«Вусатий фанк». Чому неодмінно треба дивитися цей фільм

Рецензія на документальний фільм "Вусатий фанк" (2021) режисера Олександра Ковша

Надя Куприненко, киновед, обозреватель WoMo

Моє зростання припало на 80-ті роки. Тоді ще досить часто звучали відголоски самобутньої, яскравої і дуже популярної у 70-ті української естради.

«Смерічка», «Кобза», «Світязь» — ВІА, пісні яких повсякчас крутили по тодішньому радіо, телебаченні, переспівували на безлічі танцмайданчиків, у клубах, на весіллях, у кафе та ресторанах.

«Червона рута» звучала скрізь. «Червона рута» звучить досі.

24 червня у широкий прокат вийшов документальний фільм «Вусатий фанк». Фільм про минуле, у якому музика намагалася прискорити майбутнє. Коли ми стверджуємо, що музика не має кордонів — цю аксіому як ніщо інше прекрасно ілюструє період в історії України, про який ідеться у фільмі. Та музика не мала кордонів географічних, ідеологічних, інформаційних і навіть часових. Їй вдалося не завдяки, а всупереч, йти в ногу з тодішніми світовими трендами, помноживши їх на українську самобутність. «Поставте цю музику, наприклад, Гербі Генкоку — впевнений, що він її зрозуміє», — стверджує автор ідеї фільму Віталій «Бард» Бардецький.

Не завдяки, а всупереч, та музика переважно була життєрадісною, світлою, молодою, драйвовою, сучасною, без споконвічної української журби — і це те, що також особливо вирізняє той період нашої історії.

Спостерігаючи на екрані у ролі спікерів представників тогочасних вокально-інструментальних ансамблів, усвідомлюєш, що вони прекрасно вписалися б у музичну культуру сьогодення, яка стала б різноманітнішою, потужнішою, справжнішою і часто, будемо відвертими, майстернішою. Хочеться запевнити — вони були б доречні, і тоді, можливо, не виникло б необхідності у безкінечних «Старых песнях о главном» і їм подібних переспівках.

Тарас Петриненко. Фото з Facebook-сторінки фільму «Вусатий фанк»

Віталій Бардецький — колишній менеджер «Океану Ельзи» і «Скрябіна», діджей, колекціонер вінілу, дослідник української музики. Напевно, завдяки «Вусатому фанку» можна сприймати його і як менеджера колись надуспішних українських ВІА, оскільки саме йому належить ідея фільму і сценарій до нього. Саме він здував пил з ексклюзивних матеріалів, які відшукував у архівах.

Фільм здатен подарувати приємну ностальгію старшому поколінню і відкрити багато нового молоді. Ця музика має потенціал перекочувати у блоги тіктокерів. Але зважаючи на всі обставини, оцінюючи обсяг аудиторії, яка цікавиться документальним кіно і якій є справа до музичного періоду України 70-х, — сподіватися на великий успіх фільму у прокаті не доводиться. Тому, користуючись можливістю, закликаю: люди, йдіть у кіно на «Вусатого фанка». Він того вартий.

Лілія Пустовіт у фільмі звертає увагу на костюми ВІА 70-х. Фото з Facebook-сторінки фільму «Вусатий фанк»

І тепер, коли пишу цей відгук, я намагаюся усвідомити той квантовий стрибок, який довелося здійснити постатям, що присутні, у тому числі, і на архівних кадрах фільму. Який довгий шлях до прем’єри «Вусатого фанку» їм довелося пройти. Від 137 концертів за 90 днів, безкінечних поїздів, малих і великих сцен, часто імпровізованих, через майже цілковите забуття, коли тебе по-справжньому цінують тільки колекціонери — до великого екрану.

Міць цього усвідомлення, а ще того, як легко ми прощаємося зі своїм, справжнім, настільки пригнічує, що всі глядачі у кінозалі навіть не думали покидати свої місця до останнього титру. Всі троє…

 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Лука». Чому монстри у мультфільмах виявляються людянішими за багатьох дорослих