Як провести час із дитиною максимально корисно, як чути й розуміти її проблеми, допомогти у школі, дбати про здоров’я й безпеку, як «підсадити» дітей на книжки, а також як самим лишатися спокійними у вирі постійних переживань і страхів, батьківських чатів, підліткових бунтів та прагнень бути суперсучасними батьками – відповіді на ці найпоширеніші питання ви знайдете у новій книжці «Як не збожеволіти від батьківства» від видавництва Vivat та Освіторії. Публікуємо урівок.
Як не відштовхнути дитину
Трапляється, ми несвідомо відштовхуємо власних дітей,
а потім вони повертають це нам сторицею в підлітковому віці.
Якщо заздалегідь звернути увагу на кілька простих моментів,
період дорослішання мине значно легше і для батьків, і для дітей.
Текст Аліни Мірошнікової,
фахові поради дитячої психологині Олени Гридасової
БОЙКОТ
Є батьки, здатні по кілька діб демонструвати образу та холод, не розмовляючи з дитиною. Бойкот — це дитяча реакція, а не спосіб покарання. Адже така поведінка демонструє слабкість мами чи тата. Чому кажуть: на ображених воду возять? Бо це почуття означає безсилий гнів. Це сигнал про те, що замість вирішення конфлікту ви очікуєте, щоб інша сторона помітила, як вам погано, відчула провину й почала діяти. Хіба це притаманно дорослому? А бойкот — ще й реакція із серії «стати в позу». До того ж у разі тривалого бойкоту дитина відчуває брак вашої любові, адже вона ніби «зникає» для вас, тож прив’язаність слабне.
Можна показати, як ви засмучені поганим вчинком малюка, але не варто перебільшувати — він перестане вірити. Якщо батьки постійно вдають, що їм плакати хочеться через неслуха, але при цьому хитро посміхаються одне одному, емпатія дитини знижується. Вона байдужіє до чужих сліз і переживань — їй усе це видається несправжнім.
РЕАКЦIЯ ПIСЛЯ ПОКАРАННЯ
Цю помилку роблять майже всі. Дитина бешкетувала, і ви не дали їй цукерок. Спочатку вона може злитися, далі (особливо дошкільня) біжить до вас у сльозах втішитися, проситься на ручки, та чує: «Не підходь до мене, ти покараний/-а». Логіка проста: дитина завинила, а я буду її пестити? Як же дитина зрозуміє, що покарана? У неї буде мішанина в голові.
Уявіть собі, що ви на роботі припустилися помилок, і вас позбавили премії, а крім цього керівник та колектив перестають з вами нормально розмовляти — кричать або уникають.
Чи це нормально? Якщо дитина залишилася без цукерок, саме це є негативним наслідком поведінки. Ефект може зникнути, лише якщо за п’ять хвилин її сліз ви таки скасуєте заборону й дасте цукерки. Якщо ж ні, то покарання вже відбулося, це певний стрес, і малюк розраховує на вашу підтримку.
Не продовжуйте читати лекції про поведінку, не докоряйте тим, за що дитина вже «розплатилася», не нагадуйте про саме покарання — це принижує. Нічого дивного немає в тому, щоб втішити дитину, яка, приміром, залишилася без цукерок, адже так ви показуєте, що вам важливі її почуття, що вам її шкода, але через це ви не станете скасовувати правила.
ДИТИНА ЩОСЬ ВИМАГА
Дуже подібна ситуація. Якщо дівчинка плаче біля вітрини з лялькою та кричить «Купи!», зовсім не потрібно робити суворе чи «страшне» обличчя, щоб довести свою непохитність. Поясніть, що немає коштів, або пообіцяйте купити колись на свята, а потім розділіть із дитиною сум зустрічі з реальністю. На жаль, неможливо вдовольняти всі свої бажання. Ви це вже знаєте, а малечі доводиться з цим вперше миритися, тож лагідно підтримайте.
ПРИ ДНАННЯ ДО СТОРОННIХ ДОРОСЛИХ
Уявіть, що незнайома жінка ні з того ні з сього робить вам зауваження: як погано ви нафарбувалися, вбрання вам не личить і фігура щось розпливлася. А ваш чоловік підхоплює: «Так, бачиш, що люди кажуть! Я давно тобі говорив, маєш поганий вигляд».
Як би ви відреагували? Чи не вважали б чоловіка зрадником?
Батьки ж часто дозволяють незнайомим людям критикувати дітей та ще й приєднуються до них. Якщо малюк бешкетує і кричить у транспорті, а сторонньому дорослому це заважає, його зауваження буде слушним, варто вибачитися за дитину.
Однак якщо дитина на вулиці плаче чи щось гаряче пояснює татові й мамі, а перехожі починають соромити (наче сльози — це завжди погано), давати поради з виховання батькам, казати щось на зразок «Був би ти моїм сином, я б тобі надавав», це необхідно зупинити. Наприклад, словами «Вибачте, ми самі розберемося». Намагайтеся взагалі не сварити дитину публічно.
Одна клієнтка психолога майже пів сторіччя пам’ятала, як вирішила чотирирічною дівчинкою прибрати біля будинку.
Сусідка сказала мамі: «Яка ж помічниця!», і та похвалила її та дала цукерку. Проте за пів години підійшла інша сусідка, яка охнула: «Навіщо змушуєте таку манюню працювати! Сором!».
І мама не знайшла нічого кращого, ніж накричати на доньку та шльопнути. Авторитет мама втратила вже тоді.
ПРИ ДНАННЯ ДО СТОРОННIХ ДIТЕЙ
«Чужа дитина взяла твої іграшки? Не будь жадібним, поступися». «Це дівчинка, а ти хлопчик. Ну і що, що перший підбіг? Хай вона погойдається». «Чому малюк плаче? Ти його образила?» «Кажеш, дитинко, мій син першим почав бійку? Ну, я йому дам!» Усі ці фрази — батьківські помилки, які трапляються тому, що нам хочеться мати добрий вигляд перед сторонніми. Якщо двоє дітей побилися, спочатку розберіться в ситуації, а не накидайтеся шулікою на свою дитину, тому що вам соромно перед мамою чужого малюка.
Якщо син чи донька добре знають, що таке «своє» та «чуже», не хапають чужих іграшок, чому ви готові дозволити це сторонній дитині? Якщо ваші гендерні установки спонукають вас привчати хлопчика поступатися дівчинці, це мають бути певні правила, які не змінюються під ситуацію. Приміром, пропускати у дверях і транспорті. Однак тоді не варто вимагати, щоб хлопчик віддавав свої іграшки, пропускав чергу в грі чи під час розваг тощо. Невизначеність правил, «що саме хлопчик кому повинен», призводить до того, що виростають дівчатка, які вважають, що всі їм щось винні, та хронічно ображені хлопці.
«Я ЙДУ, А ТИ ЗАЛИШАЙСЯ»
Класична «лякалка», коли дитина не чує наших закликів у супермаркеті чи місці розваг. Мовляв, я тебе тут покину. На дошкільнят така заява справді діє, але для них втрата батьків близька до загибелі. Чи варто так випробовувати дитячі нерви там, де досить взяти за руку та повести за собою? Є ще одна проблема: часте повторювання призводить до того, що, скажімо, першачок звикає й починає фантазувати: як добре одному порозважатися. І тоді можливі варіанти: від грубого «То йди собі!» до спроб заховатися в розважальному центрі, втекти.
«ЗАКРИЙ РОТ»
Плач може бути двох видів: маніпулятивний та щирий. Коли дитина кричить без сліз і щось вимагає, її легко відволікти на інше, тож плач вщухає без свідків. Не можна грубити або заявляти: «Я тобі не вірю! Ти навмисне видушуєш із себе сльози».
Краще попросити дитину побути на самоті та заспокоїтися.
Щойно вона зможе спокійно розмовляти, ви маєте бути готові підтримати діалог.
Другий варіант — щирі сльози. Вони можуть бути, як видається дорослим, безпідставними або надто тривалими, дратівливими. Зламалася іграшка — і дитина вже годину ридає.
Не вдається одягнути колготки — і невтішно плаче. Ніщо так не відштовхує, як «Закрий рот», «Досить скиглити», «Я вже чути це не можу». Адже це — уроки антиемпатії. Затикати вуха, мовчки «перетерплювати» — майже той самий варіант.
Колись на ваші скарги на стан здоров’я вихований таким чином підліток скаже: «Годі скиглити», і ви дивуватиметеся: звідки така байдужість. Частіше так реагують люди, яким здається, що сльози — то обвинувачення, спонукання до якихось дій. Однак це не «для вас», це частина емоційного життя дитини. Як би не дратував крик, сина чи доньку потрібно втішати: обійняти, притиснути до себе. Це недовго, а стосунки зміцні́ють.
Як не демотивувати дитину
Якщо дитина не хоче йти до школи, робити домашні завдання,
кривиться від слів «займатися» або «читати», можливо, ви самі несвідомо
спровокували в сина чи доньки «алергію» до опанування нових знань та вмінь.
На думку психологів, є фрази, на які варто ввести «самоцензуру».
Текст Аліни Мірошнікової
«ТЕБЕ ЦЕ НЕ ОБХОДИТЬ»
Якщо привчити дитину, що у світі безліч тем, над якими їй не потрібно замислюватися, за перших навчальних складнощів школяр вважатиме: «Це надто “розумно” для мене, не хочу про це думати. Мене не обходить, що там у задачці робили два землекопи».
Слід відточувати в дитини жагу пізнання, адже саме вона стане найкращою мотивацією для навчання. Звичайно, якісь речі можуть здатися вам незручними чи складними для пояснення. Загалом усі їх можна поділити на дві групи:
- складно з погляду етики;
- складно, бо в її віці бракує знань та інтелектуальної потужності.
Приміром, закон всесвітнього тяжіння дошкільня не зрозуміє, але йому може закортіти дізнатися, чому яблуко падає вниз, а не летить у небо. Утім недарма кажуть, що справжній
вчений може за п’ять хвилин пояснити дитині, чим він займається. Знайдіть головне і викладіть базові ідеї «дитячою мовою». Урешті-решт можна зізнатися: «Мені теж це цікаво. Нумо гуглити». І відшукати адаптований варіант інформації.
Етичні складнощі — важка тема. Дитині не варто знати подробиці конфліктів між батьками, про їхнє інтимне життя, дорослі проблеми, страждання від тяжких хвороб тощо. Усе це — складні етичні речі. І краще організувати життя так, щоб дитина не була свідком конфліктів і не цікавилася ними.
Якщо ж не вдасться, «рецепт» той самий, що і в першому випадку: максимально спростити і подати на доступному рівні. Наприклад: «Ви з друзями інколи сваритесь, а потім знову граєтеся разом. Так і у тата з мамою трапляється». Тож можна обійтися і без «Тебе це не обходить».
«НУ I ЧИМ ТУТ ВИХВАЛЯТИСЯ?»
Малюк кидає на стадіоні камінчики далі, ніж інші однолітки. Він пишається, що може 50 разів підстрибнути на дивані або ж намалювати кумедне обличчя на паперовій склянці.
За це не дають медалей, не ставлять високих оцінок, ці навички не додадуть колись балів на ЗНО. Тож чимало батьків реагує так: «Дурнею займаєшся, краще б щось корисне зробив». І дитяча радість згасає. Проте камінці та стрибки — це спритність, а малюнок — розвиток творчих здібностей.
Якщо дитина не робить нічого шкідливого, порадійте її успіхам.
Найменше заведено звертати увагу на:
- фізичний розвиток (якщо це стихійно, а не на секції чи у фітнес-центрі);
- креативність (якщо не у школі мистецтв);
- «золоті руки» (якщо зроблені забавки, а не корисні в побуті речі).
Що маємо «на виході»? Звісно ж, мотивація падає. Чотири п’ятих підлітків у світі схильні до гіподинамії, за даними ВООЗ, а творчих та майстровитих старшокласників значно менше, ніж першачків.
«ЗАМIСТЬ ТОГО ЩОБ БЕШКЕТУВАТИ / ГУЛЯТИ / ГРАТИСЯ ТОЩО, КРАЩЕ Б ПОЧИТАВ/-ЛА / ЗРОБИВ/-ЛА УРОКИ / ПРИБРАВ/-ЛА В КIМНАТI»
Фраза, яка часто йде в парі з попередньою. Проблема тут у протиставленні. Дитина в захваті від свого заняття, а коли чує батьківський осуд, то розуміє, що заняття, яке їй пропонують, має бути чимось протилежним: безрадісним, нудним, виснажливим.
«Треба» — слово, до якого варто привчати, але за принципом наслідків: треба сходити по хліб, бо залишимося без нього. А ось «треба читати, робити уроки» років до одинадцяти
звучить як примус («Треба, бо погану оцінку отримаю / батьки сваритимуть»).
А кому б не хотілося, щоб домашню роботу син чи донька робили з такою ж цікавістю, як проходять рівні в улюбленій комп’ютерній грі, а наводили лад у домі із задоволенням? Однак ми самі створюємо цим заняттям «поганий імідж». Інша річ, коли, наприклад, почитати книжку — це для вас самих нагорода наприкінці дня.
«ЯКИЙ ТИ В МЕНЕ РОЗУМНИК!»
Здавалося б, комплімент — це те, що треба. Проте школяр, який вважає, що він з народження має вищий інтелект, ніж в інших, може не напружувати сили. А якщо задача не вдається з першого разу, розгубитися та відступити. Ще менше користі, якщо заохочувати «авансом». Синові чи доньці тоді складно буде об’єктивно оцінити свої можливості. Говорити, що дитина розумна — не погано, але значно краще — хвалити за зусилля:
«Ти так багато всього знаєш / вмієш / добре попрацював / чудово впорався/-лась».
«А Я У ТВОI РОКИ ВЖЕ…»
Вбиває мотивацію порівняння з іншими. Як би ти не викладався/-лась, завжди знайдеться Сашко або Оксанка, які з цим впоралися три роки тому. Чимало батьків вже пам’ятають, що «тицяти носом» у чужі успіхи — погано, але забувають про самих себе. Розповідь (не завжди чесна) про те, яких висот вони досягали у віці нащадка, на думку батьків, мотивує: такі в тебе чудові гени, є чого прагнути, в нашої родини висока планка. А дитина чує: що б ти не робив, невдахо, тобі мене не переплюнути. І опускає руки.
«ТИ ЗДАТНИЙ НА КРАЩЕ»
«Молодець, але…» — в цієї фрази теж чимало «фанатів» серед тат і мам. Їм страшно перехвалити або здається корисним постійно нагадувати про нові цілі. Мовляв, це і є форма мотивації. Утім працювати без проміжних результатів, маленьких перемог — на таке і не кожен дорослий здатен. Людині важливо зупинитися на шляху, повноцінно порадіти, без усіляких «але». Що більше «мінісвят», то більша мотивація. Хай ідеться про перше прочитане по складах слово чи кривеньку, але першу самостійну аплікацію на уроці праці.
«ТОБI ВСЕ ОДНО НIЧОГО НЕ ВДАСТЬСЯ»
Наостанок — хіт демотивації. Хіба ж не очевидно: якщо навіювати, що дитина — невдаха, вона такою і стане. У будь-якому разі мотивація зникне. Але ця фраза вилітає зовсім не з лихих намірів, а коли бракує часу й батькам потрібно швидше все зробити самим. Або коли дитина береться за те, що поки що їй не до снаги. Очевидно, що трирічна дитина не зможе сама помити посуд. Хай вас надихне історія про винахідника Томаса Едісона.
Колись у дитинстві його відправили зі школи з папірцем. Мати сказала, там написано, що він надзвичайно талановита дитина, тож прості уроки йому не підходять, необхідне особливе домашнє навчання. І лише в дорослому віці він дізнався: насправді в папірці йшлося про те, що він — нечуваний двієчник, тож його відраховують зі школи. Мати, попри факти та думки вчителів, навчила Томаса, що він на все здатен, і той це довів.
