби відвідати благодійний захід, який веде мій чоловік, — це додаткова для мене емоційна розрядка. І головне — діти бачать маму натхненою, а не виснаженою.
У мирному часі залишились дуже багато способів розрядки. У мене немає бажання йти на шопінг для себе. Купуються речі синам, бо вони виростають. Нам важко відвідувати ті заклади, де ми зустрічались з друзями, які зараз на війні, — ось повернуться, тоді і підемо. А ці посиденьки теж дуже сприяли внутрішньому перезавантаженню. Ми втратили масштабність святкувань Різдва, Нового року, Великодня та інших свят, бо тривога їх псує. На майбутнє пішли відпочинки на природі, які додавали сил у мирний час. Ну, хто повезе дітей у ліс, який ще і досі продовжують розміновувати? Так багато того, що додавало сил та позитивних емоцій роками, втрачено!
Щодо відвідування закладів харчування та розваг, то їх відвідування не має виходити за певні межі моралі. Якщо я випиваю філіжанку кави, то це історія про безсонну ніч після ракетної атаки та про повернення тонусу, бо попереду багатогодинний робочий день. А ще це підтримка баристи та офіціантки, які також сплачують податки, заробляють кошти на підтримку своєї мами, сестри, друзів та родичів на передовій. Ми всі підтримуємо економіку, тому що закордонна грошова допомога не йде на ЗСУ. Її сплачують українці з власної кишені. Підтримуючи економіку, ми стаємо по-справжньому єдиною нацією, маючи при цьому певні власні очікування.
Григорій: Ми маємо, наскільки це можливо, підтримувати одне одного в кожній сфері бізнесу та самих себе. Якщо навіть наші військові під час ротацій чи відрядження приходять до кафе та п’ють каву зі смаколиком, замовляють страви. Наш товариш, якій приїхав «з нуля» запросив нас з синами на день народження до своєї донечки, яку не бачив понад пів року. Ну, звісно у дитини були і купа різнокольорових повітряних кульок, і торт, і свічки, і друзі. Як можна сприймати таке святкування? Ну, може і знайдуться такі, хто скаже, що це марнотратство. А для нас всіх – це було щастя дитини та окрилення нашого друга, який приїхав та привітав свою донечку саме у день її народження, побачив нас, свою родину – всіх тих, кого він захищає, і хто підтримує його амуніцією, дронами, ліками, бронезахистом…. Я свого друга настільки усміхненим вже не бачив кілька років. До дитячих свят я ставлюсь дуже особливо, тому що, як би страшно це не звучало, в Україні зараз кожний неповнолітній мешканець є дитиною війни. На публічних людях під час концертів чи гучних святкувань лежить додатковий шмат відповідальності – у якому заході ти береш участь, а у якому — ні. Але це водночас і складова нашої професії, і ті виклики, які ми маємо гідно долати.
Христина: Зараз кожен для себе сам вирішує: страждати від депресії чи ні. Я обрала активне життя сьогодні заради щасливого майбутнього своїх синів. Позитив допомагає легше переживати війну. Я вірю в те, що у нас все буде добре, що наші діти в Україні будуть жити в спокої, що Перемогу ми відсвяткуємо вже скоро.
Григорій: Як казала моя бабця: «Що занадто, то нездраво». Ми є багатодітними батьками, які повинні вберегти дитинство для наших дітей та сформувати позитивні спогади про нього навіть попри війну. Крім своїх синів, важливо надихати людей, з яких складається моє оточення. Я, наприклад, паралельно роботі на СТБ викладаю у своєму рідному інституті. Моїм студентам по 17-18 років. Вони здобувають професію, якій планують присвятити багато років свого життя. Вони приїхали з різних містечок. Вони мають мрію та шукають мотивацію, аби підживлювати її. І хтось має стати тим стрижнем, який їх триматиме. Батьки – далеко. Багато у кого – на війні. І хто їм скаже: «У вас все вийде, бо я у вас вірю! Працюймо…» Дати їм поштовх є теж зоною моєї відповідальності, є однією з моїх місій. І я не можу приходити до них в депресії. Мої студенти та колеги тоді скажуть: «Решетник, якщо тобі вже складно, що ж ти нам можеш дати як викладач?». Тому я відповідальний за оптимізм та позитивно налаштований стан перед багатьма – своїми дітьми, глядачами, перед студентами.
Тетяна Марінова
