Від Холодної війни до Гарячого миру: Американський посол у путінській Росії

Книга від одного з провідних американських вчених Росії, який служив послом США в Росії під час адміністрації Обами. Майкл МакФол розповідає про російсько-американські відноси з 1989 року по теперішній час.

У 2008 році, коли Майкла МакФола попросили залишити роботу в Стенфорді і приєднатися до сумнівної президентської кампанії, він і уявити собі не міг, що виявиться в епіцентрі одного з найбільш суперечливих і значущих міжнародних відносин сьогоднішнього дня. Як радник президента Барака Обами з російських справ, МакФол допоміг розробити політику США, відому як «перезавантаження», яка сприяла новій і безпрецедентній співпраці між двома країнами. А потім, як посол США в Росії з 2012 по 2014 рік, він зайняв місце в першому ряду, коли цей нетривалий, повний надій момент рухнув з поверненням Володимира Путіна на пост президента. Ця захоплююча внутрішньополітична розповідь поєднує в собі історію і мемуари, щоб розповісти всю історію російсько-американських відносин з моменту розпаду Радянського Союзу до нового підйому ворожого, параноїдального російського президента. З перших днів перебування МакФола на посаді посла Кремль активно прагнув дискредитувати і підірвати його, дістаючи його тактикою, що мала на увазі під собою відправку протестуючих до його центральних воріт, наклеп на державні ЗМІ і пильне спостереження за ним, його співробітниками і його сім’єю.

«Від холодної війни до жаркого світу»- найважливіший звіт про найбільш послідовну глобальну конфронтацію нашого часу. Публікуємо один із розділів.

Конфлікт, який змінить правила гри в усьому регіоні— і остаточно поховає Перезавантаження,— почався якраз тоді, коли я повертався додому літаком з Москви Спершу 14 березня 2014 року Путін анексував Крим, а потім подвоїв ставку, підтримавши сепаратистський рух на Сході України.

Багатьох вторгнення й ескалація насильства в цій частині світу могли шокувати, але політична боротьба за Україну точилася впродовж усього періоду мого перебування на посаді посла. Тоді як пріоритетними питаннями нашого порядку денного відносно Росії в мою бутність послом залишалися Іран, Сирія, контроль над озброєннями та права людини, Путін головні зусилля докладав до створення Євразійського економічного союзу (ЄАЕС), організації, що мала протиставити себе Європейському Союзу. На думку Путіна, Берлін закріпився як домінантна економічна потуга Європи завдяки ЄС; Москва ж, своєю чергою, могла і мусила зробити те саме завдяки державам колишнього Радянського Союзу (за винятком Балтійських країн, які вже вступили в Європейський Союз). Спроби Москви заарканити держави, що здобули незалежні

Спроби Москви заарканити держави, що здобули незалежність після розпаду Радянського Союзу, і загнати їх в ЄАЕС, рідко привертали увагу наших провідних зовнішньополітичних впливовців, і така ситуація Путіна цілком влаштовувала. ЄАЕС, на його думку, був не нашою справою. Поміж собою, звісно, ми обговорювали, якими кабальними були умови членства в цьому створеному Кремлем клубі. Проте, зважаючи на спільну історію й географію колишніх радянських держав, існування міжнародної організації, що могла би збільшити обсяги торгівлі й інвестицій між цими країнами, мало економічний сенс. А проте позиція гегемона, яку займала Росія в ЄАЕС, дозволяла Москві диктувати, а не обговорювати правила дії цієї нової організації, тоді як імперські традиції Росії викликали в нашого уряду сумніви щодо переваг нової кремлівської ініціативи. У грудні 2012 року секретар Клінтон відверто й несподівано назвала ці зусилля «рухом до ресовєтизації регіону» — Лавров дорікав мені за такого роду коментарі, коли ми побачилися невдовзі після цього. Пори те, що Клінтон висловилася занадто сміливо, ця фраза цілком відповідала нашій внутрішній позиції. Ми не мали засобів для активного протистояння ЄАЕС, але його розвиток нас не тішив.

Білорусь і Казахстан були логічними кандидатами на членство в ЄАЕС, бо вони вже приєдналися до Митного союзу з Росією. Але справді ласим шматочком була Україна, її майже сорок п’ять мільйонів споживачів для російського імпорту, її економіка, що за обсягом перевершувала економіки Білорусі й Казахстану разом узяті, та широкі можливості для російських інвестицій. Членство України було ключовим чинником для майбутнього ЄАЕС. Президент України Віктор Янукович намагався всидіти на двох стільцях: натякав Путіну, що не проти приєднатися до його клубу, але водночас вів переговори із чиновниками в Брюсселі. Останній факт Путіна просто бісив. Зрештою, це завдяки йому Янукович став президентом; тепер настав час повертати борг. Путін вірив, що українці й росіяни— це «в принципі один народ», і тому відкрито заявляв, що «емоційні й бурхливі дискусії» щодо підписання Угоди про асоціацію згодом поступляться раціональнішим і природнішим економічним зв’язкам між двома слов’янськими народами.

Після раптового загострення ситуації восени 2013 року російський уряд звинувачував європейців та американців у спробі вивести Україну з російської орбіти. Путін закликав Януковича зважити негативні економічні наслідки об’єднання з Європою, риторично питаючи: «Яку вигоду отримає Україна від вступу в ЄС? Відкриті ринки? Це зробить економіку ліберальнішою. Але я не знаю, чи зможе українська економіка впоратися з таким лібералізмом». Російські чиновники також попереджали Януковича, мовляв, європейці не розглядають приєднання України до європейської спільноти всерйоз. І Україна чекатиме десятиліттями, як і турки.

Моя офіційна позиція стосовно цих залицянь, яку я послідовно доносив у спілкуванні зі своїми російськими колегами, полягала в тому, що Сполучені Штати не є членом ЄС і в цих переговорах ніякої ролі не грали. Я також підкреслював, що ці конкуруючі пропозиції не повинні бути взаємовиключними; багато країн, зокрема й Сполучені Штати Америки, входили до численних торгових організацій і угод. Україна теж могла так зробити. Ми також вважали, що завдяки тіснішим зв’язкам з країнами Європейського Союзу (навіть без членства в ЄС) Україна стане більш розвиненою, що, своєю чергою, створить більше можливостей для російських інвестицій і торгівлі з Україною. Усі могли би бути у виграші.

Під час особистої розмови на цю тему перший віце-прем’єр Іґорь Шувалов зауважив, що не може сказати напевно, чи я цей безпрограшний оптимізм випромінюю щиро, чи просто зачитую свої вашинґтонські методички, написані, аби задурити голову росіянам. Але Путін і слухати цього не хотів. Москва мала намір діяти жорстко. Із боротьби за Україну було вийти або переможцем, або переможеним, і Путін був налаштований перемагати.

З аналітичного погляду, наша посольська команда погоджувалася із Шуваловим. Для них ставки були дуже високими; Путін конче потребував України для досягнення успіху в ЄАЕС, тоді як Україна для Європейського Союзу подібного значення не мала. Зрештою, які країни ЄС хотіли приєднання України? Перед ЄС і без того вже постали серйозні виклики, аби ще завалювати себе втіленням суперечливого проекту приєднання до своїх лав додаткових майже п’ятдесяти мільйонів відносно бідних людей. А перед Януковичем уже майоріли вибори 2015 року. У разі підписання Угоди про асоціацію Україна мусила би почати здійснювати непопулярні реформи всього лише за рік до виборів. Янукович ніколи не пішов би на таке. Також ЄС наполягав, аби Янукович випустив із в’язниці Юлію Тимошенко, колишню прем’єрку, яку на Заході вважали політичним в’язнем. Для невпевненого в собі українського президента це була непідйомна ціна напередодні президентських виборів. А ось Москва, в обмін на непідписання Угоди про ЄС, запропонувала Януковичу грубі гроші— гроші, які не завадили би для проведення його передвиборчої кампанії. Отже, кінцева мета здавалася зрозумілою: Янукович продовжував би торгуватися, намагаючись видоїти якомога більше грошей із Москви, водночас не відмовляючись від підписання Угоди про асоціацію, але намагаючись відтягнути її на пізніше, на колись «після переобрання».

Але європейці, які тиснули на Януковича щодо підписання асоціації, вважали інакше. Вони вірили, що Янукович бачить переваги вибору багатого Європейського Союзу перед Євразійським економічним союзом, який тримає в лабетах Путін. Намагаючись спростити ситуацію для українського президента, переговорники від ЄС нарешті погодилися, що Тимошенко може відправитися на лікування в Німеччину з тим, аби ніколи більше не повернутися в Україну,— і цей компроміс дозволяв зберегти українській владі обличчя. Після досягнення цього остаточного компромісу переговорники від Європейського Союзу наполягали на підписанні асоціації 28 листопада 2013 року на Саміті східного партнерства ЄС у литовському Вільнюсі. Я та кілька осіб у нашому уряді все ще побоювалися, що верткий Янукович відмовиться, але також не вважав, що буде великою трагедією, якщо підписання Угоди він відкладе. У Європейському Союзі, як і в дипломатії загалом, головне— процес. Невдале завершення одних переговорів— це просто можливість розпочати нові перемовини; нічого страшного.

За тиждень до Вільнюського саміту Янукович оголосив, що не готовий підписати Угоду про асоціацію, стверджуючи, що залишилося «зробити кілька важливих кроків». Наші європейські партнери були засмучені, і на саміті у Вільнюсі спробували все-таки переконати Януковича змінити думку в останній момент. Дехто в нашому уряді після цієї зустрічі також помітно засмутився, але щось я не пригадую жодного високопосадовця, якому через це відбило сон. У нас на порядку денному зовнішньої політики стояли десятки значно важливіших.

Через кілька днів я зустрівся з першим віце-прем’єром Шуваловим з приводу іншого питання, але скористався можливістю привітати його з дипломатичною перемогою Росії. Ось так ведеться в дипломатів. У разі поразки ми вітаємо переможця. Шувалов поскаржився, що це обійшлося дуже дорого — 15 мільярдів доларів, — але пояснив, що його начальник цього дуже хотів. На той момент я вважав, що росіяни виграли бій, але війну все одно програють. Після президентських виборів Україна знову повернулася би за стіл переговорів, принаймні так я тоді вважав. Час був на нашому боці.

Але в Києві знайшлися ті, хто не був готовий чекати. Для мене рішення Януковича було лише поштовхом у напрямку довгого шляху інтеграції України в Європу. Для молодого принципового українського журналіста Мустафи Найєма рішення Януковича було зрадою. Того дня Найєм припинив писати про новини й почав їх створювати. У своєму дописі у фейсбуці він звинуватив Януковича у зраді європейських прагнень українського народу і закликав своїх віртуальних друзів: «А тепер давайте серйозно… Якщо ви справді хочете щось зробити, не просто “лайкайте” цей допис. Напишіть, що ви готові, і ми можемо спробувати почати щось робити». У наступному пості він закликав своїх читачів «зустрітися о 22:30 біля монументу Незалежності на Майдані». Подібні заклики лунали і від інших, зрештою зібравши тисячі, а потім і десятки тисяч людей. За кілька днів Майдан Незалежності зайняв величезний натовп, і все це було дуже схоже на Помаранчеву революцію, що відбулася десятиліттям раніше. Як і в арабському світі у 2011 році та в Росії у 2011–2012 роках, демократичні активісти зайняли певну позицію— і таким чином, випадково й ненавмисно, впливали на американо-російські відносини.

У відповідь Янукович вагався між примиренням і конфронтацією, спочатку ігноруючи протестувальників, сподіваючись, що зимовий холод змусить їх розійтися, але потім віддав міліції наказ зачистити площу. Коли фотографії міліціонерів, що гамселять кийками мирних демонстрантів, вивели на вулицю іще більші натовпи, Янукович відступив— принаймні на деякий час. Після Нового року він знову вдався до загострення конфронтації, пропхавши закон, який передбачав п’ятирічне ув’язнення за блокування адміністративних будівель і дозволяв арештовувати протестувальників у масках або шоломах. Утім усього лише за кілька тижнів його уряд погодився амністувати всіх демонстрантів, які звільнять зайняті урядові будівлі й розблокують вулиці.

У Кремлі вагання Януковича викликали лише розчарування. Вони хотіли, щоби їхній хлопець у Києві— політик, який прийшов до влади у 2010 році їхніми зусиллями, — діяв рішуче. Під час зустрічі з Лавровим у лютому 2014 року той запитав мене гіпотетично, що зробив би уряд Сполучених Штатів Америки, якби протестувальники зайняли федеральну будівлю в центрі Вашинґтона. Мою плутану відповідь він навіть не дослухав. Пригадую, тоді він прямо заявив: «Ви розігнали би їх силою». Мабуть, він мав рацію.

Наша адміністрація виступала за інший підхід до протистояння в Україні. Ми співпрацювали і з урядом, і з демонстрантами, намагаючись знайти мирний спосіб виходу з кризи. Протягом цього вибухонебезпечного періоду віце-президент Байден кілька разів телефонував Януковичу з Вашинґтона, закликаючи утримуватися від застосування сили й сісти з протестувальниками за стіл переговорів. На місці— у Києві— наш новий посол Джеффрі Пайєтт підтримував тісні контакти з лідерами уряду й лідерами вулиці. Помічниця держсекретаря в Європі та Євразії Вікторія Нуланд також відвідала Київ для дипломатичних переговорів з урядовцями й демонстрантами. Американські та європейські дипломати працювали в тандемі, намагаючись розрядити ситуацію. Нашою метою була не зміна режиму, а мирне розв’язання кризи.

Їхні зусилля стали ще актуальнішими після того, як 18 лютого 2014 року між українською міліцією та протестувальниками спалахнуло збройне протистояння. На сьогодні факти, хто кому і що робив, залишаються нез’ясованими. Ми знаємо, що снайпери Януковича поранили і вбили безвинних демонстрантів. Також нам відомо, що внаслідок зіткнень загинуло кілька співробітників міліції. Ми не знаємо достеменно, хто почав стріляти першим. Українська влада визнавала загибель тридцяти дев’яти осіб; за підрахунками опозиції, кількість жертв наближалася до сотні. Наступного дня Обама виступив із заявою, у якій «якнайсуворіше засуджував насильство, що мало місце». Президент запевнив, що Сполучені Штати, так само як і «наші європейські партнери й українські уряд і опозиція, мусять забезпечити припинення кровопролиття». Згадавши в цій фразі і опозицію, ми легенько натякнули, що до цієї трагедії доклалися обидві сторони. Але Обама покладав більшу частину провини на Януковича: «Ми вважаємо, що саме українська влада передусім відповідальна за належну взаємодію з мирними демонстрантами і за те, щоби український народ міг вільно збиратися й заявляти про свої інтереси, не боячись репресій». Потім ми пообіцяли працювати на припинення насильства з обома сторонами конфлікту.

Через кілька днів, 21 лютого, я повернувся в Сочі на церемонію закриття зимових Олімпійських ігор, і на екрані мого блекбері раптом висвітилися добрі новини: президент Янукович і опозиція підписали угоду. Зокрема, після зустрічі з європейськими посадовцями, президент погодився на домовленість щодо врегулювання політичної кризи з трьома лідерами опозиції: Віталієм Кличком, Олегом Тягнибоком та Арсенієм Яценюком. Усі підписанти погодилися «утриматися від застосування насильства», їхні прихильники впродовж двадцяти чотирьох годин мусили здати всю незареєстровану зброю, а український уряд у відповідь мав скасувати надзвичайний стан. Угода також передбачала повернення до Конституції 2004 року, що обмежувала повноваження президента, а також проведення дострокових президентських виборів не пізніше грудня 2014 року. Сторони підписали «свій намір створити коаліцію і сформувати уряд національної єдності» протягом дванадцяти днів після підписання угоди. Цю угоду, намагаючись посилити її легітимність, підписали також троє європейських міністрів — Радослав Сікорскі з Польщі, Франк-Вальтер Штайнмаєр з Німеччини й Лоран Фабіус із Франції.

У ролі посередника від Росії виступав Владімір Лукін, омбудсмен Путіна з прав людини. Мені здалося дивним рішення Путіна відправити в Київ Лукіна замість Лаврова, але це було краще, ніж узагалі не мати представництва. Однак коли Лукін не підписав угоду, як це зробили інші міністри закордонних справ, це викликало в мене певні підозри. Можливо, Путін не збирався дотримуватися її, бо мав інші плани?

Через кілька годин після підписання угоди Янукович утік з Києва, перестрибуючи з одного українського міста до іншого, зрештою опинившись у російському Ростові. Виправдовуючи потім своє рішення покинути країну, Янукович заявив, що боявся за своє життя

Парламент України — Верховна Рада — 328 голосами проти 0 підтримала імпічмент Януковича у відповідь на його втечу, а потім призначила свого новообраного спікера Олександра Турчинова виконувачем обов’язків президента до моменту проведення нових виборів у травні. Конституція України не передбачала можливості голосування за імпічмент, але члени Ради стверджували, що в них немає вибору. Янукович не міг керувати Україною з Ростова. Через кілька місяців, 25 травня 2014 року, українці обрали на посаду президента Петра Порошенка.

Багато хто в нашому уряді, як і в урядах наших союзників у європейських столицях, вітали відсторонення Януковича від влади. Протестувальники перемогли. Згаявши нагоди після здобуття незалежності в 1991 році та після Помаранчевої революції 2004 року, Україна отримала третій шанс побудувати міцну проєвропейську демократію.

Про автора

Майкл МакФол — професор політичних наук Центру з питань демократії, розвитку та верховенства закону при Стенфордському університеті.

Посол США в Російській Федерації в 2011-2014 рр. До свого призначення послом був спеціальним помічником президента США Обами з питань національної безпеки. Володіє російською, польською та португальською мовами. Автор численних книг з питань переходу до демократичного державного устрою. МакФол є відомим фахівцем з Росії, а також критиком Холодної війни. Один зі співавторів і активних провідників політики «перезавантаження» — спроби адміністрації президента Обами перебудови відносин з Кремлем в 2000-і роки. Ця спроба зазнала невдачі, тому сам Майкл МакФол почав закликати міжнародне співтовариство до міжнародної ізоляції Росії. Коментуючи промову Володимира Путіна під час параду на Червоній площі 9 травня 2007, Майкл МакФол написав у доповіді для слухання Комітету з міжнародних справ Палати представників США 17 травня 2007 року, що Путін є «параноїдальним лідером, якому потрібні зовнішні вороги як засіб створення внутрішньої легітимності».

 

Книгу купити тут

Читайте також: Нехай буде вода. Ізраїльський досвід вирішення світової проблеми нестачі води