Марко Миколайович Вороний народився 18 березня 1904 року в родині письменника та дворянки, дочки автора слів «Ще не вмерла Україна» Миколи Андрійовича Вербицького. 

Марко Вороний — український письменник, перекладач, дитячий поет доби розстріляного відродження та син відомого українського письменника Миколи Вороного. Більше цікавих фактів про Марка Вороного читайте нижче.

Марко Вороний: цікаві факти

Родинне дерево Марка Вороного 

Як ми писали вище, Марк Вороний народився у не простій сім’ї, його батько — відомий український поет та громадський діяч Микола Вороний, мати Віра Вербицька-Антіох — донька поета Миколи Вербицького. Дід Микола Вербицький — український письменник та журналіст походить з дворянської родини — його мати походить з відомого князівського роду Голіциних. Батько був секретарем губернської управи. А дядько по матері Сергій Павлович Голіцин був Чернігівським генерал-губернатором.

Читайте також: Микола Вороний: борець із культом страждання

Освіта та робота Марка Вороного

Після розлучення батьків Марка виховували мати й дядько Федір Миколайович Вербицький.

Навчався хлопець у Чернігівській гімназії, де й почав писати. Також Марко здобував освіту в Київському музично-драматичному інституті імені М. Лисенка та Київському інституті народної освіти.

Читайте також: «Україна та українці»: музей Івана Гончара спільно з брендом GUNIA Project анонсували новий проєкт

Творчо реалізовуватися почав з 16 років, а друкуватися у журналах — у 20-х роках.

У 1918 році записався добровольцем в армію Денікіна, однак його не взяли через неповноліття. Певний час жив у Катеринодарі, а коли повернувся в Україну 1920 року, працював вантажником. Після повернення батька з Польщі разом із ним жив у Харкові, потім у Києві.

З 1928 року працював на кіностудії, перекладав титри фільмів з російської мови на українську. Восени 1933 року переїхав до Москви, де почав працювати у журналі «Наши достижения» й подорожувати по всьому СРСР.

Творчість Марка Вороного 

Марко Миколайович Вороний мав літературний псевдонім — Антіох. У 1930 році він видав 5 збірок для дітей: «Будівельники», «Коники», «Носоріг», «Ставок», «Червоні краватки»та збірку віршів «Форвард» через 2 роки.

Читайте також: “Борітесь та поборете”: 5 найкращих історій про спротив українців радянській системі

Скільки мов знав Марко Вороний?

Він був талановитим перекладачем, переклав з німецької (Райнер Марія Рільке, Георг Гайм, Альберт Ліхтенштайн), французької (Рене Сюллі-Прюдом, Шарль Бодлер, зокрема знаменитого «Альбатроса»), італійської (Джованні Бокаччо), єврейської (Давид Гофштейн).

Арешт та репресії Марка Вороного 

Восени 1933 року, коли посилилися репресії проти українських письменників, Вороний змушений був виїхати до Москви, де майже рік працював у російському журналі.

19 березня 1935 року його арештували у Києві органи НКВС УРСР. Згідно з протоколом трусу, у нього вилучили рукописи та особисте листування у трьох теках, а також книги М. Грушевського («Історія української літератури», «Украинский народ в прошлом и настоящем»), С. Єфремова («Історія українського письменства»), історичні праці М. Костомарова, «Твори» Т. Шевченка за редакцією С. Єфремова та ін. Нічого з цього на клопотання матері поета органи НКВС не повернули.

Слідство велося по груповій справі, в якій, крім Вороного, фігурували Зеров, Лебідь, Митькевич, Пилипенко і Филипович. Усіх їх звинувачували у належності до контрреволюційної націоналістичної групи, що готувала повалення радянської влади на території України, а також терористичні акти проти радянських і партійних керівників. З цієї групи до реабілітації дожив лише Митькевич, який 1957 року заявив прокуророві, що слідство у їхній справі велося з грубими порушеннями соціалістичної законності.

Читайте також: 17 цікавих фактів про Карпенко-Карого

Як з’ясовано перевіркою військової прокуратури, колишній співробітник НКВС УРСР Овчинников, який брав участь у розслідуванні цієї групової справи, за порушення соціалістичної законності був засуджений, а його колега Літман звільнений з органів державної безпеки за фальсифікацію матеріалів слідства.

«Заявляю о том, что со дня моего ареста 19 марта 1935г. в течение 20 суток, уже находясь в стенах НКВД, я вел себя как предатель, как классовый враг, ни одного слова правду не говорил, но с 8 апреля я решил еше раз навсегда порвать с моим националистическим прошлым, и начал говорить искренне, ничего о себе не утаивая, отдавал всего себя, какой я есть, на руки пролетарского правосудия. И с указанного времени ни одного слова лжи мной не было сказано», — заявив Марко. 

Читайте також: Ганна Барвінок – magnum opus Пантелеймона Куліша

Військовий трибунал Київського військового округу на закритому судовому засіданні 1-4 лютого 1936 року засудив Вороного на 8 років позбавлення волі у виправно-трудовому таборі. Відбував покарання на Соловках, де працював в основному на сільськогосподарських роботах, та намагався добитися перегляду справи, відмовляючись від «зізнань».

Загибель Марка Вороного 

9 жовтня 1937 року трійкою НКВС по Ленінградській області Марка Вороного було засуджено до розстрілу. Вирок виконано 3 листопада 1937 року.

У липні 1956 року 76-літня мати поета Віра Миколаївна звернулася до військової прокуратури з проханням з’ясувати долю сина, про якого від вересня 1937-го нічого не знала, хоча неодноразово зверталася в різні інстанції на ім’я Сталіна.

Читайте також: 33 жінки, які змінили світ: імена, які повинен знати кожен

Ухвалою Військової колегії Верховного Суду СРСР від 23 січня 1958 року обидва вироки стосовно Вороного М.М. скасовано, а справу припинено за відсутністю складу злочину.

Що писав Марко Вороний про Україну? 

Ми підготували низку віршів Марка Вороного, що засвідчують високу художню культуру поетичного мовлення автора і дають його спробу осмислення історичної долі України, доповнить уявлення шанувальників слова про творчість нашого земляка.

Церкви і янголи

тобі, Тату,

як привіт з України

І

У завивалі тихих вечорів

Співає – думає церков барокко, —

І обсипається потужний спів

В зорі вечірньої огненний спокій.

Господен шлях – спустошені поля.

Проходить іноді Господь полями.

Спадає лист… Господь глядить здаля

На тліючі в спаданні плями,

На цвинтар білий, на хрестів юрбу,

На зграї гайвороння в мутнім небі.

— І тихо так одходить за вербу,

За обрій, за його багряний гребінь.

ІІ

Мутніють досвітки над гаєм;

У сірих обріях поля.

І знов дороги умирають

В сухих рудавних коліях.

І знов іде широким колом

Дзвіниця синя з-за верби,

А там ген-ген на видноколі,

— Село й спустошені горби.

Тріпоче вітер бубонцями,

Зростають рідні пустирі.

А понад ними пастухами

Ідуть два янголи вгорі.

Вони, як велетні повстали,

Мов по воді полями йдуть,

І бачиш ти, рожеві далі

Юрбою янголів цвітуть.

Читайте також: Марко Вовчок: famme fatale українського письменства

ІІІ

Під вечоровим розсипом огнів

Зростають чорними садами ночі,

І от розбуджений пташиний спів

Пітьму важку срібляним током точить.

Ах, це країна попелу й пожежі!

Непевні в ній будівлі деревʼяні –

Хвіст лисячий огня не вбережеш,

Коли він чоловічий зріст дістане.

— Дзвіниця деревʼяна загуде:

Жаліється і бовкає над силу,

Мов за тріским огнем, на неї йде,

Змежаючи безмежність – всесвіт цілий.

І от побачив зір паламаря,

— Там, де у тьму зникає шпиль дзвіниці,

Мов янголи над зводом вівтаря

Знялись в тривожній ореолі птиці.

І він глядів у миготіння крил,

І бачив – тихо янголи кружляють,

А проміж них промінить твердий шпиль

Над обступаючими ніч полями.

22 січня 1925 р.

Різдвяна елегія

Бʼє за вікном копитом кінь. Туман

Гойдається і лине в ніч різдвяну.

Мороз синіє… І святий пеан

Гудуть осніжені соборні бані.

Гуде Різдво: лунають колядки,

В гудінні сяє вулик небозводу…

Тобі привітний рух дівочої руки,

А коням пити свіжу, зимну воду.

Ти як вощина – догориш, спливеш, —

Лишиться спокій і холодний розум

І будеш ти один собі без меж

Вести рахунок слотам і морозам.

І вийдеш ти під ялинковий спів,

Ще раз поглянеш на зимові зорі:

Незмінне сяйво зоряних огнів,

Незмінне сяйво і свічок в соборі.

Отчизна

Моя отчизно! Знаю я, тобі

Судилась крізь війну в віках дорога.

Ти Бога бачила, такого Бога,

Що віти опустилися в журбі.

Ще колії татарської гарби

Лишилися і з полумʼя грізного

Не вийшла ти. Бо он ще відблиск його,

Поглянь, горить на степовім горбі.

Так, од могил земля наша горбата…

О, проклинаю всіх, хто єсть Батий!

На переможцях скрізь печать проклята.

Он на бурхливім небі знак страшний.

То крові з хмар напухнув хрест гігантський:

Не вийти з бід країні цій селянській.

Слово

Настали ночі темні і глибокі,

і в тиші вогкій туляться сади.

Спадають німо в течію води

і листя, і зірки мільйони років.

Куди у тьмі не йди, не чутно кроків,

в таємній тиші губляться сліди..

А десь над вами, села й городи,

підводиться Господень зір стоокий.

Так ми життя хвилинне проживем,

калейдоскоп одвічних наших тем

розібʼється об чорну тайну ночі.

Одно лишає нам хаос розлук:

в широкій ніжності відкриті очі

І Слово, роджене з блаженних мук.

Читайте також: Як Аль Капоне став гангстером: зліт і падіння «Обличчя зі шрамом»

Візія

Я раз лежав. Спокійна течія

Несла вгорі золотосяйні хмари…

Коли здалось – мов у глухім ударі,

Блакить розкрилась і стряслась земля!

Як божевільна, мрія палія,

Палала сфера. Огняні примари

Розходились і сходились у пари…

І в спеці шкіра тріскалась моя.

І я побачив: неслась земна куля

Серед пекельного того розгулля

У хорі незчисленному планет.

Зотліло все в страшнім огні свободи:

Гляділо сонце лиш в холодні води

І диски місяців, як мідь монет.

Долучайтесь до наших соцмереж, аби бути в курсі усіх важливих новин та подій: Facebook, Telegram, Instagram