Я пішла з міжнародної компанії, адже на мою країну летять ракети, які сплачуються податками колег: Альона Левицька про життя з чистого аркуша у ФРН

Українці Альоні Левицькій до 24 лютого 2022 року подобалося жити на дві країни. У Німеччині вона будувала кар’єру у міжнародній компанії, а в Україні насолоджувалася відпочинком, завершивши проєкти. Дівчина настільки не вірила у ймовірність повномасштабного вторгнення, що з одягу у Києві мала лише сукні та взуття на підборах. Виїзд з України був шоком, адже поруч із нею були люди, які потребували її допомоги. Перетнувши кордон ФРН, Альона кардинально змінила життя — звільнилась з міжнародної компанії, в якій частина активів належала представникам країни-окупанта, і залишилася без роботи, даху над головою та страхового поліса.

Я приїхала до Києва заради співбесіди у посольстві й потрапила під обстріли

Де вас застав початок повномасштабного вторгнення?  

Я народилась у Чернівцях, але з 2014-го навчалась у Києві, в Національному університеті імені Т. Шевченка. У 2015 році я знайшла великий міжнародний проєкт у Німеччині, який потребував спеціаліста з вільною англійською і російською. Я працювала віддалено з Києва до 2021 року, а від весни 2021-го часто їздила до Берліну у відрядження. На початку лютого 2022-го мені запропонували переїхати до Німеччини і працювати у головному офісі фірми. Для цього мені потрібно було лише залагодити низку формальностей в Україні, а саме звернутися до посольства Німеччини в Україні та подати всі необхідні документи для отримання робочої візи (до цього я працювала як фрилансер, тож сплачувала податки в Україні). У мене навіть була призначена співбесіда — на 20 лютого 2022 року.

Німецькі колеги відмовляли летіти до Києва. Вони говорили, що війна ось-ось почнеться, і пропонували в інший спосіб вирішити проблему. Але я настільки була впевнена, що нічого не буде, що, не вагаючись, 13 лютого 2022 року повернулася до Києва. Прилетівши, отримала повідомлення, що посольство евакуювали з України. Далі я дізналась, що за кордон переїхали амбасади інших країн. Тоді промайнула думка, що дипломати таки щось знають, тому що просто так евакуацію всіх посольств не провели б. Зараз я дивуюсь своїй легковажності. Мушу визнати, на той час мені подобалося жити на дві країни, оскільки я досягла того самого балансу: у Німеччині я будувала кар’єру, мала широке коло спілкування, дуже багато працювала, тоді як у Києві була моя віддушина: я відпочивала після завершення проєктів, зустрічалася з родичами та друзями, відвідувала цікаві місця та заклади, проходила різноманітні курси із саморозвитку.

Я настільки не вірила у ймовірність повномасштабної війни, що я навіть не зібрала тривожну валізку, вдома не було запасів їжі, в мене був повністю розписаний календар зустрічей у Києві аж до початку березня, а з одягу були здебільшого сукні та підбори (погодься, не найзручніший вибір в умовах війни).

Коли 24 лютого я прокинулась від вибухів, то не могла від жаху опанувати себе. Було дуже страшно навіть виходити з квартири, де я перебувала сама. У перші два дні війни просто просиділа вдома, плакала та постійно читала новини. Я зрозуміла, що війна дісталась Києва, але не хотіла вірити, що вона затягнеться. Я думала, що поїду за кордон або хоча б до мами у Чернівці.

Виявилось, що все життя можна вмістити в один рюкзак

Як вибирались з-під обстрілів, які щільно накрили ваш мікрорайон?

На третій день війни мій колишній колега з Британії написав про те, що перебуває у Києві та хоче виїхати за кордон через Західну Україну, якої не знає. І я зрозуміла, що це мій шанс виїхати з Києва. Я зібралась за 10 хвилин (виявилось, що все життя можна вмістити в один рюкзак). Я зателефонувала близькій подрузі та ще одній знайомій (мій колега з Німеччини попросив допомогти виїхати їй та її хворій мамі) і сказала, щоб вони були напоготові, машина є. Ми всі жили в одному районі і діяли дуже злагоджено, за пів години ми (три дівчини, літня жінка, іноземець та кіт) були у величезній черзі автівок, що намагалися виїхати з Києва. Тринадцять годин діставалися Житомира. Крім завантаженої траси, проблема полягала у тому, що їхали ми на «Теслі», а електрокару потрібна була тривала зупинка для заряджання.

Родичі моєї подруги жили на Житомирщині поруч із полігоном, який також атакували. Вони прийняли нас. Головне було пережити ту ніч та зарядити машину. Нам усім було дуже страшно, але чи то сліз та емоцій вже не залишилося, чи не хотілося розводити паніку, ми просто мовчки лежали всі разом впоперек старенького дивана і думали про своє. Мені здається, тоді у кожного з нас все життя пролетіло перед очима.

Дорогою до Хмельницького ми змушені було чекати сім годин, поки зарядиться автівка, і вже вночі доїхали до Кам’янця-Подільського, де пробили шину. Запаски не було, ми застрягли посеред поля без інтернету та з майже розрядженими телефонами. Ми телефонували у найближчі за відстанню монтажки, які знаходили в інтернеті. Усі казали: «Вибачте, до кінця комендантської години ми не можемо допомогти». Раптом нам перетелефонував юнак років 18 і попросив скинути місце перебування: «Зараз ми з другом приїдемо». Ці два юнаки, фактично діти, були єдиними, хто відгукнувся. Вони приїхали, поміняли нам шину о четвертій ранку, але не вистачало якоїсь деталі, тож треба було ночувати, поки крамниця не відкриється.

Нас оточили військові з автоматами. Ми дуже злякалися. Але побачили український прапор на шевронах, і вони запропонували нам залишитися в центрі для біженців на ніч. Центр працював у школі №14 у Кам’янці-Подільському. Нас дуже привітно зустріли  фантастично добрі люди, оточили неймовірною турботою. Ми всі були зігріті їхнім теплом у прямому та переносному сенсі. Нас об’єднували розмови про майбутнє. Я була здивована, як люди віддавали власні ледь не останні кошти для того, щоб якось нагодувати тих, хто потребував прихистку.

Зранку чоловіки у формі полагодили нашу машину (відмовившись взяти кошти навіть за запчастини!), і ми продовжили наш шлях. На третій день дороги ми дісталися розв’язки з Києва до Чернівців, хоча це лише 500 кілометрів. Ми нарешті доїхали до моєї мами, яка взяла відпустку за власний рахунок і допомагала біженцям разом із моїм вітчимом. Мама про них дбала та годувала, а вітчим довозив до кордону, до якого від нашого будинку лише 30 хвилин. Через нашу квартиру пройшло понад 40 людей лише на той час. Одна сім’я з Херсону навіть залишила свою кішку. Сказали, що повернуться за нею, але кішка досі живе у нас і вже стала справжньою родинною улюбленицею.

У Берліні 11 людей з тваринами жили на 60 квадратних метрах

Ви вирішили їхати до Польщі, де у той час перебувало німецьке посольство?

Усі колеги та друзі в Німеччині вмовляли мене повернутися до них чи виїхати за кордон, обіцяючи допомогти з влаштуванням на місці. У мене не було інших варіантів. До Берліну їхали дуже довго — чотири доби в автобусі, де було 52 жінки з дітьми. Багато хто продовжив свій шлях після Берліну до інших країн.  Тобто в автобусі вони прожили понад тиждень.

Де ви перебували у Берліні?

Коли мої німецькі колеги знайшли квартиру для мене та моїх подруг з України, то протягом перших двох тижнів нас там було 11 людей з тваринами на 60 квадратних метрах. І це було дуже складне існування, тому що всі жили на нервах та переживали великий стрес. Доводилося спати в одній кімнаті з незнайомими людьми та дивитися за своїми речами. Додайте до цього різний режим дня та домашніх тварин.

Чи вдалося вам утриматись від розпачу?

Це було важко. У перші два місяці життя у Берліні тривали слухові галюцинації. Я постійно чула сирену. І цей звук був настільки реалістичним, що одного разу я різко прокинулась серед ночі, пальцем вдарилась об стіну і зламала його. Це був мій перший досвід спілкування з лікарями у Німеччині. Я приїхала о третій ранку у пункт невідкладної  допомоги (це було 8 березня, і саме в Берліні, на відміну від інших земель, це теж офіційний вихідний). Мені довелося чекати протягом 9 годин у загальній черзі прийому, тільки через чотири години мені поміряли температуру та тиск і після ще кількох годин очікування я отримала нарешті направлення на рентген. Коли наклали гіпс, то надали рахунок на 360 євро, бо у мене ще не було страхового поліса, а в Німеччині всі обов’язково мають бути застраховані. Я сказала, що з України, сподіваючись на розуміння і, можливо, якусь знижку для втікачів від війни. Але такого не було. І у мене розвіялись усі уявлення про Німеччину як ідеальну соціальну країну.

Наступного дня я пережила ще один серйозний удар: нам повідомили, що через тиждень треба з’їхати з цієї квартири.  Нас було четверо, ми хотіли разом жити і шукали відповідну квартиру. Знайти доступні за вартістю варіанти у Берліні було нереально. У відчаї  я просто почала писати та дзвонити на всі німецькі номери зі свого списку контактів, там були і робочі контакти, але в той момент я не думала над тим, професійно я вчиняю чи ні. Я відчувала відповідальність також за інших жінок, які подолали зі мною весь цей шлях з Києва до Берліну. Неочікувано один адвокат, з яким ми просто бачились буквально дві хвилини на робочій конференції, але який залишив свою візитку, відгукнувся на моє повідомлення. Він зателефонував та сказав, що дуже переймається війною в Україні та ситуацією, яка відбувається в світі, що в перші дні війни вже задонатив 20 тисяч євро. А потім він спитав, чим він може допомогти нам, окрім квартири? Він виділив нам свою квартиру безкоштовно і потім віддав ключі ще від однієї квартири і приватного будинку, щоб ми з дівчатами допомогли з безкоштовним прихистком тим, хто потребує допомоги.

Родина, яка прожила у будинку безкоштовно майже рік, повернулась в окупований Маріуполь, а ми горіли від сорому перед порядною людиною

 Як ви обирали, кому надати прихисток?

Коли власник житла довірив нам ключі ще від квартири та будинку для переселенців, ми нікуди не розміщали об’яв, бо дуже багато людей потребує житла.

Ми повністю займалися цим питанням, бо є відповідальними перед власником за збереження його майна. Щоразу ми особисто зустрічались з людьми та підібрали їх так, щоб ми могли дружити усіма трьома домами, підтримуючи один одного.

Але у нас був випадок, який дуже вразив і німця-власника, і нас. Родина, яка прожила у будинку безкоштовно майже рік, несподівано зібрала речі та з’їхала без попередження. А потім ми дізнались, що вони повернулись у досі окупований Маріуполь. Ми  були всі в шоці, бо такий момент є складним для розуміння і для пояснення як собі, так і німецькому власнику. Він розчаровано в нас питав: чому ця родина так вчинила? І ми від сорому згорали перед порядною та співчутливою людиною, бо не могли відповісти на його питання. Адже ми і самі не розуміли причин цього вчинку. Я розумію, що це можна пояснити складнощами з інтеграцією. Але поговорити, подякувати та попрощатися по-людськи можна ж було?

Вам вдалось повернутись на попереднє місце роботи?

З попереднього місця роботи я свідомо пішла за власним бажанням. Це для мене було принциповою позицією, оскільки стало відомо, що більша частина активів компанії належала росіянам. І хоча я любила свою професію та заробляла дуже хороші гроші, але я не могла більше працювати там та розуміти, що фінансую війну. Адже ракети, які скидають, на мою країну, виготовлені на податки, які сплачують працівники цієї компанії.

Я вже є трудовою мігранткою, а не втікачкою від війни

Довго довелось шукати нове робоче місце?

Я вже рік працюю у компанії, яка є повністю німецькою. Спочатку було дуже складно, тому що вони обіцяли, що робочою мовою буде англійська, але зараз у нас всі наради відбуваються німецькою.  І для мене це дуже хороша мотивація  до її поглибленого вивчення. На інтеграційних курсах я склала іспит з найвищими результатами та отримала рівень B1. Цього вже достатньо для отримання у майбутньому права на постійне місце мешкання в ФРН, але я продовжую далі вчити німецьку, щоб краще інтегруватись.

Чи передбачено у Німеччині соціальне житло у власність для втікачів від війни, як  це відбувається з репатріантами?

Ні, оскільки я вже є трудовою мігранткою, у мене інший статус. Я сплачую податки, оплачую всі страхування, пенсійні внески, оплачую також своє навчання на курсах. Я повністю себе фінансую.

У компанії  відчувається підтримка українців?

У компанії працюють люди різного віку. Є серед них і громадяни Бразилії, Іспанії та з інших країн. Є навіть одна людина з Росії, але всі підтримують Україну. Одного разу на посиденьці з колегами (наші робочі наради часто проходять у неформальній обстановці), я запропонувала замість того, щоб замовити ще по бокалу вина, задонатити ці гроші просто на допомогу Україні. Це якраз було після підриву Каховської ГЕС. Цю трагедію та її наслідки у Німеччині дуже активно висвітлювали медіа, тому про неї всі знали. І я була дуже здивована, що всі одностайно задонатили. І кошти були значно більше, ніж вартість напою. І мені такий прояв людяності був надзвичайно приємним.

Я відчувала провину врятованого та відмовлялась від кави з десертом

Чи відчули ви синдром вигоряння або наслідки стресу – як долали?

Вигоряння, мабуть, ні, тому що я свідомо максимально заповнювала свої дні, щоб відволікатися від новин. Але в мене довгий час була цілковита відсутність «смаку до життя»: ніщо не приносило радості, я могла раптово розплакатися у людному місці, а також постійно «відчувала провину врятованого». Я соромилася собі щось купувати, дозволяти якісь радощі з минулого життя, як-от SPА, процедури для волосся чи попити каву з десертом за книгою  у затишній кав’ярні,  бо «не на часі». Мені справді допомогли у цьому онлайн-сесії зі психологом, подорожі та підтримка коханого.

 Як пережите відбилось на особистому житті?

Ще до війни у мене були дружні стосунки з одним німцем, хоча я відчувала, що з його боку ставлення завжди було дещо більшим, ніж приятельські. Він дуже сильно мене підтримував весь цей час. Його турбота  виявилась настільки щирою, що з часом мої дружні почуття до нього переросли у щире кохання. У липні цього року він зробив мені пропозицію одружитись, а я погодилась.

Завдяки цій людині коло моїх знайомих не просто стало ширшим. Його друзі дуже підтримують українців, тепло до них ставляться. Загалом німці дуже приязні до нас. Навіть на вулиці бувають дуже теплі моменти, коли, наприклад, на мені є якась українська символіка в одязі чи аксесуарах, чи я була одягнута у вишиванку, як це сталось на День Незалежності, багато людей підходили на вулиці та висловлювали і захоплення  українцями, і казали теплі побажання.

Хто хоче побудувати нове життя у Німеччині, обов‘язкове відчує підтримку уряду

Чи є перспективи у українок після пережитого збудувати за кордоном щасливе майбутнє? До чого варто бути готовою, залишаючись у Німеччині?

Мені здається, що якщо є ціль, то засоби реалізації завжди знайдуться і обставини складуться найкращим чином, але зусилля треба теж прикласти, як мінімум, вивчити мову та бути фінансово незалежною. В Німеччині, наприклад, уряд дуже зацікавлений у тому, щоб максимально інтегрувати нас. Через демографічну ситуацію у країні та дефіцит спеціалістів у багатьох сферах постійно створюється чимало нових можливостей. Хто хоче побудувати нове життя тут, обов‘язкове відчує підтримку уряду.

Але, залишаючись у Німеччині, треба усвідомлювати, що як би все чудово не склалося, ти ніколи не будеш тут «своїм», обов’язково буде ця криза емігранта, коли ти ніби вже і не там, але ще й не тут. Треба вчитися приймати і жити за місцевими правилами (якими б вони часом абсурдними не здавалися), треба миритися з забюрократизованістю суспільства, треба дуже ретельно стежити за здоров‘ям і регулярно проходити профілактичні огляди, бо часто запис до лікаря можна чекати тижнями, а то і місяцями. А, і краще вилікувати всі зуби на Батьківщині. Це стосується і бьюті-процедур.

В Німеччині можна бути будь-яким, починаючи від статі, зовнішності, одягу (відсутності одягу), закінчуючи релігійними, сексуальними і іншими вподобаннями. Треба дозволяти собі бути собою, а іншим — іншими.

Широкий кругозір, толерантність, мультикультурність, прагматичність, далекоглядність, працьовитість, розумна заощадливість, сімейні цінності — це ті риси німців, які мені дуже імпонують. Я вже по собі помічаю, як поступово в новому середовищі змінюється і моє мислення і, відповідно, я сама.

Тетяна Марінова