Я закликаю жінок говорити правдиво із самою собою: науковиця та волонтерка Лариса Снігур про свій досвід збереження родини впродовж 10 років війни

Війна триває у житті науковиці та волонтерки Лариси Снігур уже десять років. Допомога евакуйованим з Криму родинам військовослужбовців та кримських татар, налагодження забезпечення частин та шпиталів, розшук зниклих… Усе це Лариса Снігур робила з 2014 року, сподіваючись, що синові вже не доведеться стояти поруч з нею у волонтерському русі. Але, на жаль, справдились найгірші прогнози щодо повномасштабного вторгнення. І виявилось, що багаторічний досвід спілкування волонтерки з родинами поранених не готує до того, що серед ушпиталених захисників буде її син. Не менш травматичним став процес очікування чоловіка — після 24 лютого 2022 року жінка його вперше побачила через сім місяців. Як у цьому виснажливому очікуванні з війни не загубити себе та зберегти родину? Думки Лариси Снігур стануть у пригоді багатьом.

Вже у 2014 році війна стала великою та новою для нас всіх трагедією… І ти маєш налаштувати життя у тих нових умовах, які бачив у старих фільмах про війну

Коли війна увірвалася у ваше життя?

Я виділяю для себе два моменти, коли війна вривалась у моє життя. Перший стався у лютому 2014 року, коли розстрілювали людей на Майдані. Тоді стало зрозуміло, що ми пройшли таку точку неповернення у своєму прагненні бути гідною нацією, після якої все змінилося. Але тоді ще було не дуже зрозуміло, наскільки тектонічними будуть ці зміни. Я тоді з родиною мешкала у Миколаєві, і коли після анексії Криму звідти почали евакуйовувати родини наших військовослужбовців з півострова, то це місто було першим, яке прийняло усіх. Ми дізналися, що прибули жінки та діти, тому просто поїхали до них з речами для малечі, з верхнім одягом для жінок, ліками, продуктами. Щось придбали, щось позбирали по друзях. А коли вже з ними зустрілись, то побачили, що в людей геть нічого не було, і їм потрібна велика та системна допомога, щоб вони мали шанс утриматися. А ще допомоги потребували наші військовослужбовці. Вони під час спілкування казали: «Ви нам привезли допомогу. Ми зателефонували в Крим нашим і кажемо, що нас тут підтримують та допомагають, а вони не вірять». У всіх частинах розповідали, що нібито ЗСУ вбивають, катують своїх кримських військовослужбовців за залишення частин, саджають за ґрати.  Пропаганда там була така шалена, що вони багато чому вірили. Мирному населенню розповідали,  що вони нікому не потрібні. Ця перша допомога людям, які виїхали з окупованого Криму, дала можливість тим, хто ще вагався, їхати чи не їхати, як їх зустрінуть, чи допоможуть, ухвалити рішення.  І вони теж виїхали, врятувавши і себе, і родини.

Другий момент стався у червні 2014 року: тоді відбулась перша зустріч з підрозділом, який воював у складі 51-ї бригади. Мені зателефонували військові та попросили організувати якусь моральну підтримку для хлопців. Пам’ятаю, що розмова у нас відбулась у четвер, а організувати щось треба було на ранок суботи. Я погодилась, хоча взагалі не розуміла, що це буде та як. Зрозуміло було тільки одне: потрібен транспорт. Якщо ти дуже хочеш, то все складається та вирішується: знайшли артистів-студентів з педагогічного університету, знайшли машину і поїхали. Побачене мене вразило. Знаєте, як у кінострічках про Другу світову війну. Кілька сотень хлопців зібралося. Дівчата співали, поезію читали з імпровізованої сцени, тобто з кузова КамАЗа. Я бачила очі хлопців. Відчувалося, що війна є великою та новою для нас всіх трагедією. Але це щось таке нове, що навіть не усвідомлюєш, що саме у твоєму житті через це вже змінилося. Але ти маєш налаштувати життя у тих нових умовах, які ти бачив у старих фільмах про війну.

Коли у червні привезли поранених, на нас вийшли люди, дивлячись на яких, виникало відчуття, що вони мають певний стосунок до криміналу…

Ви свідомо обирали певну нішу для волонтерської діяльності чи це події обирали вас?

Це доля обрала нас. На той час я вже багато років викладала в університеті. Ми почали допомагати кримським родинам,  а потім зателефонували з військового шпиталю з проханням про допомогу. Ми поїхали до них — і на той час стало зрозуміло, що у цьому закладі взагалі не готові до прийняття поранених, яких до них вже доставляли регулярно. Ми привозили банальні речі – чайники, холодильники, одяг. Коли в червні привезли поранених хлопців і про це стало відомо у місті, на нас вийшли люди, дивлячись на яких виникало відчуття, що вони мають певне відношення до криміналу. І вони привезли нам дуже дорогі пов’язки із сріблом. Клаптик  30 на 30 см коштував понад одну тисячу гривень. Я приїжджаю з цими пов’язками до шпиталю, віддаю хірургам, а в них дика нестача ліків. Вони як побачили ці ціни та сказали: «Боже, дівчата, як ви могли витратити такі шалені гроші ось на це?». А я кажу сором’язливо, що нам подарували — і ми взяли. А через деякий час вже лікарі мені телефонують та розповідають, що спробували на рани накладати ці пов’язки — і ефект був просто супер!  І щоб на всіх вистачило, вони почали їх маленькими клаптиками нарізати. На той час ми дійсно хапалися за все, працюючи за принципом: допомагай там, де ти можеш бути корисним.  Бо суспільство не було готовим до такої трагедії.

Завдяки чому почалася системна масштабізація волонтерської допомоги?

У мене було дуже велике коло знайомих, з якими ми активно спілкувались у соцмережах. Кожен приєднувався до наших груп власне коло друзів, які мали з нами спільні погляди. І соцмережі на той час дуже допомогла організувати процес, бо записи виглядали приблизно так: ми збираємось у певний день та час у конкретному місці та будемо робити це.

Ви пригадуєте свій перший виїзд на передову?

Це був 2015-й рік. Донецький напрямок: Курахове-Мар’їнка. Ми  їхали туди, бо вирішили відремонтувати місцеву лікарню в Курахове, щоб хлопців там можна було лікувати. Ми взяли цілий причіп будівельних матеріалів та поїхали подивитися на цю лікарню, щоб допомогти місцевим волонтерам.  І хоча це місце було далеко від нуля, але спокійніше від того не ставало.

Дуже спекотною  була інша поїздка — у 2016 році до Станиці Луганської. По дорозі то снайпери окупантів грались через приціл червоними вогниками – і було незрозуміло: стрілятиме чи ні, то шальна ракета десь вибухала.

І я собі зранку кажу: «Досить, Ларисо, треба зупинитися! Немає сил, донатів. Все погано!». І цієї миті мені телефонує лікар…

Після укладання Мінських угод волонтерський рух уповільнився, бо посилився й економічний тиск на організації. У вас була зупинка у діяльності?

Чесно кажучи, я ніколи не відчувала того, що військові дії якось припинялися. Якщо певні потреби були закриті по підрозділах, яким ми допомагали, то виникали потреби по шпиталях або у родин військовослужбовців. І ми завжди були потрібні. А оскільки ми крутились цілодобово, то кілька разів, коли вже не було сил, я навіть собі казала: «Все, більше не можу! Я буду зупинятися».  І саме в ці моменти щось ставалося таке страшне, що я забувала про втому – і знову починала вирішувати проблеми. Я пригадую один ранок. Я активно допомагала протиопіковому відділенню в Миколаєві. І я собі зранку кажу: «Все, Ларисо, треба зупинитися! Немає сил, донатів. Все погано!». І цієї миті мені телефонує лікар та каже: «Слухай, нам потрібна допомога. Ми знаємо, що тільки ти можеш допомогти!». І  починається викладання такої критичної проблеми, що вмикаєшся одразу – і навіть не знаєш у цю мить, звідки ті сили беруться. Надалі такий випадок був не поодиноким.  І я для себе вирішила, що, мабуть,  ще не час зупинятися, бо є щось у Всесвіті, що мною керує у цьому процесі.

За ці роки я зупиняла волонтерство лише на 3 місяці — поки тривало лікування у медзакладі  Адже влітку 2021 в мене діагностували рак. Це був також великий  виклик для нашої родини.

Якщо військовослужбовці нічого самі не роблять, не хочуть відстоювати свої права та чекають, що за них все зроблять волонтери, то це не про мене

Чи помічали ви певні тематичні хвилі звернень по допомогу, які набували системного характеру?

Я виступаю за системну роботу, тому в мене не було таких хвиль звернень через певні прогалини. Я вважаю, що волонтери мають допомогти державі, зробити так, щоб система та її працівники працювали ефективно, а не заміняти її собою — як це відбувається у нас.

Я багато років співпрацюю з конкретними підрозділами та шпиталями. В нас же налаштовано планування заздалегідь.  Наприклад, влітку ми вже закуповуємо термобілизну. Ми знаємо, коли та скільки вже направили підрозділам, які знаходяться в певному секторі. І ми розуміємо, коли вони потребуватимуть амуніції наступного разу через активні бойові дії.

Я вже багато років контактую з певними людьми, і в нас вже склались дружні стосунки, тому, якщо вони щось можуть вирішувати за рахунок держави, то вони прагнуть це робити.  Я так і ставлю їм питання: а що ви зробили самі для себе, до кого ви звернулись, як ви намагалися самі розв’язати цю проблему? Якщо, наприклад, військовослужбовці нічого самі не роблять, або навіть поранені, які вже перебувають на лікуванні, не хочуть відстоювати своїх прав та чекають, що за них все зроблять волонтери, то це не про мене. Люди мають формувати самовідповідальність і бути громадянами, тільки тоді ми зможемо змінити наше суспільство. Інакше я не розумію, навіщо сплачена така висока ціна у тисячі людських життів, якщо ми будемо продовжувати заохочувати безвідповідальність тим, що хтось має прийти і щось замість нас для нас вирішити.

Від 2014 го року у моїй родині всі розуміли, що не воювати не вийде

Ви одружені з військовослужбовцем. Ваш син закінчив військовий навчальний заклад. Ви навчилися жити як дружина та мати у стані війни?

Я досі ще у процесі навчання. І з 2014 го року у моїй родині всі розуміли, що не воювати не вийде. Я сама з родини військових та виросла у військовому містечку, армія є від народження частиною мого життя.

У 2014 році синові  було 11 років, і він зі мною їздив до полігону, шпиталів та лікарень за власним бажанням. Я пам’ятаю, що придбала йому до школи дуже дорогий  пластилін. Я навіть пояснити не можу, чому він коштував таких шалених грошей. Тоді у шпиталі на лікуванні дуже багато хлопців перебувало.  Дитина мені телефонує та каже: «Мама ти коли будеш їхати до шпиталю, давай зустрінемось на зупинці».- «Немає питань». Я його зустрічаю, а він тримає коробку з-під взуття. Я питаю, що це. А він відповідає: «Я хлопцям поробки зробив».  Там були персонажі з Angry Birds, і він пораненим все пороздавав. Мій син ніколи не міг сидіти без справи – постійно до чогось був залучений. А у випускному класі він сказав, що піде до військового навчального закладу. Хоча я дуже хотіла відправити його навчатись за кордон. І ми запропонували  йому ще якісь варіанти. Але він сказав, що хоче подати документи лише до одного навчального закладу – до Військового інституту Київського національного університету імені Тараса Шевченка, обравши фах військового психолога. Я пропонувала паралельно подати документи навіть за цією ж спеціальністю чи за іншою до цивільного університету, а син мені сказав: «Якщо ти хочеш, я подам. Але навчатися буду тільки тут!». І він навіть приховав від нас, що був зарахований на факультет міжнародних відносин  у Чернівцях.  Про це ми дізнались лише в грудні, тобто через 4 місяці від початку його навчання у військовому виші. Зараз мій син є офіцером вже у четвертому поколінні – навесні 2023 році він вже завершив навчання та отримав звання лейтенанта. 

Які зміни ви спостерігаєте у роботі військових психологів, адже їх у нас фактично не було.

Так, я дуже радію, спостерігаючи багато змін у військовій психології. Дуже тривалий час психологічну допомогу нашим оборонцям надавали  цивільні психологи. Але військова психологія є геть іншим напрямком.  І в нас вже є прекрасні фахівці, хоча їх і недостатньо. Вони намагаються зараз побудувати систему допомоги хлопцям. І ставлення самих захисників змінилося до військових психологів.  Бо у 2014 році, коли ми пропонували хлопцям звернутися до психологів, вони казали: «Навіщо? Я ж не псих!».  А зараз все частіше і поранені, і їх побратими, і дружини важко поранених самі зазначають, що їм потрібна допомога, щоб знайти варіант розв’язання певних ситуацій, як їм жити та рухатись далі.

26  лютого 2022 року мою дитину поранили. Три курсанти загинули. І повідомила мені про це, на жаль, не військова частина

Як ви змогли опанувати себе, коли ваш син опинився під обстрілами?

Коли зранку 24 лютого 2022 року почались обстріли Києва, то дитина в мене знаходилась в частині і без зв’язку. Тобто впливати на щось не було жодної можливості. Мій чоловік також ще напередодні вже зібрав речі та одразу ж поїхав до частини. А 26  лютого дитину поранили, бо була розстріляна машина, в якій вони пересувалися Києвом. Три курсанти загинули. І повідомила мені про це, на жаль, не військова частина.

Хоча дбати про потреби шпиталів та поранених хлопців було для мене невід’ємною складовою мого життя. Але, коли 26 лютого 2022 року поранили мого сина, то це були геть інші відчуття. Бо ти входиш в історію порятунку життя та здоров’я вже з іншого боку.  І хоча я мала багаторічний досвід спілкування з мамами і з дружинами наших поранених захисників, але не можна сказати, що це зробило мене підготовленою до того, що серед них буде моя дитина. Навіть якщо ти бачиш багато поранених вже стільки років, це не готує до того, що сталося з твоєю дитиною, і отримана психологічна травма виявляється дуже глибокою.

Того дня я зранку не могла певний час додзвонитися до дитини. А потім син, який вже перебував в операційній інституту імені Амосова, мені написав після: «Мамо, на що у мене є алергія?». Я перетелефонувала та запитала: «А навіщо тобі це?». Син м’явся, але потім сказав, що його поранили. Спочатку його відвезли до Амосова, а потім після стабілізації – до військового шпиталя. В сина було дуже важке поранення — в нього влучили чотири кулі і багато уламків. І його спочатку стабілізували в реанімації в Амосова, тому лікарі питали про алергію на ліки.

Чоловік тоді виконував завдання і нічого не знав певний час. А після цього він набрав сина телефоном: «Малий, у мене все добре!», а йому на тому кінці відповів черговий військового шпиталю. І між ними відбулась чоловіча розмова, під час якої військовий лікар не став приховувати правди. Після розмови мій чоловік потрапив у складну ситуацію, бо він не знав на той час, що я вже знала про поранення. І він мені зателефонував. І почав говорити, а я йому повідомила, що вже все знаю. У чоловіка була дуже гостра емоційна батьківська реакція на почуте. В ту мить відбулось важке усвідомлення для обох, яка біда сталась з нашою дитиною. І той момент був дуже важким для нашої родини.

Ми з чоловіком казали з 2014 року, що зараз робимо все для того, щоб синові не довелось приєднуватись до нас та стояти з нами поряд у волонтерському русі. Але, на жаль, сталося все інакше. З іншого боку, я дуже пишаюсь дитиною. Він тоді не мав їхати у цій машині. Мав їхати його друг. Але у того хлопчини не було засобів захисту  —  бронежилета та каски.  Він навіть аптечки не мав при собі. А я встигла передати синові власний захист, тому він і поїхав.

У мене дуже романтичний чоловік: на 20-ту річницю весілля він подарував мені бронежилет

Ви мали свій комплект броні?

Так. В мене дуже романтичний чоловік. На 20 річницю весілля він подарував мені бронежилет. І на початок 2022 року наша родина була повністю укомплектована всім захисним спорядженням. І 24 лютого чоловік поїхав зі своїм захистом, а я встигла дитині передати свій 25 лютого.  І тому син прийняв рішення поїхати замість друга 26 лютого.  І так він зберіг життя своєму другові.

Лікування сина тривало дуже довго —  з лютого по червень 2022 року. Далі тривали ще два етапи реабілітації. Скоро у сина буде ще одна операція, бо в нього в руці стоїть пластина, яку треба прибрати для повного відновлення.

Через три місяці по шпиталях він повернувся на навчання влітку 2022 року та закінчив виш влітку 2023 року, отримавши звання лейтенанта. Далі він вступив до магістратури, де продовжує навчання. Але він має відрядження до військових частин, в яких він працює.  Щоразу після  його повернень я бачу, як мій син не просто мужнішає, а стає офіцером,  відповідальною людиною, якою я пишаюсь. Він впевнений, що обрав правильно свій життєвий шлях. І ми за нього дуже раді. У нас в родині дуже відкриті стосунки. Син ще з дитинства казав, що батьки — його друзі. І це дійсно так. Двері нашої оселі також завжди були відчинені для його друзів. Хлопці знали, що навіть  посеред ночі, якщо щось сталося, можна прийти до нас — і ми підтримуємо.

Яку традицію ви запровадили для сина та чоловіка, виявивши жартівливу жіночу наполегливість?

Ми маємо родинний час, коли кожен з нас відправляє повідомлення двічі на день вранці та вечорі стікери з кошеням. Це правило ніхто не порушує.

Рішення чоловіка йти до війська для вас було очікуваним?

Так, бо в 2014 році чоловік стояв на блокпостах.  Тоді він кілька разів ходив до військкомату, але у 2014 році його не взяли, бо він службу проходив на Північному флоті. Чоловік занурився у волонтерство. У 2021 році вдома стояв весь захист. Чоловік у складі резерву №1 уклав контракт. Він готувався до вторгнення, бо нам все було зрозуміло. Як тільки почалися повідомлення про скупчення росіян на наших кордонах,  в нас вже все було готове вдома для життя в умовах воєнного часу. В лютому 2022 року він зібрав речі  та готувався їхати до частини.

Молода жінка із тримісячною донечкою на руках, чоловік якої загинув під Донецьком, благала мене сказати, що він просто знайшов іншу. Хай навіть так, але живий

Ви 10 років безперервно працюєте у волонтерстві, чекаєте з секторів сина та чоловіка. Ви змогли створити власну систему самозбереження від вигорання та хронічної втоми?

Уперше відчуття, що ти нібито перебуваєш в куті, виникло у 2014  році. Я тоді занурилась у пошуки хлопців по шпиталям і багато спілкування з пораненими та їх родинами. І це було дуже велике щастя, коли вдалось знайти серед живих тих, кого вважали загиблим, але були і інші випадки. І були родичі тих, хто помер у лікарів вже на руках. І це дуже важко розповідати навіть зараз. Наприклад, у липні 2014 року ми вже знали, що двадцятирічний юнак загинув. Але мати не хотіла сприймати цю інформацію. І ця жінка падала переді мною на коліна, щоб я сказала, що її дитина жива – хоч без рук, без ніг, але жива. Я дуже добре пам’ятаю, як влітку 2016 молода жінка  з тримісячною донечкою на руках, чоловік якої загинув під Донецьком, благала мене сказати, що він просто знайшов іншу. Хай навіть так, але живий. «Бо він не міг загинути! А як він міг загинути, якщо вони з донечкою чекають на нього?». На той час я була не готова до таких емоційних розмов. І коли гострі відчуття після такого важкого спілкування накопичились, то  я відчула себе виснаженою. Певний час я приймала антидепресанти, але потім зрозуміла, що це не сприяє розв’язанню проблеми. І я звернулась по професійну допомогу та перебувала півтора року у психотерапії для того, щоб вийти з цієї гострої ситуації. І я дуже вдячна собі і моєму психотерапевту за допомогу. Вона навчила мене прийомів, які дуже допомогли мені вже після того, як дитина була поранена.

Після поранення сина я повернулась до психотерапії. Йому було лише на той час 19 років — і в нього на очах загинули побратими, яких розстріляли у КамАЗі. Те, через що пройшла моя дитина, я навіть зараз не можу собі уявити, бо мені наскільки боляче. Але завдяки допомозі психолога, в принципі, я взагалі можу рухатися далі. Саме тому я наполегливо раджу людям, хто відчуває душевну важкість, яка накопичується, звертатися до фахівців. 

Після 24 лютого 2022 року я вперше побачила чоловіка через сім місяців 

Які зміни ви помітили у чоловікові за ці майже два роки вторгнення?

Я завжди казала, що дружина військового має підтримувати свого чоловіка і бути частиною його життя. Він воює, тобто готовий віддати найдорожче, що у нього є, своє життя, за те, щоб ти прокидалась щоранку, побачила сонечко, випила кави чи чаю, нагодувала дитину сніданком та зібрала до школи чи дитсадка, щоб ввечері ви подивились мультики, серіали, почитали книжки чи мали спокійну прогулянку парком чи крамницями. Кожен чоловік має бути впевненим на 250%, що його підтримує уся родина — і та, де він є сином та братом, і та, в якій він є батьком та чоловіком.

У свого чоловіка я помітила зміну щодо цивільного життя, а не щодо родини. Але цю зміну я помічаю і у собі. Мені здається, що кількість людей, які не усвідомлюють, завдяки чому вони мають спокійне щоденне життя, надто зросла. І це неправильно. Я бачу, як хлопці реагують, коли приїжджають із сектора. Вони дивляться на здорових чоловіків із подивом. І я, і мій чоловік, і його побратими не проти відвідування ресторанів, бо, коли, наприклад, мій чоловік приїжджає, то я сама запрошую його туди. Бо це є і адаптацією до життя, і про економіку, бо війна потребує великих коштів, які треба заробляти нашому бізнесу, зокрема ресторанному. Мені інколи здається, що зазначена мною проблема — це навіть не про людей, а про інформаційне поле, яке і досі розповідає про ворогів, як чмобіків, і про завершення війни за два-три дні. Але ворог міцний, війна уже триває 10 років і триватиме чимало, тому ми маємо готуватися, що воювати доведеться кожному з нас. 

До чого і досі неможливо звикнути?

До тривалого очікування, навіть попри мій досвід. Після 24 лютого 2022 року я вперше побачила чоловіка через сім місяців. Він приїхав без попередження з величезним букетом квітів та пожалівся, як своєю появою у квітковій крамниці шокував дівчат: «Я зайшов, а вони чомусь переляканими очима на мене дивляться та жодного слова не можуть сказати». Мій чоловік має зріст під два метри, широкоплечий — увійшов до тих тендітних квіткарок у крамницю в бронежилеті, з рюкзаком, неголений, з бородою. І я з посмішкою у відповідь йому кажу: «Навіть я розумію тих продавчинь! У бронежилеті ти увійшов в мирному Києві до квіткарок! Та дівчата тебе перелякались, особливо якщо серед них були ті, хто пережив окупацію в Бучі чи в інших регіонах!».

Цього року чоловік хотів, щоб у нас була фотосесія. Він до дня народження замовив мені автентичну сукню-вишиванку у майстрині з Коломиї. А я вже замовила фотосесію, коли став відомим термін його відпустки. І я була у цій сукні.

Я і досі не можу звикнути до спонтанних подарунків чоловіка на відстані – за квіти в горщику, квитки на якийсь захід. Спонтанні рішення чоловіка для мене є нормальною складовою нашого життя, але я до них і досі не звикла, бо це завжди щось несподіване.

Я не загубила себе, бо не зупинила наукову роботу 

Як у цьому очікуванні родини з війни не загубити себе?

Я не зупинила свою наукову роботу та наразі готую дисертаційне дослідження. У мене є публікації, остання з яких в Національному університеті оборони.  Я до 2014 року мала майже двадцять років наукового життя, викладаючи на кафедрі ще у Миколаєві, але потім вирішила після невеликої перерви повернутись до науки. Тема дисертації стосується чинників інформаційної безпеки. Серед них і поведінкові, які обумовлені психологічними, соціальними та культурними впливами. Пересічним співрозмовникам я раджу подивитися стрічку 2015 року «Люди Гітлера», в якій йдеться про розроблення та впровадження на державному рівні таких інформаційних впливів на великі маси, що пропри поразки на війні, людські втрати та страждання, німецький народ все одно надавав безвідмовну підтримку Гітлеру. Після перегляду цієї стрічки можна побудувати дуже багато паралелей з сучасними московитами. Адже методи пропаганди в принципі є однаковими та не занадто за ці 90 років змінились, адже багато чого  базується на поведінці та реакціях людей, які є суто психологічними та фізіологічними. Я почала працювати над цією темою у 2014 році, і коли повернулась у 2019-му, то зрозуміла, що зазначена проблема набула надзвичайної гостроти за цей час.

А ще мене дуже надихають люди, зустріч з якими мені подарувала доля. Я дуже пишаюсь багаторічним знайомством з хірургом опікового відділення з міста Миколаєва Сергієм Володимировичем. Смірним Я кажу, що це є Бог хірургії — він врятував дуже багато життів і свідомо брався за дуже важкі випадки у дітей. Серед яких був маленький пацієнт, що отримав до 80% опіків тіла. І він врятував цю дитину. Дивлячись на таких лікарів, розумієш, що здатен зробити неможливе. А у 2023 році за нашої участі був реалізований проєкт із забезпечення двох військових вишів засобами для навчання тактичної медицині.

Для збереження родини треба, щоб життя чоловіка стало важливою складовою життя дружини 

Ви маєте, що порадити подружжю, чиї стосунки псуються ревнощами через тривалу розлуку та велику відстань, коли дружина з дітьми перебуває за кордоном чи на Західній Україні?

Моя думка є дуже специфічною. Я вважаю, що дружина має підтримувати чоловіка і бути частиною його військового життя. Якщо він воює, і то вона є його бойовою подругою. Для збереження родини треба, щоб життя чоловіка стало важливою складовою життя дружини. Ті родини, які ще з 2014-го року так вибудували свої стосунки у родині, і досі не розлучилися. І саме такі відносини ми будуємо з чоловіком у своїй родині. Він знає, що до мене можна звернутися по допомогу,  і я знайду те, що йому потрібно, бо у нас є загальні інтереси у військовій справі.

Щодо жінок, які перебувають за кордоном, то тут ситуація значно складніша. З одного боку, виїзд до іншої країни є особистою справою кожного. Але нашим жінкам варто усвідомити, що війна буде тривати ще дуже довго. І, якщо твій дім не знаходиться  на окупованій території чи у зоні бойових дій, то можна вже повернутися і підтримати чоловіка.  Адже він готовий віддати за вас життя. А ще я закликаю говорити жінок правдиво з самою собою. По-перше, якщо ти поїхала за кордон та не можеш повернутися через два роки до рідного міста  —  Чернівців, Хмельницького, Луцьку чи  Києва, то ти в більшості випадків обираєш власний комфорт, а ні майбутнє дитини. І не треба брехати у цьому питанні ані собі, ані чоловікові. Гарна освіта за кордоном коштує дуже дорого, і треба багато працювати, щоб мати можливість сплачувати це. Життя на соціалку не дасть такої можливості.  По-друге, жінки, які прожили вже два роки за кордоном,  мають розуміти, що вони вже адаптувалися у новому суспільстві. В них геть інша картина життя, від того, якою вона є у їх чоловіків.

Коли ми говоримо про те, що чоловік повернеться з війни та приїде до неї за кордон, то варто усвідомлювати, що він приїде з досвідом життя в Україні за часів війни, з пораненою душею від втрат побратимів. А у неї буде її мирне життя. Як вони будуть далі будувати родину, маючи настільки різний досвід? Я собі не дуже це уявляю. Можливо, журналісти з часом і знайдуть такі родини з казковими історіями побудови життя за кордоном після Параду Перемоги,  і дай Боже, щоб воно так і було, але зараз я дуже скептично до цього ставлюсь.

І ще у мене до вас є прохання: у нас дуже багато повідомлень про зради жінок, про зруйновані родини, про відпочинок дівчат за кордоном, коли чоловік приїжджає з сектору додому, а її немає. Я не знаю, де там правда у цих дописах, а де вигадка, аби сіяти розбрат між нами у соцмережах. Краще пишіть про дівчат та дружин, які підтримують своїх чоловіків на війні, перебувають біля них у лікарнях та реабілітаційних центрах. Чомусь щоденний подвиг цих жінок сприймається як належне та не викликає цікавості у соцмережах. І тільки ті, хто приїжджає до шпиталів, волонтерських центрів без зайвих запитань, розуміють, що ті героїчні хлопці тримаються на тендітних плечах дівчаток, які підтримують своїх чоловіків та хлопців у режимі 24/7 уже десять років поспіль.

Тетяна Марінова