Журналіст, поет, цьогорічний лауреат Шевченківської премії за збірку віршів «Закладка», а нині військовослужбовець 59-ї окремої мотопіхотної бригади Дмитро Лазуткін викликає довіру завдяки своїм прямим відповідям навіть на найскладніші запитання. Саме тому портал Womo.ua запросив Дмитра до розмови не лише про поезію, одним із завдань якої є лікувати душі, але й про ті тригери, які підкошують бойовий дух наших захисників. Як знайти нові сенси для життя, коли родина втрачена на окупованій території? Заради чого військовослужбовець ризикує своїм життям та здоров’ям, якщо сім’я не збирається повертатись з-за кордону? Відповіді вас змусять замислитися.
Про присудження Шевченківської премії я дізнався в окопі – зателефонував Євген Нищук
Чи були ви готові до висунення своєї збірки «Закладка» на Шевченківську премію?
Висунення на Шевченківську премію було для мене доволі несподіваним, тому що я був саме на полігоні у складі 47-ї окремої механізованої бригади. У той час я думав більше про те, на який напрямок нас перекинуть. Чутки ходили про Авдіївку. І мою голову займали саме думки про ситуацію на тому напрямку, а не про те, чи будуть висувати мене. Я не відстежував дату засідання комітету та оприлюднення переможців. Але дуже приємно, що головна мистецька премія країни знайшла мене фактично сама. І я дуже тішуся з цього, бо, коли дізнався про її присудження, вже дуже хотів її отримати. І я усвідомлюю, що це визнання є дуже важливим для мене саме у такий час — у період війни.
Тільки не кажіть, що ви про Шевченківську премію дізналися з новин у телефоні…
Не з новин, але з телефону. Я про все взагалі тоді дізнавався з телефону!
З телефону я дізнавався, що після висування потрапив до наступного туру цієї премії. Про присудження я теж дізнався телефоном — мені зателефонував голова Шевченківського комітету Євген Нищук вже після того, як було визначено переможця. Він і повідомив, і привітав, і якісь організаційні моменти зі мною вирішував.
Дмитро Лазуткін отримує Шевченківську премію за збірку «Закладка»
Я тоді перебував вже під Авдіївкою і дуже зрадів! Лютий 2024 року був доволі складним періодом. Всі розуміють, хто стежить за новинами, що на цьому напрямку йшли вкрай важкі бої. Наша бригада, яка тримала оборону поблизу селища Степове, перебувала у справжньому пеклі. Але навіть попри таку важку ситуацію навкруги цей день став дуже щасливим для мене. Я просто фонтанував радістю, хоча, ясна річ, що навкруги було все не таким вже і веселим.
Презентаційне фото номінанта у шорт-листі. Фото: facebook.com/knpu.gov
Збірка «Закладка» побачила світ завдяки видавництву чи ви стали автором-самвидавом?
«Видавництво Старого Лева» має поетичну серію, і «Закладка» — друга моя книга, яка побачила світ там. Перша має назву «Артерія», і вона була у короткому списку Шевченківської премії у 2019 році.
Вихід «Закладки» був запланований на весну 2022 року, але почалася повномасштабна війна. Головна редакторка видавництва Мар’яна Савка запропонувала мені доробити цю книжку, додавши вірші, які були написані вже після повномасштабного вторгнення. Таким чином, моя друга книга стала іншою, а не такою, як була задумана від початку. І це не є дивним, адже ми всі змінилися після 24 лютого 2022 року. Змін зазнав і спосіб мислення. У «Закладці» цінною для мене є емоційна палітра – і розпач, який душить, і любов, котра, все одно, завжди перемагає.
Ви вилучали якісь вірші з довоєнної версії збірки?
Ні, всі вірші, які планувались до 2022 року, залишились. В цьому плані читачі не лише нічого не втратили, а отримали нові вірші додатково, бо збірка збільшилась в обсязі.
Завдяки поєднанню довоєнної та воєнної поезії «Закладка» вийшла дуже різноплановою за настроями. А я дозволив собі водночас продемонструвати весь спектр та всю палітру своїх можливостей як автора — і в контексті форми, і в контексті змісту. Зі зміною мого світовідчуття частково змінились сама поетика разом зі способом мого письма. Говорити про події, які відбуваються зараз в країні, як я говорив перед тим, мені здавалося нелогічним — і потрібна була кардинальна зміна.
Я зараз військовослужбовець, тому передусім звертаю увагу на ті речі, явища, події та на тих героїв, які поруч зі мною
Хтось із композиторів пропонував вам створити рок-баладу чи музичну виставу?
У цій книзі небагато текстів, які можуть стати в майбутньому піснями – з куплетами та заспівами. Я думаю, збірка сама по собі органічна і, як на мене, особливої музики не потребує. Хоча водночас під час презентаційного туру містами України (у Тернополі, Львові, Житомирі, Києві, Черкасах, Івано-Франківську, Рівному) ці тексти звучало у музичному супроводі композитора Бориса Севастьянова, з яким ми починали ще спільний музичний проєкт за першою книгою «Артерія». З першої збірки було багато пісень, які ми виконували разом. А під час туру з «Закладкою» була джазова імпровізація.
Композитор Борис Севастьянов та поет Дмитро Лазуткін почали співпрацю з першої збірки поета «Артерія»
До речі, нещодавно Бориса Севастьянов отримав Національну театральну премію «Київську пектораль» за свій мюзикл «Піноккія». Я думаю, що ми продовжимо з Борисом співпрацю та спільні виступи, тому що це все-таки урізноманітнює формати поетичного вечора або презентації книги, якщо йдеться про це.
У театрах відбувався апгрейд вистав після відновлення роботи, бо на кров та театральні постріли у глядачів могла бути гостра реакція. А який апгрейд у поета через війну?
Я не знаю. У мене немає якихось аналогій, подібних до такого явища, як апгрейд. Але я точно не читаю текстів, які можуть тригерити аудиторію. Цікаве питання про апгрейд у поета через війну. Треба подумати… Зміни відбуваються постійно, але мені треба відстежити їх та відрефлексувати. А я зараз є військовослужбовцем, тому передусім звертаю увагу на ті речі, явища, події та на тих героїв, які поруч зі мною. Вони водночас стають персонажами моїх сюжетних текстів, тому я б зараз вочевидь не проводив ревізію власної творчості. Хоча на деякі речі звертаєш увагу мимохіть та навіть випадково.
Шевченківська премія має грошову винагороду. Ви вже щось придбали собі, як сувенір на згадку?
Так, грошову частину я отримав, але поки що собі нічого не купив. Якесь важке питання ви поставили мені — треба буде подумати, що мені потрібно. Можливо, дійсно якийсь сувенір придбати чи замовити з цієї нагоди. Єдине, на що я встиг витратити гроші, — допоміг пораненому військовослужбовцю, який перебуває у важкому стані.
Літо. Спека. ППО. Запорізька обл, Оріхівський р-н, фото: Анатолій Мусієнко, Олексій Стародубцев.
Важко придумати якусь мотивацію для повернення родини з-за кордону, особливо коли щоночі та щодня Київ під обстрілами
У нас є проєкт «Як йому без неї», в якому ми надаємо слово чоловікам, чиї родини тривалий час перебувають за кордоном. Ваша родина також понад два роки живе у Німеччині. Що тригерить вас найбільше у житті на відстані?
Так, у мене є мої улюблені красуні – дружина та дві донечки, 3 та 6 років. І я багато чого переосмислюю за ці два роки життя на відстані. Мене не полишає важкість від думки, що моя дружина сама вимушена вирішувати багато питань, що я втрачаю час, бо не бачу, як зростають та відкривають для себе красу цього світу мої доньки.
Я дівчат відправив за кордон на початку березня 2022 року, тому що у цей час у Міністерстві оборони вже готували акредитацію для мене, як воєнного кореспондента. І у квітні я вже працював в зоні бойових дій.
Спочатку родина перебувала в Польщі за мистецькою програмою, а потім вони приїхали до Німеччини. Але вони після звільнення Київщини поверталися на два-три тижні до України багато разів. І у мене все ж таки між відрядженнями на «нуль» була можливість провести з ними час.
Щодо тригерів. Я хотів би, щоб доньки зростали в Україні, бо мої діти з України. І вони самі хочуть повернутися та жити тут — навіть попри загрози. Усі зустрічі дуже емоційні! Коли ми не бачились довше двох місяців, я думав, що просто у мене серце зупиниться без них. Але я прекрасно усвідомлюю, що поки ситуація не стабілізується, важко придумати якусь мотивацію для їх повернення, особливо коли щоночі та щодня Київ під обстрілами. ППО хоч і працює ефективно, але уламки є вкрай небезпечними, не говорячи вже про прямі влучання ракет у будинки.
Для мене є важким усвідомлення, що і до війни між Україною та європейськими країнами існувала прірва у питанні якості життя. А тепер з такими руйнуваннями інфраструктури все значно стало більш критичним. І повертати родину з Німеччини, з країни ЄС, де є соціальні гарантії, створені хороші умови для того, щоб люди якомога швидше інтегрувалися у їхнє суспільство… Це стосується і освіти, і житла, і фінансової допомоги, і вивчення мови, завдяки чому діти інтегруються з шаленою швидкістю.
Крім того, я для себе точно усвідомлюю, що після Перемоги нікуди з України їхати та будувати своє життя за кордоном не збираюся.
Напруження в стосунках інколи набуває такого рівня, що хлопці більше говорять про розлучення з дружинами, ніж про кохання
Спілкування з психологами демонструє, що тема збереження родинних стосунків на відстані набуває вже національного масштабу. А як ви це бачите на передовій?
Вона є не лише серйозною, але і болючою. Затяжні паузи у побаченнях зовсім не сприяють зміцненню стосунків у родині та між людьми взагалі. Ясна річ, що життя змінюється, люди змінюються — і стають чужими один для одного. Напруження в стосунках інколи набуває такого рівня, що хлопці більше говорять про розлучення з дружинами, ніж про кохання. Для багатьох навіть діти часто не є якимось стримувальним фактором. Такий зараз час. Влітку 2023 року я ще служив у 47-й бригаді. І під час розмови з хлопцями дізнався, що десь 40% пар розпалися вже на той момент. А з часу тої розмови вже минуло понад пів року — і не видно цій війні кінця.
Вочевидь доки вторгнення триватиме та поки родини житимуть в абсолютно різних інформаційних, побутових та інших реаліях з людьми, які зараз воюють та роблять це вже не перший рік, тим більше буде наростати непорозуміння. І навряд чи цього можна уникнути. Але ці проблеми можна було передбачити!
Багато хлопців зараз перебувають у такому стані, що слово «розпач» — найм’якіше, яке можна дібрати. Про це дуже важко казати, але були випадки призупинених спроб накласти на себе руки, які, на щастя, вдалось попередити вчасно, були випадки втечі з війська у людей, які знаходилися в стані афекту саме через розрив стосунків з дружиною. Я не джерело статистичної інформації з розлучень, але, чим довше триває війна, тим більше родин вона руйнує. І це не сприяє піднесенню бойового духу.
Додайте до цього, що військовослужбовці знаходяться тривалий час в чоловічому колективі в якомусь далекому шахтарському селищі або десь у посадках на позиціях. Ясна річ, що вони емоційно реагують на холодні розмови з дружинами, бо кожному хочеться, щоб його чекали, щоб за нього переживали, щоб про нього піклувалися. А коли родина фактично втрачена, то виникає питання: а за що я тоді воюю, якщо моя сім’я мене покинула і поїхала в умовну Іспанію чи Британію? У такому випадку доводиться шукати для себе якусь нову мотивацію та знаходити нові сенси: заради чого цей військовослужбовець ризикує своїм єдиним життям та здоров’ям?
Ви можете дати поради, як людина з бойовим досвідом, щодо нюансів спілкування з військовослужбовцем, щоб під час коротких зустрічей та розмов телефоном не виникало сварок?
Я не відповім на це запитання низкою конкретних порад, але мені здається, що кожна людина так чи інакше хоче відчувати себе потрібною, бажаною, очікуваною у себе вдома. Я не знаю, що дівчатам порадити казати чи не казати, робити чи не робити. Мені здається, що треба не просто слухати, а саме почути один одного. Але чи хочуть дружини почути своїх чоловіків, я не знаю. Дуже все індивідуально!
Дмитро Лазуткін з доньками
У мене дві доньки, які мене просто огортають своєю любов’ю, як затишним пледом. Це неймовірне відчуття!
Які нелегкі питання вам ставлять діти під час спілкування?
Для мене немає складних дитячих питань. Доньки питаються абсолютно про все, але ці запитання є найприємнішими з тих, з якими мені доводиться мати справу. У мене дуже класні стосунки з дітьми. Коли вони приїжджають, то від мене не відлипають. І я опиняюсь завдяки їм у такому величезному морі ніжності, що воно не має меж. Задовго до їх появи на світ, якби мене спитали про стать дитини, я відповів би, що хотів мати сина — як багато хто з чоловіків: щоб навчати його єдиноборств, своїм життєвим правилам. Але у мене народились дві доньки, які мене просто огортають своєю любов’ю, як затишним пледом. Це неймовірне відчуття!
Зазвичай моя родина регулярно приїжджає в Україну. Але зараз, коли нас перекинули на Авдіївку, я не мав змоги їх побачити вже пів року. Це для мене доволі довго та болісно. І хоча сучасні засоби комунікації дають змогу побачитись відеозв’язком, але з безпосереднім контактом це неможливо порівняти.
Взагалі ставлення багатьох чоловіків до дітей, мені здається, стало дуже щемливим. Я спостерігаю такий космічний рівень дбайливості та піклування наших військовослужбовців про своїх дітей, про племінників, що я не можу навіть дібрати слів, аби передати вашим читачкам цей розмір безмежної ніжності влучними словами.
Зараз відбувається гламуризація війни завдяки активному залученню шоубізнесових форматів. Це на користь для сил оборони чи є небезпекою?
Я часто чую це словосполучення останнім часом, але мені не зовсім зрозумілий його зміст. Насправді у самій війні немає нічого гламурного. Але коли, говорячи про війну, створюють проєкти, де військові є красивими, гарно виглядають у тих чи інших образах, які є естетичними, то мені здається нічого в цьому поганого немає — хоча сама природа війни є страшною потворою.
Ви можете скласти топ 5 головних подій у вашому житті після 24 лютого 2022 року?
Можу. Оборона Маріуполя, оборона Бахмута, оборона Авдіївки, передача Україні зброї, яка дуже вплинула на перебіг подій на полі бою і на характер війни, та отримання Шевченківської премії за збірку «Закладка».
Я опинився в епіцентрі головних світових подій, і бути частиною цієї історії для мене дуже важливо
Які рішення під час війни були вами прийняті на грані фолу– і ви перемогли?
Я вступив до лав Збройних сил України тому, що не міг цього не зробити. Я міг уникнути призову на законних підставах, але я зробив свій вибір на власний розсуд. І я задоволений тим, як моє життя змінилося після цього. Я дізнався багато про що і чимало побачив. Я опинився в епіцентрі головних світових подій, і бути частиною цієї історії для мене дуже важливо.
Ви виявились готовим до вторгнення, яке відбулось 24 лютого 2022 року?
Я не думав, що буде війна, і не готувався до неї. Я відштовхувався від того, що відбувається, і, так би мовити, працював з реальністю. А тоді, коли ця реальність настала, масштаб трагедії вразив.
Вранці 24 лютого 2022 року ви де перебували?
Я перебував у Києві. Я встиг повернутись додому після ведення на «Суспільному» церемонії закриття Олімпійських ігор, яку я коментував разом з нашою відомою гімнасткою Анною Різатдіновою. Найближчим часом я готувався працювати на Паралімпійських іграх і очікував запуску цього проєкту. Пауза складала буквально кілька днів. Але 24 лютого почалось вторгнення. І, звісно, з того моменту головні події почали відбуватись все ж таки на лінії бойового зіткнення.
Що конкретно сталось, що ви вирішили змінити професію воєнкора на службу у ЗСУ?
Мені в принципі хотілося піти служити. Особливо коли родина поїхала за кордон! Одразу не вдалося мобілізуватися. Але я розумів, що, мабуть, є в цьому певна логіка. Я не гаяв часу та двічі відвідав курси з тактичної медицини, трошечки був на вишколі в одному з добровольчих підрозділів, підучився якимось елементарним речам, щоб почуватися більш впевнено. Паралельно я займався спортом регулярно, повернувся до занять кікбоксингом, аби покращити фізичну форму.
Я починав свою роботу з Київщини. Після Бучі, Бородянки, Ірпеня мені хотілося більше працювати з військовими, і я попрямував на Харківщину. Наступним напрямком став Бахмут, де я відвідував різні підрозділи. Поки я працював воєнним кореспондентом, придивлявся до військової справи. Дізнавався, що відбувається, спілкувався з хлопцями з різних підрозділів, щоб визначитися, де мені краще служити, бо хотілося самому зробити вибір. І так сталося, що формувалась 47 бригада Валерієм Маркусом. Тоді я і подумав: «Чом би й ні?». Ми з ним зустрілися, він провів співбесіду, потім перетелефонував — і я долучився до бригади.
Це фото було зроблено влітку у Малій Токмачці на Запоріжжі. Нині воно увійшло до літературно-військового календаря.
Я по суті добровільно пішов захищати Україну та не надто погоджував цей крок зі своїми близькими
Як родина поставилась до цього рішення?
Я по суті добровільно пішов захищати Україну та не надто погоджував цей крок зі своїми близькими. Вочевидь, що вони не були в захваті від цього. Але це моє життя, і я маю право брати на себе відповідальність за власні рішення. Залишатись осторонь, коли у моїй країні ворог захоплює землі, вбиває та катує людей, я не міг.
В армії є представники різних соціальних груп — що вони змінили у вашому світогляді?
На війні дійсно я зустрівся з людьми, з якими у мирний час особливо не перетинався. До 24 лютого у мене була сформована власна бульбашка, я мав своє коло спілкування. А тут кожен потрапляє у рандомно сформований колектив. Навіть у 47 бригаді, в яку відбувався відбір на конкурсній основі, траплялися люди з абсолютно різних прошарків суспільства. Усі вони опинились на війні, залишивши власну зону комфорту. І знайти себе в цьому колективі, побудувати нормальні взаємини з людьми, вимагає багато душевних зусиль. Мені це вдалося. Але війна є абсолютно видозміненою реальністю, і люди, які живуть у ній, мають доволі специфічне почуття чорного гумору, ірраціонально ризикують своїм життям. Але вони вчиняють так задля того, щоб врятувати життя інших – поранених побратимів, які у посадці залишились. І справа не у наказі. Усі усвідомлюють, що вороги їх будуть бачити з безпілотників, відкриватиме по них вогонь не з мінометів, а з артилерійських гармат. І це величезний щоденний подвиг багатьох людей, які всі ці небезпеки усвідомлюють, але йдуть та рятують, кого можна врятувати, або виносять тіла загиблих побратимів.
Чи важко було говорити правду, коли ви очолювали пресслужбу 47 бригади?
Мені не було важко говорити правду. Як на мене, правду говорити зручніше і в житті, бо психологічно та морально почуваєшся комфортніше. Зараз я є офіцером 59 окремої мотопіхотної бригади і не відповідаю за інформаційну політику.
На війні я пишу багато віршів. Восени в Україні планується вихід збірки, в якій будуть лише поезії, написані вже під час моєї служби
Зміна підрозділу відбулась за вашим бажанням?
Вдале співпадіння. І мені запропонували, і мені хотілося змінити ту реальність, в якій я відпрацював всі кейси, які хотів. Я дійсно очолював пресслужбу і возив журналістів на бойовій позиції, робив сюжети для соціальних мереж про бригаду, включався наживо в ефіри різних ресурсів. Я виконав все — і мені хотілося кардинально щось змінити. А зміна бригади є доволі кардинальним рішенням. Принаймні все оточення у тебе змінюється, і командування змінюється — і відповідно ти ніби перероджуєшся, як військовий. І у новій бригаді я не обіймаю посади, пов’язаної з медіа.
Ви знайшли «на нулі» якісь внутрішні важелі, які вас рятують від синдрому вигорання?
І спорт допомагає, і творчість допомагає. Днями у Польщі побачила світ книжка двома мовами — українською і польською. Вона називається «Індійський океан». Це поема про жінку, яка на початку війни перебувала на відпочинку, а її маленька дочка залишилася в Україні — у Маріуполі. І її історія про те, як вона їхала визволяти свою дитину, чия доля була невідомою. Шлях головної ліричної героїні додому виявився доволі довгим. Поступово вона дізнавалася про те, що місце зруйноване спочатку на 30%, потім — на 50%, пізніше — на 70%. А за цей час її доньку вивезли з Маріуполя на окуповану територію Донеччини, і в підсумку вона знайшла її та вивезла до Польщі.
Ця історія заснована на реальних подіях. Я хотів зняти сюжет про цю жінку, але героїня відмовилась розповісти свою історію публічно через те, що в неї залишилися родичі на окупованих територіях.
На війні я пишу багато віршів. Восени в Україні планується вихід збірки, в якій будуть лише поезії, написані вже під час моєї служби. У сюжетних неримованих поетичних текстах будуть реальні історії людей, з якими я особисто знайомий. Тож варто трохи зачекати!
Тетяна Марінова
