Як змінився психологічний стан дітей за рік війни. Досвід психологів та соціальних педагогів

Немає українця, який не зізнається, що його дуже змінив рік повномасштабної війни в Україні. Хтось усвідомив певні цінності, хтось інакше розставив пріоритети, а хтось повністю змінив власне життя. 

Серед тих українців, чиє життя змінилося найбільше, — діти. Вони втратили домівки та рідних, звичне оточення та друзів, свій маленький світ та навіть іграшки. 

Як це все на них вплинуло?

Відповідь на таке непросте запитання ми вирішили дізнатися у спеціалістів благодійного фонду «Карітас України» із різних регіонів країни. Це організація, яка має багаторічний досвід роботи з дітьми, травмованими війною, напрацьований у буферній зоні на сході України. Увесь минулий рік «карітасівці» активно опікувалися дітьми з внутрішньо переміщених сімей та локальних кризових родин і продовжують це робити й надалі.

Якими діти були у перші місяці великої війни

«Всім було страшно, але дітям особливо. І що старші діти, то їм насправді було важче», — розповідає Анастасія Пономарьова, координаторка проєктів, спеціалістка по роботі з дітьми «Карітас Дрогобич». 

Експертка уточнює, що на початку війни саме підліткам було найважче, адже підлітковість — це період життя, коли дитина дуже болісно реагує на будь-які зміни та потребує стабільності. «А тут виникли непереборні обставини, за яких на внутрішні зміни накладаються зовнішні. Діти переживали не просто стрес, зазвичай це було вже доросле розуміння, що ти можеш померти», — додає Анастасія.

Психолог та соціальний педагог «Карітас Одеса УГКЦ» Тетяна Пшенична уточнює, що найтяжчі стани спостерігала у підлітків 10-13 років: «Було багато самоушкоджуваної поведінки, так званого селфхарму. Наприклад, гризли нігті до коренів чи кусали губи аж до крові. Молодші підлітки стали більш вразливими та дещо агресивнішими, ніж зазвичай. “У мене вкрали дитинство!” — це те, що дуже часто доводиться чути саме від дітей цієї вікової групи».

Діти саме раннього підліткового віку, помітила Софія Зотіна, психолог Карітасу Львів, керівниця проєкту «Діти і війна: соціально-педагогічна та психологічна робота з дітьми, які постраждали від війни в Україні», мали регресуючу поведінку: «Поводиться на 2-3 роки, дуже трималися за мам, супроводжували їх, не лишались самі в прихистках та квартирах». 

Зовсім маленькі діти теж мали тенденцію до «здитинювання» (просилися на руки, хотіли більшого контакту з дорослими), а також у них частіше можна було спостерігати синдроми нав’язливих рухів (смоктання пальців, надмірне кліпання очима, неконтрольовані рухи руками чи ногами). 

Деякі мали також тимчасові затримки розвитку. Наприклад, були велика потреба в заняттях із логопедом – діти активно розмовляли, але раптом різко замовкли. 

Більшість цих проявів поступово проходили, коли діти опинялися у ситуації безпеки. «Це були певні захисні механізми. Загалом всі діти хотіли обіймів та захищеності, були дуже залежні від стану батьків, – пояснює Наталія Гавронська, психолог та арт-терапевт «Карітасу Волинь». – Коли батьки вчасно виїхали і діти нічого не чули та не бачили, то та дитина була більш стабільна емоційно, а якщо зазнали якихось кризових ситуацій, війна роз’єднала родину – більш тривожні».

Софія Зотіна зі Львова зазначає, що всі ці стани цілком природні, навіть для дітей, які не зазнали окупації та бомбардувань, оскільки більшість таки пережила переїзд, втратила комфортне середовище, звичне оточення та свій простір, школу, друзів, а дехто навіть домашніх улюбленців. 

«Частина дітей нормально давала собі раду, можливо завдяки сімейним традиціям та підтримці. Дуже тривожних мені не попадалося, – зізнається Софія і водночас додає: Напевно це пов’язано також з тим, що до нас треба ще дійти, а якщо дитина тривожна, то навряд вона покидала те місце де їй було добре. Потрібно розуміти, що соціальні педагоги та психологи бачили вже тих, хто наважувався виходити спілкуватися. Це певна вибірка».

Які підходи та психологічні практики найкраще працювали під час цього року

У такі часи, як війна, першочергово ми всі потребуємо безпеки. Її необхідність у перші місяці 2022 року дуже гарно можна було простежити спостерігаючи за найменшими дітьми, розповідає Наталія Гавронська із Волині. «Вони приходили до нас у центр і будували якісь хатки під столами, хотіли ніби якогось захисту. Ми їм намагалися допомагати в тому», – пригадує психологиня. 

Робота дитячих проєктів у осередках Карітасу в першу чергу спрямована саме на створення простору дружнього до дітей. Вона ведеться за методикою «Безпечний простір», розробленою Центром психічного здоров’я Національного університету «Києво-Могилянська академія» та затвердженою грифом Міністерства освіти та науки України. 

Тетяна Пшенична із Одеси уточнює, що більшість дітей спершу приходять у новий незнайомий простір із острахом і важливо дати їм зрозуміти як все влаштовано: «Ми показуємо, що у нас є укриття і там теж можна займатися. Тренуємось туди спускатись і підніматись. Проговорюємо, що ніхто не залишиться без нагляду, що ми – поруч».

У всіх просторах дружніх до дитини практикують вивчення дихальних практик та вправ на заземлення. Це робиться у спокійний час, щоб коли виникала тривожна ситуація діти не губилися і знали, як допомогти собі та комусь поряд. «Рухливі вправи, наприклад, на взаємодію двох півкуль головного мозку, допомагають повернути їх в стан «тут і зараз», відчути своє тіло, не панікувати і не заходити у страх», – зазначає Тетяна Пшенична.

«Дружне середовище – це також про те, що ми створюємо місце де діти згадують, що вони діти і у них є дитинство. Це простір де вони шукають і знаходять нових друзів. Де їм не нав’язують якихось спеціальних пропрацювань травми, чи ще чогось такого. Я взагалі проти, щоб з дітьми працювали там де на це немає запиту. Тому що кожен із нас має пройти певні стадії, щоб зрозуміти, що тобі потрібно, навчитись адаптуватися та давати собі раду», – пояснює Софія Зотіна зі Львова.

«Вплинути на ситуацію, що склалася, ми ніяк не можемо, але треба продовжувати жити і намагатися відновити рівновагу, – додає соціальний педагог «Карітас Тернопіль» Ольга Аркуша. – І власне з таким підходом ми організовуємо заходи для дітей, щоб вони могли бути залучені в якомога більше різних активностей, спілкуватися один з одним та не закриватися в собі, розкривати свої таланти і задіювати ресурси, відволіктися та виплеснути емоції, відчути, що життя продовжується і їх дійсно чекає майбутнє».

Наталія Гавронська із Волині пригадує, що підлітки не долучались до такого і навпаки дуже не хотіли, щоб їх взагалі «рухали»: «Вони не хотіли нічого навчального і виховного. Найбільш до душі їм було побути разом, попити чаю і поскладати якісь пазли. Вже потім вони здружилися та йшли разом гуляти». 

Коли діти освоїлись на новій території, вони починають говорити. Всі розповідають про свої міста та селища, хочуть туди повертатися, очікують перемоги та вірять у наших військових.  

Старші підлітки – 12-17 років – особливо гостро потребують оцього «виговоритись». «Вони вже дуже чітко розуміють всю небезпеку. Їм не розкажеш, якісь казочки про грім, чи що десь щось впало. Вони вже по-дорослому усвідомлюють, що можуть померти і це страшно», – розповідає Анастасія Пономарьова із Дрогобича. 

Експертка додає, що з наймолодшими найефективнішими були арт- та казкотерапія, коли через персонажів, героїв і малюнки діти розповідали про свій внутрішній світ та переживання. «Сісти і в лоб сказати: «Давай говорити»? Звісно, що це так не працює, – каже Анастасія. – Про себе діти говорити не готові, а от про якогось абстрактного героя цілком можуть. І завдання психолога спостерігати і втрутитись, якщо історія закінчується погано. Запропонувати екологічний фінал, інші шляхи та алгоритми дій для героя. У такий спосіб дитина почувається в безпеці, але підсвідомо розуміє, що це про неї, проживає історію та відпускає страхи і побоювання». 

Як змінилися діти за рік та на що варто звертати увагу надалі

Психологи помічають, що дітям властиво швидше адаптуватися до стресових подій, але водночас це супроводжується передчасним дорослішанням. Це підтверджують і спеціалісти Карітасу. 

«Є діти, які тримаються заради того, щоб трималися батьки і беруть на себе певну додаткову відповідальність за те що відбувається навколо, – коментує Софія Зотіна, психолог Карітасу Львів. – Особливо помітно це у родинах, де рідні зникли або перебувають у полоні. Хтось із дорослих займається всім, щоб знайти родича, а на все інше у нього просто немає ресурсу. Дитина за таких обставин підхоплює, солідаризується і показує, що вона так само сильно тримається». 

«Дуже чітко прослідковується тенденція до опіки над молодшими, – додає Анастасія Пономарьова із «Карітасу Дрогобич». – Якщо у родині є молодші братик чи сестричка, і підліток бачить, що дорослі в активному стресі та розгубились, то підлітки перебирають на себе батьківську роль. Підлітки, розуміючи що пережили ці діти, з дуже великою обережністю ставляться до малюків». 

Софія Зотіна розповідає ще про одну крайність: «Інколи підміна ролей відбувається не в класичній формі, коли дитина турбується про дорослого чи малюка, а в тому, що дитина стає якорем для мами, має бути постійно на горизонті, на зв’язку, не може проводити вільно час. Грубо кажучи, у дитини забирають дитинство через надмірну опіку. Це теж відбувається тому, що батьки втрачають ресурси для того, щоб бути належними батьками».

Психологиня «Карітасу Волинь» Наталія Гавронська теж звертає увагу на те, що стан дітей дуже залежить від батьків. Наприклад, на другому році великої війни багато дорослих дійшли до стадії усвідомлення, що додому повертатися немає куди і потрібно розпочинати нове життя на новому місці. «Якщо вдома йде конструктивне обговорення подальших планів і дитину до цього залучають, то вона нові обставини краще сприймає. А якщо багато страхів і тривожності, то з цим треба працювати довше», – уточнює психологиня. 

Спеціалістка зазначає, що знову на часі проводити тренінги для батьків по особливостям підліткового віку, ненасильницькій комунікації та емоційному інтелекту, адже найкращий результат у дітей буде саме з тих сімей де дорослі теж готові змінюватися. 

 Психологи підкреслюють: якщо до війни діти були не в порядку, то за рік проблеми лише загострились. Наприклад, якщо вони мали конфлікти у школі, не були достатньо соціалізовані, то на новому місці це все дається в знаки.

Майже у всіх дітей спостерігається низька мотивація до навчання. Це пов’язане із дистанційністю освіти, а також із погіршенням когнітивних функцій мозку (здатності запам’ятовувати та сконцентруватися) в умовах хронічного стресу. Багато підлітків не бачать сенсу в «просиджуванні штанів» у випускних класах і хочуть вступати у професійно-технічні училища та коледжі на прикладні спеціальності. 

«Діти розуміють, що не аж так треба вже та вища освіта. Зустрічала студентів, які прийшли з тим, що професії їм пообирали батьки, а вони насправді того не хотіли, – розповідає Наталія Гавронська. – Дитина не могла визначитися, батьки підганяли щось вирішувати, швиденько нав’язали якусь професію, продавили рішення вступити у певний виш… І от пройшло півроку, як діти повступали, і зрозуміли, що це не їхнє. Можливо, в цих умовах варто витратити рік на якусь додаткову підготовку та взяти Gap year на подумати».